Британський парламентський комітет на чолі з депутатом Деміаном Коллінзом розслідує фейкові новини. Мене попросили дати свідчення, тож за кілька днів до засідання я вирішив створити електронну адресу [email protected], акаунти у Facebook, Twitter на ім’я Коллінза, а також сайт damian-collins-mp.org.uk. На це я витратив хвилин із десять.
Зробив скріншоти й усе видалив. Тож Коллінз може спати спокійно.
А от ми ні. «Епідемія» фейків, що отруює нам віртуальне життя, спалахнула через анонімність. Стає надзвичайно важко довести, хто ми, із ким маємо справу та чи належно діємо в інтернеті. Анонімність дає змогу створювати фейкові сайти й поштові скриньки, а це те, що треба для кіберзлочинців. Пройдисвіти, що поширюють дезінформацію та брехливі новини, теж користаються з анонімності. Нам здається, що побачене на екрані — реальність. Ми не усвідомлюємо, що диваки, шахраї чи безчесні аналітичні центри (на зразок Cambridge Analytica) можуть навмисно підсунути вигідну їм інформацію.
Читайте також: Жалоба по слабкості британців
Хотілося б негайно заборонити шкідливі матеріали. Однак контроль над контентом — справа непроста. У людей різні смаки. Те, що для одного жорстокий наклеп, для другого — гостра сатира. Ми не усвідомлюємо, яка крихка межа між правдою та брехнею. Безвідповідальна вигадка чи грайлива спекуляція? Неприпустима упередженість чи в’їдлива дотепність? Однобічне висвітлення подій чи спрощений і влучний виклад? Що менше такі питання доходять до критики у вільному суспільстві (що й казати про обговорення на рівні політиків), то краще.
Тож я сказав Комітету, що мусимо позбутися «безликих» джерел інформації. Анонімність буває доречною, скажімо, у таємній діяльності із захисту прав людини. Проте вона не може бути вихідним параметром простору, що став центральною нервовою системою сучасної цивілізації.
Встановити особу в інтернеті нескладно. Довести, що e-mail чи акаунт у соціальній мережі створює реальна людина, легко, переказавши одну копійку через інтернет-банкінг. Посвідчити особу можна й в інший спосіб: заявити про себе як про платника податків, виборця, кредитоспроможну людину, власника паспорта. В ідеалі, користувачеві не доведеться й повідомляти ці всі персональні дані. Головне — довести, що йдеться про реальну людину, яка їх має.
Нам потрібна схожа система, щоб застосовувати її й під час створення сайтів. Той, хто реєструє адресу в інтернеті та купує місце на серверах для хостингу, має відповісти на кілька запитань, щоб посвідчити свою особу. Це може бути домашня адреса, номер телефону, ім’я керівника, спосіб оплати. Якщо адміністратор сайту прагне зберегти анонімність і не надає такої інформації, то це його право, але нехай на ресурсі буде відповідна позначка. Я показав членам комітету червоні повідомлення, які на екранах застерігають користувачів: відвідуючи цей сайт, ризикуєте заразити комп’ютер вірусом. Маємо створити схожі застереження, які могли б підказувати, що автор сторінки, на яку заходимо, намагається приховати своє походження.
Читайте також: Британці гавкають, але не кусають
Ми зможемо вірити реальним джерелам інформації. Скандальна новина вражає набагато менше, коли її поширює непевний «інформаційний ресурс» без редактора й адреси чи «друг» у соцмережі, чиє існування викликає сумніви.
Такий самий підхід може стосуватися реклами. Нам слід знати, хто й чому домагається нашої уваги. Клікаючи на рекламне повідомлення, ми повинні мати змогу перевірити, хто його оплатив і яким чином була обрана аудиторія. Компанії, які продають рекламні площі, повинні забезпечити відкритий доступ до такої інформації. Для цього знадобиться одна велика зміна: усвідомити, що всі, хто бажає розмістити рекламу, втрачають право на приватність.