Письменник Багулеян Джеямохан один із найвідоміших та найплідніших сучасних індійських авторів, що пишуть мовами малаялам та тамільською. Нещодавно почали зʼявлятися також переклади його книг англійською, тож особливий стиль автора, глибоко вкорінений в індійську літерататурну та філософську традицію та з виразною емоційністю, може оцінити більше читачів.
Водночас, для українців Багулеян Джеямохан буде цікавим своїми знаннями про Симона Петлюру та думками про Східну Європу. Звідки в індійського автора за майже 8 тис. км від України зʼявилася цікавість до українського політичного діяча? Як розпад СРСР вплинув на його рідний штат Тамілнад в Індії? Чому його творчість може бути близькою українцям, що вже пʼятий рік живуть в умовах повномасштабної війни, але не втрачають надії? Про все це і не тільки Тиждень поспілкувався із індійським письменником та літературним критиком Багулеяном Джеямоханом (B. Jeyamohan).
— У вашому блозі є статті тамільською мовою присвячені Симону Петлюрі та історії України. У нашому листуванні ви зазначили, що написали їх ще в «доінтернетний» період — у 2002 році. Що Вас спонукало шукати інформацію про Симона Петлюру? Які джерела ви для цього використовували — англомовні чи можливо було щось тамільською?
— Маю сказати, що це була радянська книга «Як гартувалася сталь» (пропагандистський роман Миколи Островського — Ред.). На гінді та тамільську мови її у 1972 році переклав один із наших провідних марксистських науковців — С. Рамакрішнан. Коли я прочитав цю книгу, то одразу ж відчув, що в ній щось не так, адже, як літературно освічений читач, я легко можу визначити, чи говорить книга правду, чи ні. Це дуже претензійна книга, яка дуже красномовно розповідає про щось неправильне та негативне. У книзі історія викладена однобоко, і це викликало в мене глибокі сумніви. Тож я заглибився в історію, особливо враховуючи, що коли я писав ту статтю, інтернету ще не було. Я пішов до бібліотеки, шукав інформацію про Симона Петлюру і знайшов щось дуже цікаве в книзі, перекладеній з французької на англійську. Там йшлося про справжню історію Петлюри, про те, як його вбили, як завершився судовий процес. Це спонукало мене написати статтю про нього. Мені важко уявити, щоб вбивця видатного вченого був негайно звільнений присяжними на підставі неправдивих доказів. Тому я вирішив написати щось про Петлюру. Я дослідив цю постать і виявив, що він був великим письменником і вченим. Це мене вразило. На той час я думав, що він був лише політичним лідером і військовим. Однак після дослідження я дізнався, що він був ще й великим вченим, писав такі книги, як енциклопедія українського фольклору та культури. Це викликало в мене глибокі емоції. Тому я вирішив написати щось дуже серйозне. Я написав статтю. І вона була опублікована на моєму сайті через 15 років.
Я глибоко поважаю постать Симона Петлюри. Коли я був у Франції три роки тому, я намагався відвідати його могилу. Але тоді кладовище було закрите з міркувань безпеки, тож я не зміг цього зробити. Але я й досі маю намір відвідати його могилу.
Для мене як для письменника улюбленою є теорія про те, що великі нації та суспільства повинні створюватися великими письменниками. Індію як країну фактично створив Джавахарлал Неру, який окрім того, що був політиком та державним діячем ще й сам був великим письменником і філософом. Навіть сьогодні його книги про Індію є дуже актуальними, особливо з філософської точки зору. Його книги надзвичайно збалансовані. Тому я дуже поважаю Джавахарлала Неру. Так само я дуже поважаю Симона Петлюру.
— У нашому листуванні ви також згадували свою книгу, в якій описуєте вплив розпаду Радянського Союзу на профспілковий рух в індійському штаті Тамілнад. Чи не могли б ви розповісти про це докладніше?
— У 1999 році я написав роман про крах Радянського Союзу та його вплив на індійський профспілковий рух у штаті Тамілнад. Він називається «Пін Тодарум Ніжалін Курал» («Звук тіні, що слідує за тобою»). Індійський профспілковий рух фактично виник завдяки підтримці ідей із Радянського Союзу. Безумовно, в індійському профспілковому русі були видатні особистості. І це зробило дуже великий внесок у нашу культуру та економіку. Але згодом рух поступово застиг, і відбулося значне погіршення ситуації. Повільно профспілковий рух перетворився на інструмент комуністичної партії. Вони ніколи не переймалися правами чи добробутом робітників. Їх турбували лише їхні політичні ідеї та амбіції. Вони використовували профспілки як інструмент або засіб, щоб змусити уряд вести з ними переговори. Повільно профспілковий рух став корумпованим, в ньому зʼявилося багато внутрішніх проблем. Усередині профспілкового руху завжди точилася дуже жорстка боротьба за владу, дуже схожа на радянський режим: людину виганяли, очорнювали її імʼя і так знищували. У профспілковому русі є все це. Отже, врешті-решт профспілковий рух дійшов до певного моменту, коли уже досяг свого занепаду. Тоді ж стався розпад Радянського Союзу.
