Можливо, Владімір Путін сам здогадався, що він най-най-най, а може, йому колеги з КГБ-ФСБ підказали, а вірні кадировці підкріпили цю думку. Уся пропагандистська машинерія РФ націлена на те, аби переконати, що ВВП, попрацювавши трохи «как раб на галерах», став найвеличнішим, найсильнішим, найгуманнішим і т. д. І все життя в країні звелося до рішень і самопочуття однієї персони. Захоче – помилує (як Ходорковского), захоче – скарає (як Нємцова). І служиві російські інтелектуали вже цілком серйозно задумуються на питанням «Путін Бог чи ні?». Не монархія, а одна велика «потьомкінская дєрєвня».
Правда, і всі ризики зводяться до існування (байдуже, фізичного чи політичного) однієї людини. Доки імператор живий, він – Бог і з його іменем на чолі кров’ю ліпитимуть до купи імперію. А що робити, коли імператор щезне? І ще не встигли вибудувати таку систему тяглості «імператорства», яка би швидко облаштувала нову «потьомкінскую дєрєвню»?
Ну тоді імператор згодиться на роль цапа-відбувайла. Любов підданих не заперечує їхньої готовності розвінчати його з царства і повінчати когось іншого. А на розвінчаного, до речі, можна не тільки всі фінансові борги списати, а й усі гріхи перекласти. І чим сильніше люблять, тим сильніше ненавидітимуть після розвінчання – кожен за своє.
Тепер це стало лише питанням часу.
Інша справа – а що нам із того? Щось має змінитися у нашому ставленні до Росії та росіян? Ми спишемо всі наші біди і смерті на «злого» Владіміра Владіміровіча з його соратниками-сіловікамі й імперцями? І все пробачимо? Забудемо? Придумаємо від лукавого міф про щось там спільне: історію, мову, економіку, космос, дєдивоєвалі, щоб знову віддати загарбнику наше місце під сонцем цивілізації?
Поза сумнівом, в Україні рівень негативу у ставленні особисто до Путіна дуже високий: що там казати про всесвітньо відому українську пісню «Путін х*ло», якщо в нас навіть красуні харківського районного масштабу, викладаючи в мережі свої оголені принади, вважають за потрібне підкреслити, що селфі зроблено телефоном із написом «ПТН-ПНХ»?
Неважко здогадатися, але страшно навіть думати, що заспіває український політикум, якщо сьогодні-завтра зникне персоніфіковане втілення «поганої Росії». Та й чи треба йому вигадувати «хорошу Росію», якщо пропозиції у вигляді «Другой России», «Открытой России» та інших Росій уже давно готові, наживка викладена, а Міхаіл Ходорковскій навіть погуляв Майданом під турботливою опікою Юрія Луценка? Наше суспільство занадто довго сприймало світ із російських рук, дивилося на світ російськими очима і навіть мовою спілкування зі світом обирало російську, щоб тепер український політикум усвідомив, хто є нашим ворогом і як нам його перемогти. Ми знаємо, що наші політики мислять себе лише об’єктами, що вони погано освічені, обмежені й нездатні слухати, проте самовпевнені й готові говорити. Ще геть недавно вони ностальгували за Аллою Пуґачовою, говорили про «Європу від Лісабона до Владивостока», мліли від «великої російської культури» – бо ж хіба може бути невеликою культура старшого брата? – від Достоєвского до Нікіти Міхалкова й виказували неабияку набожність перед московським православієм. І ви вірите, що після появи «хорошей России» це не повернеться? Що наші малороси, коли не стане Путіна, не повитягають свою давню любов до «турґєнєвскіх баришень»? І знову не розказуватимуть світові, що «украинцы и русские – это одно и то же»?
Читайте також: Версії "зникнення" Путіна: від державного перевороту до сімейних обставин
Щоб Україна вижила і стала успішною, їй недостатньо стіни на кордоні. Ми мусимо звести Стіну, якою в нас самих відсікти вірус рабства, страх свободи, готовність знову прогинатися чи то заради збагачення, чи то від «ліш-би-нє-било-войни». Так, це непросто після століть нищення і гноблення. Навіть більше: у нас не так багато часу для будівництва Стіни. Але ми справимося і мусимо бути вимогливими й безкомпромісними у ставленні до обраних нами у владу політиків.
А поки що давайте побажаємо Владіміру Владіміровічу доброго здоров’я й царствування доти, доки ми не збудуємо свою Стіну. Доки не виховаємо еліту, яка, по-перше, зрозуміє, що російська імперська державність (а інша поки що нікому невідома) є екзистенційним ворогом України (і не тільки) й не може бути в принципі ніякого «стратегічного партнерства», «братського народу», «спільної історії» і т. д., а по-друге – і головне! – знатиме, якою має бути українська державність, щоб українці ставали успішними, сильними й щасливими.
А тому будьте здорові, Владімір Владіміровіч! Слідуйте й далі обраним Вами курсом! І Ви змусите світ осягнути реальність «потьомкінскіх дєрєвєнь» і розпрощатися з міфом про «турґєнєвскіх баришень». А Стіна, що відмежовує українців від колишнього рабства, зростатиме щосекунди. Всупереч нашим недолугим політикам і чиновникам, які своєю малоросійською провінційністю не можуть не радувати Ваше імператорське серце. Та ми знаємо: наші малороси зійдуть із політичної й історичної арени. А на російській арені з’являться нові імперці, байдуже, як їх зватимуть: Навальний, Ходорковскій, Іванов, Пєтров чи Сідоров.
Читайте також: Світ про Україну: Війна на Донбасі триває через німецьку зарозумілість
Стіна стане непотрібною лише тоді, коли нарешті і в політикумі в нас окреслиться нове покоління – не малоросів, а українців. І коли всім нам уже не треба буде воювати за утвердження незалежності, державності та свободи.