У певних випадках залежність від закордонної влади або відчуття такої залежності породжує непримиренність. Це нині відбувається в Гонконгу, де місцева влада заперечує свій васальний статус щодо Пекіна: політичне представництво тут ні до чого. В інших ситуаціях, як-от в Іраку чи Гаїті, держава є або слабкою та брутальною, а верховенства права (необхідної умови функціонування будь-якої політичної системи) не існує, або ж сильною та авторитарною. І протест тоді ставить за ціль усунути цю владу, що й відбувається в Алжирі. В Іраку, наприклад, нічого такого й уявити не можна, доки не буде відбудовано державу, гідну цього слова. В Алжирі недавні вибори населення сприйняло як фарс. Часом усе змішується докупи: і закордонні впливи, і неструктурованість держави, що бачимо в Іраку, де іранський вплив наражається на жорсткий спротив.
У будь-якому разі проблема політичної репрезентативності є вторинною проти існування зовнішньої, накинутої домінації (Гонконг) або природи державної влади (Ірак, Алжир, Гаїті). Криза ліберальної демократії походить із вищої логіки.
В інших регіонах, у багатьох країнах Латинської Америки, Лівані, Європі проблеми постають насамперед у відносинах між громадянським суспільством, що не відчуває себе адекватно представленим, і політичними діячами, яких воно відкидає, ігнорує або звинувачує в корупції, глухоті чи безпорадності.
Читайте також: Мішель В’євйорка: «У сучасному світі більше можливостей уникнути або відмовитися від воєнного конфлікту, громадянської війни чи політичного насильства»
Для певної категорії людей політична та інституційна система передбачає автономію: подолати кризу означає реформувати систему, змінити Конституцію, оновити виборче законодавство або призначити нових міністрів, запровадити пропорційну виборчу систему, заборонити сполучати мандати тощо. Конституційний процес у Чилі демонструє саме такий підхід. Проте не очевидно, що саме він відповідає сутності соціальних протестів, які відбуваються в країні. Для інших криза політичних систем походить радше з віддаленості від очікувань громадянського суспільства. Відштовхуючись від цієї констатації, обидві гіпотези варті розгляду.
Перша зосереджує увагу на громадянському суспільстві. Коли воно розпорошене, характеризується переплетенням різновекторних інтересів, коли індивідуалізм, як казав соціолог Зіґмунд Бауман, перетворює це суспільство на «рідке», унеможливлюючи жоден чіткий вибір, що структурував би спільноту загалом, між двома поглядами, двома таборами, коли соціальні або культурні рухи не бажають жодної організації, жодного лідерства, тоді жодна політична сила не може ствердитися й розв’язати великі проблеми на інституційному рівні.
Друга гіпотеза: причиною є не так громадянське суспільство, як політики. Хіба навіть найдієвіші та найчесніші з них масово від нього не відстають? Їхні категорії залишаються майже або абсолютно незмінними впродовж тривалого часу. Хіба їхнє бачення колективного життя, форми діяльності, засадничі принципи, на яких понад два століття тримається саме існування партій, не потребують оновлення? Соціальні мережі, інтернет, мобільний телефон сприяють горизонтальній організації, до якої класичні вертикальні партії погано адаптуються. Коли інформація є миттєвою та інтерактивною, авангард більше не слухають, традиційні режими консультацій стають застарілими, визначальне посередництво проходить каналами, що не є усталеними здавна. Молоді покоління соціалізуються в політиці інакше, ніж це відбувалося в минулому, молодіжні організації більше не формують майбутні партійні еліти, вони втрачають вагу майже скрізь. І політичним партіям дедалі важче щось обіцяти на перспективу, живитися утопіями, реально входити до нинішнього світу, щоб підготуватися до майбутнього.
Читайте також: Марина Гоменюк: «У нас не притягують до відповідальності людей, які вдаються до катувань, бо не працює система розслідувань»
Врешті, кожен із цих елементів аналізу має свою аргументацію. Навіть у найкраще розвинутих демократіях ситуація, за винятком кількох країн, таких як Португалія, є тривожною як у короткотерміновій, так і в довготерміновій перспективі. Безумовно, потрібно змінити правничу систему й правила функціонування політичних інституцій. Але насамперед майбутні лідери задля мобілізації мусять краще, ніж сьогодні, знаходити механізми трансляції політичних меседжів, не покладати всі надії лише на пряму конфронтацію з державою, знаходити не тільки державних, а й соціальних супротивників. Нові покоління мають навчитися політизувати відмінності та надавати політичної форми культурницьким і соціальним протестам, що сьогодні вони відмовляються робити.