Як поводитися в танку

Головний тренер національної футбольної збірної Олексій Михайличенко матч 11 жовтня проти збірної Хорватії з-поміж інших поєдинків у відбірному циклі Чемпіонату світу 2010 року не виокремлює. Та ризикну припустити, що саме гра в Харкові стане перевіркою нашої команди на зрілість і здатність удруге поспіль у своїй історії поїхати на мондіаль.

 

Календар групи, в якій опинилася національна збірна України, розплановано так, що з головними конкурентами на дві путівки до Південної Африки – англійцями й хорватами – ми зустрінемось один за одним. Після «картатих» наступна офіційна гра нашої команди – аж на День сміху, 1 квітня 2009 року, з англійцями. 6 червня – візит-відповідь до Хорватії. З огляду на те, що збірна Англії вже встигла помститися Славену Білічу за наругу в попередньому відборі до Євро-2008, коли минулого місяця розгромила його хлопців з рахунком 4:1, зручніше лишити позаду себе саме хорватів.

 

 

З «червоно-біло-картатою» командою збірну України доля зводила п’ять разів. Тріумф в активі українців допоки тільки один. 1995 року перемога над Хорватією для нас мала швидше втішний присмак – її здобули, наче навмисно для того, аби хоч якось відновити розчавлені «сухими» поразками амбіції.

 

Через два роки наші претензії на фінальну частину мундіалю хорвати спростували вже самі. Все було вирішено у Загребі на стадіоні «Максимір», де ми програли 0:2. У них тоді була справді видатна команда – яскравими барвами в клубах європейського рівня мінилися зірки атаки Звонімір Бобан і Давор Шукер, а їхній нинішній наставник Славен Біліч вважався опорою захисту й навіть забив у ворота українців один із двох м’ячів.

 

Натомість наша збірна під керівництвом Йожефа Сабо мала вигляд команди, в складі якої – всуціль безвусі й зухвалі юнги, котрих бувалі хорватські «мореплавці» не помилували, без жалю відправивши на дно годувати риб. І хоча тоді були матчі плей-офф, а нині – відбірні поєдинки, хай відтоді минуло понад десять років і в обох збірних змінилися покоління – в наших залишились Олександр Шовковський із Андрієм Шевченком, а в них – Біліч, який змінив амплуа гравця на тренерський місток, – однаково порівняння напрошуються. Й вони не на користь українських спортсменів.

 

 

Збірна Хорватії – команда з європейською ментальністю, гравці якої мають досвід гри в найсильніших клубах Старого світу. Її головна ударна сила практикується в німецькій бундеслізі, є представники англійської прем’єр-ліги, й лише четверо з 23-х футболістів, викликаних під національні знамена, грають у своєму чемпіонаті.

 

У складі української збірної, навпаки, виступають тільки чотири «легіонера». Причому Андрій Шевченко заново, а Андрій Воронін уперше приживаються в «Мілані» та «Герті» відповідно. Євген Левченко ніяк не може стати для збірної тим авторитетом, яким він є в голландському «Гронінгені». Анатолій Тимощук… ну, він же не залізний. Капітанський тягар у «Зеніті» ще й на збірну переносити – це з розряду надлюдських можливостей.

 

Отже, базою для збірної Михайличенка, як і для його численних попередників, будуть гравці чемпіонату України – з «Динамо», «Шахтаря», «Дніпра». Представникам двох перших клубів доводиться весь час «штовхатися» з легіонерами за місце в основі, й ігровий тонус для збірної вдається підтримати не всім. А дніпряни, які ще два роки тому становили осердя національної команди країни, тепер по вуха у власних клубних проблемах. «Дніпро» першим у поточному сезоні відправив у відставку тренера, що аж ніяк не допомагає вийти на рівень претендента на «зону УЄФА» |див. словничок|.

 

Таким чином, повертаємося до того, що мали: на боці хорватів – досвід і злагодженість, напрацьована влітку на Євро-2008. У нас – амбітний тренер і така сама команда, яку він намагається «ліпити» просто на марші. Михайличенко і досі чітко не вибудував кістяк збірної, тому в кожному наступному матчі суттєво змінює тактику гри та її фігурантів. У суботу майже напевно за збірну дебютує воротар Станіслав Богуш із «Динамо», а якщо пощастить – Валентин Слюсар із харківського «Металіста», якого вперше до команди запросили аж на 32-му році життя. Михайличенко наразі має вигляд напрочуд емоційного тренера-новачка, який понад усе боїться помилитися. Багато що в нього виходить – навигравав у товариських матчах і вже здобув шість очок із шести у відбірному турнірі ЧС-2010. Проте перемоги над Білоруссю у Львові 1:0 та над Казахстаном в Алмати 3:1 не гарантують того, що капітан утримає штурвал корабля в критичний момент і не викине білий стяг, здаючись на милість переможцям.

 

 

Сумна історія з захопленням сомалійськими піратами нашого корабля зі зброєю біля берегів Африки підштовхує до аналогій і щодо футболу. Хорвати в Харкові виконуватимуть роль корсарів, а ми – потенційних жертв, які, напруживши всі сили, за жодних обставин не повинні потрапити в полон.

 

Про згадані в заголовку танки ми теж не маємо забувати. Вони причина нещастя наших моряків у водах Індійського океану, й водночас – предметне послання очільника тієї збірної України Йожефа Йожефовича нинішньому наставникові та його підопічним. 11 років тому перед грою з хорватами на запитання, що потрібно, аби перемогти суперника в Загребі, ЙоЙо (як його лагідно називають спортивні журналісти) без вагання рубонув: «А ви знаєтє, что самоє главноє в танкє?». Телевізійники з мікрофонами в руках, озброєні диктофонами газетярі й просто небайдужі послухати інформацію з перших вуст оточили тренера щільним кільцем. Тоді, не даючи отетерілій аудиторії осягнути всю глибину тренерської думки, Сабо переможно випалив: «Главноє в танкє – нє бздєть!». Якщо Михайличенко знайде й інші аргументи, окрім цієї по-чоловічому міцної настанови, у нас ще є шанс побачити осмислену гру української команди.