Прихід Владіміра Путіна до влади у 1999 році припав на період найглибшого спаду економіки РФ після розпаду СРСР. Безпосередньо перед тим країна пережила болючий і принизливий дефолт 1998 року з кількаразовим знеціненням рубля і потребою реструктуризації зовнішніх боргів. Це створило для нового очільника держави надзвичайно сприятливу ситуацію. Відновлювальне, однак надзвичайно стрімке економічне зростання перших двох термінів Путіна (2000–2008 роки) позитивно контрастувало з кризою 1990-х, що забезпечувало йому популярність та перевагу над опозицією.
На тлі майже двократного зростання економіки РФ у 1999–2008 роках особливої популярності набули алюзії на тему ініціалів Путіна — ВВП. Темп зростання при цьому був майже вдвічі швидшим, аніж за той самий час зросла світова економіка (+51%) та понад утричі більше, аніж американська (+29,6%). Середня заробітна плата в РФ зросла в понад 11 разів: із $62 у 1999-му, коли Путін став прем’єр-міністром, до $695 у 2008 році, коли після перших двох президентських термінів він знову тимчасово повернувся на цю посаду для формального обходу чинних тоді обмежень у російській конституції.
При цьому Москва після завоювання Чечні у 2000 році дотримувалася обережності на міжнародній арені. У Кремлі робили ставку на «енергетичну дипломатію» та корумпування іноземних еліт, тоді про пряму агресію навіть на пострадянському просторі не йшлося. Однак економічні успіхи РФ того часу та рекордні ціни на енергоносії, наприклад на нафту, що у 2008 році, сягнула майже $150 за барель, переконали Кремль у можливості реваншу за поразку в Холодній війні. Путін вирішив, що настав час конвертувати економічні успіхи в новий статус відродженого центру сили, як у СРСР після Другої світової війни. Тим часом, попри певний період інерційного розвитку, загалом Росію відтоді спочатку спіткало гальмування й економічний застій, а потім і відкидання до показників, які РФ мала на час сумнозвісного виступу російського президента на Мюнхенській конференції 2007 року.
Читайте також: Енергетичне ембарго проти Росії: мінімізувати ризики для України
Після 2008 року розвиток економіки явно залишався поза фокусом уваги і реальними, а не декларативними пріоритетами російського керівництва. Кремль цікавили лише ресурси для фінансування енергетичної експансії в Європі та планомірного нарощування військових бюджетів. Трильйони доларів, які РФ отримала за час правління Путіна від продажу назовні сировинних ресурсів, було змарновано з погляду розвитку альтернативних драйверів для зростання.
Навіть у порівняно успішні роки економічне зростання відтоді ніколи не дотягувало навіть до середньосвітових показників (окрім хіба 2011 року). Наприклад, при зростанні світової економіки у 2009–2012 роках на 12,8%, а в 2012–2020 — на 23%, у Росії приріст становив за ті самі періоди лише 5,3% та 4,2% відповідно, тобто з часом лише гальмував. Номінальний російський ВВП у 2020 році ($1,47 трильйона) був значно нижчим, аніж у 2008-му ($1,78 трильйона), хоча у світі за цей час він майже подвоївся.
Економічний застій своєю чергою не залишав альтернативи для збереження режиму, окрім як через зовнішню агресію. Ілюзія величі Росії та втягування дедалі слабшої економічно російської держави у війну в Сирії, потім на Донбасі, і врешті нинішня повномасштабна інтервенція проти України були фактично єдиною можливістю відволікти увагу росіян від повільного, але невпинного погіршення рівня життя в самій РФ. Проте в результаті воєнних афер, нарощування видатків на ВПК та санкцій у відповідь на російську агресію ситуація в самій Росії ще істотніше погіршувалася. У 2020 році рівень доходів у країні відповідно до даних Росстату був на 10% нижчим, аніж у 2013-му — тобто напередодні окупації Криму та ОРДіЛО. І після незначного покращення у 2021 році доходи росіян ще стрімкіше обвалилися після початку нинішньої широкомасштабної інтервенції Росії в Україні. А спроби робити ставку на автономний розвиток ВПК на тлі технологічної слабкості решти промислового сектора лише збільшували тиск на дедалі слабшу економіку.
Читайте також: Росія — ЄС: кінець епохи «енергетичної взаємозалежності»
Завдяки постковідному відновленню попиту на енергоносії та через різке зростання цін на них у 2021 році російська економіка все ще перевищувала рівень 2008 року приблизно на 15%. Цьогоріч центробанк країни прогнозував зростання ще на 2–3%, і за підсумками першого кварталу воно справді склало навіть 5,5%. Проте вторгнення в Україну і нові й нові санкційні пакети країн Заходу, навіть без запровадження енергетичного ембарго, призведуть до втрати від «понад 10%» (що визнають уже й офіційні особи в РФ) до 14–16% (як прогнозують у міжнародних агенціях). Утім, у разі переходу війни в затяжну, а отже, розширення санкцій в енергетичній сфері, ці втрати будь значно більшими. Наприклад, JP Morgan прогнозує їх на рівні принаймні в 20% у другому кварталі 2022 року. А надалі спад може поглиблюватися ще сильніше.
Путін і його найближчі соратники десятиліттями ностальгували за СРСР часів своєї молодості, вважаючи його крах «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Проте в результаті повернули Росію на ту саму траєкторію, яка свого часу і призвела до тієї «катастрофи».