І хоча Геббельс у цьому випадку мав на увазі своїх політичних опонентів, він поклав фактично той самий принцип в основу діяльності свого відомства: «Ми прагнемо не правди, а ефекту».
Для того, щоб мати належний ефект, у нацистській Німеччині «уніфікували» (тобто підпорядкували НСДАП) і державні, і приватні мас-медіа, а також всі інші засоби впливу на масову свідомість. Одним із найголовніших інструментів такої уніфікації стало те, що сьогодні зветься «темниками».
Отож, щоби всі видання – і масові, й елітарні, і дитячі, і жіночі – працювали як єдиний механізм, щодня в міністерстві народної просвіти і пропаганди високі чиновники, нерідко сам Геббельс, проводили закриті прес-конференції, явка на які представників центральних ЗМІ була обов’язкова. Зазвичай збиралося близько 200 осіб. На прес-конференціях (які фактично були інструктивними нарадами) повідомлялося про найважливіші внутрішні та міжнародні події, про їхню оцінку нацистським керівництвом, давалися вказівки про необхідні коментарі, визначалися стратегічні й основні тактичні завдання пропагандистських кампаній.
Адже після «уніфікації» такі кампанії не тільки супроводжували, а й упереджали принципові внутрішньо- і зовнішньополітичні дії керівництва ІІІ Райху. Матеріали закритих прес-конференцій спеціальними телефонними каналами передавалися у 32 місцевих відділення міністерства. Всі вказівки мали бути виконані в обов’язковому порядку, йшлося про партійну чи про «незалежну» пресу, про радіо чи про запроваджене у середині 1930-х телебачення, а чи про рядових партійних агітаторів та пропагандистів на місцях.
Міністерство мало спеціальні служби, які готували зведення і матеріали для різноманітних пропагандистських кампаній, а також з термінових політично гострих питань. Ці матеріали телеграфом відправлялися у місцеві видання та на радіостанції. З початком Другої світової війни міністерство впровадило систему «гасел дня», які визначали об’єкт, мову та стиль конкретних акцій, здійснюваних мас-медіа та місцевими парторганізаціями.
При цьому однією з наскрізних ліній всієї нацистської пропаганди – й «уніфікованих» мас-медіа зокрема – стало те, що на наших теренах звалося «непорушною єдністю партії та народу», політичної еліти й рядових німців як у праці, так і в боротьбі. Гітлер цілує дитинчат, Геринг за загальним довгим столом серед робітників хлепче густий суп (що заміняє собою і першу, і другу страви), Геббельс на різдвяній ялинці роздає подарунки…
Утім, дуже схожих кадрів вистачало і в тодішній, і в пізнішій радянській пресі, та й сьогодні «слов’янська тріада» – Лукашенко, Путін, Янукович – любить попозувати за приписами покійного д-ра Геббельса. Але от на що нездатні були радянські вожді – так це, подібно до Геринга, піднести в кадрі кухоль з пивом, узятих з рук опасистої тірольської дівчини, чи, подібно до Гітлера, власноруч попрацювати лопатою на будівництві автобазу (за прикладом свого вождя, і всі дрібніші «фюрери» і «ляйтери» натирали собі мозолі у таких вправах, що незмінно фіксували фото- та кіножурналісти) – бо ж самих слів для ефективної пропаганди замало, навіть у тоталітарному суспільстві. «Слов’янські вожді» також не надто здатні до цього – вони хіба що саджають дерева у заздалегідь викопані лунки чи закладають перші камені або цеглини. А ще Путін пірнає за амфорами та веде за собою стерхів, а Лукашенко грає у хокей та приймає паради у маршальській формі. Не надто переконлива, слід сказати, «єдність партії та народу, фюрера та нації»…
На наших же теренах вона ще менш переконлива, а з народною любов’ю, навіть оплаченою готівкою, стає все сутужніше – ймовірно, саме тому в останні місяці почастішали повідомлення про те, що «Сім’я» заходилися підгрібати під себе всі мас-медіа – і друковані, й електронні. Як стверджують експерти, інформаційні та аналітичні сайти скуповуються зі швидкістю один сайт на добу. Друковані видання повільніше – десь так одне на тиждень (якщо брати до уваги й місцеві). А коли хтось не хоче продавати свій медіа-проект, йому роблять пропозиції, від котрих, як то кажуть, не можна відмовитися. Затим з редакцій ідуть журналісти, які не хочуть працювати за умов «уніфікації-по-українськи», затим ці мас-медіа починають працювати згідно з приписами відомства Геббельса.
