Але для України це був, окрім того, втрачений час – якщо йдеться про верховенство права.
Старі зв’язки, ще з часів Радянського Союзу, дали декому змогу трансформуватися в олігархів (таке відбувалось і в інших колишніх радянських республіках). Політика перетворилася на арену боротьби за владу, а не за ідеї та цінності. Приватизація стала важливим знаряддям особистого збагачення, і не тільки для себе, а й для оточення. Тому захоплення керма було метою, а не засобом.
У 1995 році Україна дуже хотіла отримати план дій від Ради Європи (бажано раніше за Росію), аби Москва не заветувала вступ Києва. Це було тоді, коли РФ відкрито шкодувала, що світ визнав незалежність України. Якби Росія не скаржилася постійно на свої фантомні болі, між двома країнами неминуче встановилася б позитивна, природна співпраця.
Тож Україна взяла на себе (як держава-член) у 1995-му довгий список зобов’язань, наприклад: «Відповідно до вимог Ради Європи, прийняти впродовж року від вступу: нову конституцію; рамковий закон про правову політику України в галузі захисту прав людини; рамковий закон про правову і юридичну реформи; новий карний кодекс і кримінально-процесуальний кодекс; новий цивільний кодекс і цивільно-процесуальний кодекс». Фактично це означає, що Київ мусив починати з нуля, щоб позбутися радянського «вантажу».
Про прокуратуру часів СРСР, яка збереглася в новій незалежній Україні, було сказано: «Роль і функції прокуратури повинні змінитися, перетворивши цей інститут на орган, який відповідає стандартам Ради Європи». Це фактично означає, що прокурори мають лише виконувати свої функції: підтримувати державне обвинувачення, а не контролювати, тиснути й судити! У колишній радянській системі прокуратура діяла як сторожовий пес режиму. Спільно з КГБ вона підтримувала владний диктат. Держава могла диктувати народу що завгодно від його ж таки імені.
Влада розкладає, а абсолютна влада розкладає абсолютно. І сьогодні це теж правда. Прокуратура в тісній співпраці із президентською гілкою контролює будь-яку діяльність, державну чи приватну, без будь-якого контролю над собою. Вона створює можливості для найрізноманітніших зловживань. Тому одна з найважливіших вимог ЄС перед підписанням Угоди про асоціацію – щоб Україна виконала обіцянку, яку дала Раді Європи ще в 1995 році.
Це виконують не лише приймаючи нові закони. Вимога звучить таким чином (і її слід відповідно розуміти): відмовитися від влади й припинити гратися з правилами, а натомість грати за ними.
Політичні репресії та вибіркове «правосуддя» показують нині всім українцям, яка небезпека нависає над ними: опинитися за ґратами, якщо виступиш проти влади. Крім того, визначення кримінального діяння сформульовано так розпливчасто, що кинути до в’язниці можна першого-ліпшого перехожого. Прості дрібні підприємці часто стикаються з усілякими формами здирництва й вимушені платити тим, хто має кращі «підв’язки» у владі.
Розбудова держави починається з верховенства права, з інституцій, що заслуговують на довіру, й зі свободи слова. Національна Конституція повинна насамперед убезпечити від обмеження законодавчої влади. Держава мусить гарантувати прогнозовану, надійну і прозору основу, яка дасть громадянам змогу працювати, випускати продукт і робити свій внесок у зростання економіки. Передумовою ринкового суспільства, яким рухають закони попиту і пропозиції, є стабільна і прозора основа, а не принцип «хто сильніший, того і правда».
22 роки тому Україна почала з нуля, переживши історію тоталітаризму, гноблення царатом і комуністичним режимом. Потрібен час на розбудову нової держави. Треба його й на те, щоб створити справжнє громадянське суспільство. Люди мають навчитися говорити із владою впевненим і незалежним національним голосом. Слід мати свободу висловлювати свою думку, а також добре поінформоване населення. Необхідна широка культурно-політична надбудова. За допомогою дискусій варто навчити суспільство обмінюватися досвідом і найширшими знаннями про минуле й сучасність.
Опитування громадської думки свідчать: в Україні довіра до уряду на одному з найнижчих у світі рівнів, тоді як на моїй батьківщині, в Данії, люди вважають, що мають чесні державні інституції. Можливо, це тому, що історія України була такою жорстокою, і в ній постійно повторювались періоди сваволі та беззаконня.
Громадянське суспільство повинне віднайти шлях до тих сил, які воно проявило в холодні дні мирної вуличної революції в листопаді – грудні 2004 року. Громадянам слід знову відбудувати Україну, об’єднавши сили на всіх рівнях суспільства. Це частина необхідного «націєтворення».
Україна може виборсатися з пастки, куди її завела успадкована від радянської епохи модель поведінки, але на карту поставлено оптимізм. Щоб покласти край поганим звичкам і створити нові норми, потрібні час і рішучість.
У демократичній державі джерелом і носієм влади є люди. Їм і належить розірвати зачакловане коло.