Одного разу я з чималим здивуванням прочитав у книжечці, яка випадково трапилася мені до рук, пропозиції для Росії заїхати в Україну на танках. Називався цей виданий кілька років тому в Москві опус «Держава чи революція?». А іронія полягала в тому, що автор згаданого творіння якась політолог Олена Афанасьєва не знаю як зараз, але тоді працювала в Центрі сприяння стабільності. Уявляєте? Стабільності! Після прочитання мені подумалося: непорушну стабільність забезпечила б двом країнам така авантюра – з морями крові і ріками сліз.
Передмову до цього опусу написав авторитетний у Москві політолог Сергій Марков, нині депутат Державної думи Росії. Своїм ім'ям він ніби підтверджував, що цей твір претендував на роль серйозного політологічного аналізу.
Але найбільш приголомшливе: шановна авторка висловлювала переконаність в тому, що значна частина населення східної України зустріла б російські танки з квітами, як їх зустрічали в 1944 році. Я в черговий раз переконався, що у росіян є певні стереотипні уявлення про Україну, які з дійсністю схожі так само, як російський двоголовий орел з українським тризубом.
Якось по одному з російських телеканалів бачив репортаж, де згадувалося, що роботяги з західної України, що підробляли у Севастополі, побили офіцера російського флоту. Цей прикрий епізод подавався як розправа злісних націоналістів над російським патріотом. Ніяких доказів того, що це конфлікт міжнаціональний, а не побутовий наведено не було. Сама приналежність до Західної України вже давала автору підстави стверджувати, що ці люди ненавидять москалів і бажають попити їх крові. Версія про те, що роботяги могли побитися просто по п'яні або з інших «не ідейних» мотивів не розглядалася.
Моїм знайомим киянам, вихідцям з Росії, після чергового політичного катаклізму надзвонюють родичі з Батьківщини і наполегливо умовляють тікати якомога швидше. Інформацію про Україну вони черпають, судячи з усього, з вищеописаних репортажів, які сформували в їхній уяві образ України, якою з налитими кров'ю очима ганяють бандерівці і полюють на нещасних москалів. Тут нібито при владі перебувають націоналісти з Галичини, які проводять насильницьку українізацію і пригнічують нещасних етнічних росіян і російськомовних українців. А пригноблені тільки тим і зайняті, що сидять і мріють побачити політолога Олену Афанасьєву верхи на танку, що звільняє їх з-під гніту бандерівської орди і повертає назад під крило Росії-матінки.
Мабуть, така телевізійна картинка сприяє тому, що Росіяни мало не всі події, що відбуваються там, вони сприймають або як анти-, або як проросійські. Думка про те, що Україна, хоч і пов'язана з Росією, але живе своїм власним життям, – не вкладається в багатьох їхніх головах. Так само як не уявляють вони, що російськомовні українці – це не якісь трохи ущербні брати росіяни, а все таки представники іншої нації.
Під час війни в Грузії 2008 року я розговорився з російським офіцером на блок-посту. Дізнавшись, що я з України, повідомив, що відпочивав у Криму. І поскаржився на тамтешнього мешканця, який зігнав його з лавки біля власного будинку, де той офіцер присів відпочити. На питання “Чому?” офіцер відповів, що там не люблять росіян. Уявляєте? Це в проросійськи налаштованому Криму ніби не люблять. Просто надивився той офіцер російський телеканалів і навіть побутове хамство сприймає як неприязнь до нації.
Певна річ, така картинка не просто так вкладається в голови. Десь в кінці 2007 року я побачив на якомусь російському телеканалі передачу про кавказьку злочинність у Росії. Тоді здивувався, що розповідали винятково про грузинів. А у серпні 2008 року, коли Росія напала на Грузію, зрозумів чому. Саме для таких випадків і створюють стереотипи у головах власних співвітчизників російські ЗМІ.