Починаючи з 1992 року в Індії відбулася лібералізація економіки. Тому профспілковий рух в Індії став дуже-дуже млявим і неважливим. Тож я написав історію про провал профспілкового руху та вплив на нього розпаду Радянського Союзу
— Відповідаючи на моє попереднє запитання, ви щоразу згадували Soviet Russia (англ. Радянську Росію). Чи мали Ви на увазі справді Радянську Росію чи весь Радянський Союз? (Оскільки Б. Джеямохан мав на увазі СРСР у перекладі його відповідей українською, Тиждень замінив Soviet Russia на СРСР — Ред.)
— Я мав на увазі не Росію, а Радянську Імперію, СРСР. Вона мала великий вплив на Індію в той час. Коли я був маленьким хлопчиком, я купував журнал під назвою «Soviet Land» (англ. Радянський край). Його надсилали до мого дому прямо з Москви. У тому журналі на кожній сторінці була мапа СРСР із точкою там, де мала бути Москва. А підпис до тої точки звучав так: «Москва — столиця світу». І чесно кажучи, я вірив, що Москва — це столиця світу. Цей образ зруйнувався лише після того, як мені виповнилося 20 років. Таким було наше життя в той час. Ми вірили в це і поклонялися Радянській Росії (Б. Джеямохан тут знову вживає Soviet Russia, вочевидь маючи на увазі СРСР — Ред.).
У нас не було справжньої історії. У той час у нас були лише пропагандистські матеріали. Навіть сьогодні багато людей все ще вірять у пропаганду, створену Радянським Союзом. Тому я написав щось, що йде врозріз із цією пропагандою.
— Коли ви були студентом, чи знали ви про інші країни, які входили до СРСР? Чи все було для вас «Радянською Росією»?
— Ні. До 1992 року я абсолютно нічого не знав про невеликі країни та регіони в складі Радянського Союзу. Я вважав, що Радянський Союз — це єдиний політичний і культурний простір. Я не знав, що там була Україна, Таджикистан, Казахстан чи інші країни.
— Чи змінилося щось у поглядах людей у вашому оточенні в Індії або у вашому штаті Тамілнад з початком повномасштабного вторгнення Росії до України у 2022 році?
— Навіть сьогодні дві найбільші комуністичні партії Індії (КПІ та КПІ (марксисти-леніністи)) дотримуються сталіністського погляду на історію. Вони й досі стверджують, що в СРСР в той час не відбувалося нічого поганого. Все, що спрямовано проти Радянського Союзу, є вигадкою Заходу в їхньому баченні навіть сьогодні. Однак молоде покоління нині не вірить цим тезам комуністів. Розповім ще цікаву річ. Мій роман «Звук тіні, що слідує за тобою» активно читають і зараз, але для того, щоб його зрозуміти молоді читачі мусять користуватися Вікіпедією. Один читач мені розповідав. «Я не знаю, хто такий Владімір Лєнін. Я не знаю, хто такий Сталін». Тож я перевірив у Вікіпедії і дізнався, що була ще й країна під назвою Радянський Союз. Тож я читав цю книгу, використовуючи Вікіпедію».
Я був справді здивований, дізнавшись, що ці речі раптом стали історією і сьогодні про них забули звичайні люди в штаті Тамілнад. Ніхто, принаймні молоде покоління, абсолютно нічого не знає про радянський режим. Вони абсолютно не цікавляться питаннями СРСР. Для них це давня історія, і вони звертаються до Вікіпедії, щоб зрозуміти, що там відбувалося.
— Але водночас що ж натомість з’явилося у їхньому розумінні регіону Східної Європи? Що вони про нього знають?
— Вони намагаються зрозуміти ці речі крізь призму сучасної політики. Після прочитання моєї статті про Петлюру я отримав кілька листів від молоді, в яких вони писали, що якщо уряд вирішить очорнити постать великого вченого, це може зруйнувати його імідж у всьому світі на понад 50 років. Але я їм відповів, що справжню історію Петлюри навіть така сильна держава як Радянський Союз не змогла приховувати більше 50 років. Нині він вийшов із цього заплямованого іміджу і є шанованою постаттю в історії. Це підтверджує вагу інтелектуальної чесності.
