Британська дослідниця Джейд Макґлін прочитала онлайн-лекцію українським студентам і дослідникам у межах проєкту «Ukrainian Studies. Go Global», ініційованого за допомогою Фонду Президента України з підтримки освіти, науки та спорту.
Про дослідницю
Джейд Макґлін здобула ступінь докторки філософії в Оксфордському університеті. Наразі працює над дослідницькою роботою в департаменті досліджень війни Королівського коледжу Лондона. Авторка книжок «Russia’s War» та «Memory Makers: The Politics of the Past in Putin’s Russia». Джейд часто виступає експерткою для міжнародних медіа й ділиться своїми поглядами на сучасні геополітичні процеси.
Під час лекції дослідниця розповіла про те, як російська політика пам’яті готувала росіян до війни з Україною. Однією з ключових ідей розмови стала важливість розкриття правди про Росію, яка, за словами ученої, ховає своє почорніле ядро за гарною обгорткою «великої російської культури».
Джейд Макґлін
Пропаганда за обгорткою «великої російської культури»
Будь-яка пропаганда потребує двох речей — платформи й резонансу. Характеристиками пропаганди є маніпулятивний характер політики, зменшення віри в силу індивідуальних чи колективних політичних дій і намагання переконати людей у тому, що правду розпізнати неможливо.
Поворотним моментом у розвитку російської пропаганди став 2012 рік, коли владі довелося укласти новий суспільний договір з народом. Тоді фокус пропаганди змістився від економічних успіхів до історичної унікальності. Ідентичність почали тісно пов’язувати з історичними наративами, які б підтримували політичну мету влади. Використовуючи популярну культуру мілітаризації та відродження російської ідентичності, Кремль зміцнював свій контроль над суспільством.
Росія визначила саме історію об’єднавчим елементом нації, що й досі дає росіянам примарну ілюзію того, що вони особливі. Цікаво те, що йдеться навіть не про конкретні історичні факти, дати й події, а радше про глибоке самоусвідомлення росіянами «величі» своєї історії та культури. На такий маніпулятивний підхід росіяни реагують, та це й не дивно, бо хто ж не хоче належати до групи з особливим усвідомленням історичної правди? На жаль, нині ми спостерігаємо жахливі наслідки віри російських лідерів у свій «унікальний доступ до істини».
Курс на меморіальність: історичний фреймінг
Від 2012 року Росія остаточно обрала курс на меморіальність. Основний акцент пропаганди змістився на наративи про те, що росіяни нібито по-новому відкривають свою культурну спадщину. Щоб створити цей курс, у Росії використовували різні інструменти, спрямовані на те, щоб політика пам’яті стала не лише дискурсом політичної влади, а й щоб люди застосовували її на практиці. Прикладами таких інструментів є заборона на різні незручні наративи для Кремля, прийняття законодавства про пам’ять, зокрема внесення поправок до конституції, в яких ідеться про те, що Росія є правонаступницею СРСР і зберігає пам’ять предків, шанує пам’ять захисників вітчизни й забезпечує захист історичної правди.
Важливо зазначити, що пропаганда Росії, яка ґрунтується на історії та політиці пам’яті, — не зовсім про історичну дискусію. Це, найімовірніше, про міфи й приховані сенси. Ключову роль у навіюванні наративів відіграють не самі історичні події, а їх інтерпретація, яка підтримує основні культурні конструкції держави й підсилює націю. Мова не про факти, а про алегоричну правду, яка символізує окремі історичні епізоди — історичний фреймінг. Російські політики та медіа активно використовують історичний фреймінг як інструмент пропаганди. Це інтенсивна й розвинена форма історичної аналогії, що містить тисячі окремих порівнянь між поточними й минулими подіями.
Росія застосовує історичні аналогії для легітимізації своїх дій, щоб, наприклад, подати втручання в Україну як відтворення Великої Вітчизняної війни, де Україну й Захід сприймали би як нацистів, а Росію — як радянських «визволителів». Застосування цього підходу влада аргументує так: Росія має бути сильною державою з особливим шляхом розвитку і становить собою велику месіанську державу, яка нібито може запропонувати світові щось унікальне.
Емоційне міфотворення та сек’юритизація історії
Звісно, історичні межі не працюють у вакуумі, їх підсилюють емоційні міфи, які вже стали загальновідомими:
- національне приниження;
- українофобія;
- зрада України;
- винятковий імпералізм (міф про те, буцімто російський імпералізм кращий за всі інші);
- самопожертвування Росії.
Курс на меморіальність — це божевільна реакція Росії на один із згаданих міфів, а саме на те, що Україна нібито зрадила Росію, обравши європейський шлях.
Президентська комісія РФ з протидії спробам фальсифікації історії визначає стратегію національної безпеки 2021 року як важливий щит проти західної «культурної колонізації» та нав’язування її цінностей. У цьому контексті «неправильне» згадування російської чи всесвітньої історії трактують не лише як розбіжність у поглядах, а й як екзистенційну атаку на російську культуру. У такий спосіб влада Росії сек’юритизує історію, уважаючи її ключовим елементом національної безпеки й самоідентифікації.
Вплив пропаганди через культуру
У своїй книжці «Memory Makers: The Politics of the Past in Putin’s Russia» Джейд Макґлін описує важливу роль міністерства культури РФ у формуванні політики пам’яті, оскільки воно організовує понад мільйон заходів на рік, які зосереджені на збереженні історії та історичної пам’яті. Один з найпоширеніших використовуваних способів зацікавити людей темою історичної пам’яті — це створення й поширення художніх і документальних фільмів.
Значно впливає на громадян російська влада також через Російську військову організацію (РВО), яка залучає їх до підтримки історичних ініціатив, створюючи враження їхньої особистої відповідальності за спільні цінності. Найчастіше цільовою аудиторією таких заходів є представники молодіжних клубів, освітніх і меморіальних ініціатив.
Читайте також: Російська пропаганда у Франції: гідра відрощує нові голови
Це визначають як спробу створити ілюзію активної участі суспільства в процесі збереження історичної пам’яті. Це теж є дієвим механізмом, оскільки, якщо людина долучилася до розроблення певного історично-меморіального проєкту або стала його частиною, вона вважатиме це своїм внеском у розвиток держави й більше захищатиме відповідні ідеї та цінності, аніж якби цей проєкт належав тільки державі.
Україна відіграє надважливу роль для онтологічної безпеки Росії. Без України вся суть російських наративів і зловживання історією втрачає своє значення, а загарбницька війна проти України — це не що інше, як прагнення Росії довести легітимність своєї «особливої історії».