Як правильно сумувати

16 Листопада 2021, 09:55

Новітній тоталітаризм, очолюваний самовдоволеним цинічним розумом масового споживача, плекає у своїх слухняних підданих зовсім інші думки й настрої, утім, не надто відрізняючись цілеспрямованою політикою від політики попередніх тоталітаризмів нацистського або комуністичного штибу. Культ здорового тіла, незнищенний оптимізм, який більше пасував би безсмертним богам, цілковита підкореність індивіда колективній громадській думці чи радше тому, що подають за думку соціальні мережі й медіа так званого головного нурту. Де ж тут знайти місце для великого смутку, всесвітньої журби чи бодай крихітної та скромної особистої печалі? Ще ніколи наша література не була такою багатою та різноманітною, як сьогодні, відверто бреше один із колишніх провідних критиків, навіть не помічаючи, що дослівно повторює тези комуністичних літературознавців у цивільному, проти яких він начебто бунтував за часів буремної юності. Ще ніколи нам не жилося так добре, як за урядування президента (потрібне прізвище вставити) і його згуртованої команди однодумців та професіоналів (тут слід вставити назву потрібної партії). Які в нас чудові комп’ютери. Скільки в нас прекрасних смартфонів, ось, купіть один. Які ми всі розумні, натхненні, культурні, не те що (вставити ім’я потрібного ворога).

Читайте також: Аскетизм і мінімалізм

Печаль, смуток, зажура далекі від цих колективних екстазів телячого оптимізму, насправді цілковито безпідставного й ілюзорного. Комп’ютери то в нас добрі, але ми старіємо. Президент у нас унікальний, але надворі осінь, і з кожним днем стає дедалі холодніше, а платити за опалення нічим, бо тоді не залишиться на харчування. Література в нас розвинулася далі нікуди, а почитати нема чого, доводиться повертатися до незрадливої класики. Сум — самотній. Він не потребує одностайного схвалення та реклами на провідних телеканалах країни. Сум самодостатній. І він тільки мій, виключно мій. Надто приватна власність. Сумуючи, я більше стаю собою, аніж тоді, коли, вибалушивши очі аж на лоба, скандую заповітне гасло чи прізвище з мільйонами (невдовзі мільярдами) однодумців. Ви, звичайно, пригадуєте ту рідкісну фотографію, зроблену в зараженій нацизмом Німеччині, де натхненні сотні слухачів вождя зіґують в однодушному пориві волі до влади, і тільки один чоловік з-поміж них не салютує, а просто споглядає, як лікар, як відсторонений обсерватор, у кожному разі не співучасник колективного психозу. Він дивиться на заражених і йому, безперечно, сумно тієї миті, увіковічненої фотографом. Як ви тільки могли докотитися до такого, промовляє його погляд.

Затамуйте на мить погляд і подих, придивіться, прислухайтеся до скрапування золотого листя, до того, що більше ніколи й ні до кого не повернеться. Дозвольте собі трохи посумувати правильно. Вимкніться з безупинної діяльності, якою нас агресивно й нав’язливо агітують займатися всі, кому не ліньки, призупиніть гонитву за грішми, за здоров’ям, за кар’єрним успіхом

Ясно, що, говорячи про сум, ми маємо на увазі його легкі й леткі форми, далекі від затяжної депресії. Немов підсумовуючи чудову працю Антона Кемпінського «Меланхолія», присвячену якраз клінічним формам смутку, польський психіатр Ян Митарський робить цікавий огляд історії меланхолії, зауважуючи, що ця історія становить не тільки літопис поглядів медиків на депресію, а й історію печалі, страждань та філософських роздумів, притаманних людині від народження. Історію сумних творів мистецтва й літератури, так би мовити, до якої поза сумнівом належить і вірш Мацуо Басьо, присвячений портретові друга: «Подивись-но сюди! — Я теж сумую… Глибока осінь». Людина самотня, людина хвора або печальна по-своєму красивіша, по-своєму «справжніша», ніж вигадані продажними малярами плакатні оптимісти, у яких ніколи не буває ні смутку, ні безсоння, ні втрати рідних і близьких людей, ні невиліковних хвороб. У японській мові, нагадує Митарський, слово «печаль» початково означало «розкішний», «прекрасний», що свідчить про фундаментальну спорідненість краси й печалі.

Читайте також: Сон розуму породжує чудовиськ

Печальний чар речей та істот, приречених на зникнення. Остання розкіш золота на деревах за вікном. Неймовірно ніжна, щемка мелодія в навушниках, написана кілька сотень літ тому італійським композитором, приязний дар нам, майбутнім, так само як і цей майстер, смертним людям. Затамуйте на мить погляд і подих, придивіться, прислухайтеся до скрапування золотого листя, до того, що більше ніколи й ні до кого не повернеться. Дозвольте собі трохи посумувати правильно. Вимкніться з безупинної діяльності, якою нас агресивно й нав’язливо агітують займатися всі, кому не ліньки, призупиніть гонитву за грішми, за здоров’ям, за кар’єрним успіхом. Загалом ви вже всюди встигли та всього досягли, отримавши благословенний дар народження. Власне, тому ви нічого не встигнете реалізувати вповні, бо приречені на смерть і можете померти навіть цієї миті, читаючи ці слова. Тільки рівновага між радістю та смутком життя дає відвагу жити далі. А рівновага ця досягається виключно в леті, тож посумувавши, підіймайтеся — і летіть!