— Коли я читала ваші оповідання зі збірки «Історії справжніх» (англійською збірка вийшла під назвою «Stories of the True» («Історії справжніх»), тамільською — «Арам» — Ред.), то мене не покидало відчуття надії, яким пронизана кожна історія і яке є настільки важливим для кожного вашого героя. Для українців це теж важливе почуття. Згідно з різними опитуваннями, воно залишається домінуючим серед українців попри повномасштабну війну, що триває. Чи це почуття надії воно є притаманним для тамільської культури чи повʼязане із вашим особистим життям?
— Мабуть ви знаєте мою особисту історію. Мої батько й мати наклали на себе руки, коли я був ще юнаком. Через це я певний час мандрував Індією як жебрак. Потім я повернувся до нормального життя і почав писати. Тож процес мого письма — це також процес зцілення. Я подорожував Індією, щоб зустрітися з видатними людьми. Особливо з тими, хто досягнув чогось у житті й випромінює ауру надії та сили. Тож я почав писати, сповнений великих сподівань та ідеалізму.
І раптом я втратив весь ідеалізм у віці 50 років або близько того. Я був дуже самотній і пригнічений. У той час вся індійська політична система руйнувалася. У політичному середовищі з’являлося багато випадків корупції, і ситуація тоді була дуже похмурою. У той час я раптом втратив віру в усі інституції, особливо в політичні партії, ідеї та політичних діячів. Тож одного дня я раптом згадав про жінку, про яку розповідає письменник у першому оповіданні (книги «Історії справжніх» — Ред), і раптом зрозумів, що надія чи висока етика не притаманні лише великим історичним постатям. Вони завжди є у звичайних людей.
Щоб повернути собі ту висоту та надію, я раптом написав оповідання. Це було перше оповідання, і я одразу опублікував його на своєму веб-сайті. Після завершення першого оповідання я спустився на кухню випити кави, повернувся і почав писати наступне. Раптово, у мене з’явився великий порив до писання. Я написав 13 оповідань поспіль. Вони були опубліковані на моєму сайті одне за одним. І вони стали культовими серед читачів у Тамілнаді, оскільки майже всі тут у той час перебували в тому ж самому настрої. Вони шукали якусь надію і ототожнювали себе з кожною з історій.
Дванадцять оповідань я опублікував у вигляді книги під назвою «Арам» (Слово «арам» має особливе значення в тамільській мові та культурі і означає благородність та справедливість у діях — Ред.). Сьогодні це найпопулярніша збірка оповідань, яка коли-небудь виходила тамільською мовою. Її переклали мовами телугу, каннаду, малаялам та ін. І усіма мовами ця збірка отримала величезну підтримку. (У 2022 році книга також вийшла англійською під назвою «Історії справжніх» (Stories of the True) —Ред.)
Вона мала величезний успіх майже кожною мовою, бо в ній є глибоке відчуття затишку чи надії. Вони не є вигаданими чи фальшивими, не ґрунтуються на ідеології чи ідеологічній претензійності. Я знаю кожен негативний елемент життя. Я прожив із жебраками на вулиці більше року. Я знаю, як живуть люди в Індії. Я знаю, що таке голод. Я знаю, що таке життя без будь-якої підтримки. І я дуже добре знаю жорстокість кастової системи в Індії.
Тож, власне, у своїх оповіданнях я зображую темряву Індії. Кожне оповідання розповідає про темряву Індії, але в цій темряві є світло дому, яке насправді є у звичайних простих людей — людей з вулиці, які досі борються проти несправедливості та гноблення. І завжди є надія, бо людство все ще вірить у великі ідеї. Людство вірить у звільнення, рівність, і людство має співчуття до інших.
І я у це вірю, бо на власні очі бачив падіння Радянського Союзу. Якби хтось сказав мені, що СРСР розвалиться у 1990 році, я б не повірив. Але у 1992 році він розвалився. Є дуже відома фраза нашого великого поета Тіруваллувара (найвизначніший тамільський поет — Ред.): «Одна-єдина сльоза, що впала біля воріт величного палацу, здатна зруйнувати його». Протягом історії ми бачимо це на власні очі. Принаймні я знаю про один палац, який згорів у 1992 році (йдеться про розпад СРСР — Ред.).