Але навіть одіозний шеф нацистської пропаганди вважав, що не можна постійно говорити неправду, бо тоді тобі перестануть вірити. А от сучасні майстри використання започаткованих Геббельсом «темників» упину, схоже, не знають. Два красномовних приклади з десятків не менш красномовних, свідками яких українці стали впродовж останніх днів.
У «темнику», розданому активу Партії регіонів та чиновникам, 6 грудня було, зокрема, вказано так коментувати виступ заступниці держсекретаря США Вікторії Нуланд – мовляв, вона (цитую мовою оригіналу) «призвала оппозицию к переговорам, первоочередным условием проведения которых является разблокирование государственных учреждений». А лідери опозиції, мовляв, цей заклик ігнорували. А тепер – що насправді голо врила Нуланд (цитую за «Голосом Америки»): «Для лідерів України настав час почути голоси своїх співгромадян і повернутися на шлях європейської інтеграції та економічного здоров’я. Слід поважати право (людей) на мирний протест. У демократичній державі неприпустиме насильство чи загроза застосування насильства. Ті, хто несе відповідальність за насильство, яке сталося 30 листопада, повинні постати перед правосуддям, арештовані мають бути звільнені». Геббельс відпочиває, чи не так?
Ще одна теза «темника», опублікованого вже у ЗМІ: «Ни Президент, ни парламент не нарушали Конституцию, и, следовательно, не давали никакого повода для того, чтобы требовать внеочередных выборов». Знаєте, якось навіть незручно нагадувати про систематичне порушення депутатами-«регіоналами» статті 84 Основного Закону: «Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто» (це вся країна сотні разів бачила в телерепортажах) – про не менш систематичне підписання главою держави – між іншим, «гарантом… додержання Конституції України» (ст.102) – беззаконно ухвалених законів. А є ж іще чимало інших брутальних антиконституційних дій з боку «партії влади», її депутатів та лідерів.
Утім, інколи речники режиму «регіоналів» коментують якісь події без заздалегідь підготовлених темників. Що цікаво: рівень брутальної неправди в таких випадках також зашкалює, що доводить: кожен із цих персонажів є сам собі Геббельсом. Наприклад, 8 грудня прес-секретар прем’єра Азарова Віталій Лук’яненко заявив, що вважає варварством повалення пам’ятника Леніну в Києві: «Війна з пам’ятниками – це завжди варварство Таким чином, в новітній історії з’явився випадок, коли було зруйновано пам’ятник, внесений до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Перший випадок – це коли таліби в Афганістані з танків розстріляли наскальне зображення Будди. І другий – коли в Києві, в центрі Європи, зруйнований пам’ятник Леніну», – сказав Лук’яненко. Скажіть-но, чи може хоча б трохи притомна людина вважати (навіть якщо у неї під рукою немає відповідного фактажу), що художньо недолуга статуя лідера російських більшовиків, яка стояла на київській Бессарабці, була гідна внесення до списку ЮНЕСКО поряд із Тадж-Махалом чи Кельнським собором? Це перше. І друге – невже ж знесення пам’ятників Сталіну у 1961 році було також варварством? Ні, д-р Геббельс не додумався б зарахувати стандартну радянську скульптуру, які колись сотнями й тисячами розставлялись по всьому СРСР, до «списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО». Не вистачило би цинізму.
…Свого часу використання «темників», поряд з іншими заходами, дозволило нацистам створити надзвичайно ефективний пропагандистський апарат і забезпечити підтримку курсу влади з боку абсолютної більшості німців. Але кінцевий результат усього того добре відомий. Не менша катастрофа чекає і на Партію регіонів та її олігархічну команду, якщо чинний режим спробує й надалі втілювати в життя геббельсівські рецепти пропаганди, прагнучи не лиш е повторити, а й перевершили «доктора Брехню». Тільки ж навіщо Україні продовжувати кружляти колами змарнованого історичного часу?