Як переводяться стрілки

Раніше була така традиція – домовлятися про зустрічі під годинником. Чому? Та тому, що великі «слуги часу», прилаштовані на стовпах або десь угорі на будівлях, вважали обов’язковим атрибутом будь-якої вулиці, а надто – центральної. Однак усередині ХХ сторіччя їх витіснили наручні годинники, які стали на той час доступними всім.

Утім, як це часто трапляється, втрачаючи функціональне призначення, такі годинники залишились як архітектурні при­­краси, а в деяких випадках і як пам’ятки історії. Так інколи буває з антикварними речами, коли колекційна й символічна вартість значно вищі за споживчу цінність.

Хронометр із Парижу

Київ – місто десятків годинників, знаних і не знаних широким загалом. Про них Тижню розповідає Валерій Шевчук, директор столичної Служби часу, провідного підприємства з монтажу та обслуговування великих годинникових пристроїв.

Починаємо ми з Печерська, де збереглися найдавніші годинникові механізми міста. Один із них розташований в акуратному будиночку на території Іонівського монастиря, що посеред нового ботанічного саду НАНУ.

«Тут один із небагатьох суто механічних хронометрів міста Києва, – каже Валерій Шевчук. – Гирі, що приводять його в рух, тримаються на десятиметрових тросах. Для них під будинком навіть вирито спеціальну шахту».

У народі ходить легенда про те, що цей механізм якимось чином пов’язаний з Оноре де Бальзаком, який нібито привіз його з Парижа, щоб подарувати графині Евеліні Ганській, бердичівській красуні, в яку закохався. Монахи, котрі раз на тиждень заводять механізм, спростовують це і запевняють, що годинник замовив сам преподобний Іона – засновник тутешньої обителі. З огляду на клеймо годинник справді виготовили в Парижі 1858-го (щоправда, на цей час Оноре де Бальзак вже вісім років як спочивав із миром). На сьогодні це найстаріший хронометр у столиці.
     
Найвищі куранти

Унікальність годинника на дзвіниці Києво-Печерської лаври, – пояснює директор Служби часу, поки ми наближаємося до вулиці Івана Мазепи, – в тому, що він… не має стрілок і цифер­блата. Йдеться, звісно, про куранти. Щочверть години вони грають особливу мелодію, а на початку кожної нової години відбивають удари.

Перший механізм на дзвіниці було встановлено ще 1744 року, відтоді його міняли тричі. Нинішні куранти встановив у 1903-му московський годинникар Андрій Єнодін. Від старих курантів залишилися лише дзвони – вісім маленьких та один великий, відлитий ще в 1743-му. Майстер гарантував відмінну роботу годинника впродовж 15 років, а в разі поломки обіцяв безплатно лагодити. Проте механізм курантів виявився таким надійним, що й досі не потребує капітального ремонту. Хоча один раз він таки зупинявся – в 1941-му, коли злетів у повітря підірваний Успенський собор, а на самій дзвіниці почалася пожежа, внаслідок якої згоріли сходи. Тож до 1947 року до годинникового механізму просто не можна було дістатися, щоб його завести.

Минуле в павутинні

Найбільший баштовий годинник у Києві зараз установлений над торговельним центром поблизу метро «Лук’янівська». Йо­­го діаметр – 3,5 м. До того па­­ль­­му першості за розмірами тривалий час тримав годинник із циферблатом діаметром понад 2,5 м. Він – от парадокс! – найменш відомий киянам. І розташований не де-небудь, а в самому центрі Києва, на почат­­ку вулиці Грушевського. Але вже 20 років минуло відтоді, як механізм… безнадійно зупинив­­ся. Вдень і вночі його стрілки вказують дванадцяту годину, а кияни тільки іноді зі здивуванням помічають його циферблат.

Трохи поблукавши коридорами Інституту історії, ми таки знаходимо на сьомому поверсі невеличку кімнату, майже цілковито зайняту величезним годинниковим механізмом. Працівники наукового підрозділу, які розмістилися тут не так давно, з подивом дивляться на те, як журналіст Тижня залазить усере­­дину давно закинутого пристрою, при цьому щедро притрушуючи пилюкою і павутинням їхні робочі столи. У круглій ніші за матовим склом почуваєшся, як у великому барабані, за яким видно контури чавунних стрілок – і все.
Годинниковий механізм, як запевняє майстер, майже цілком справний. Відремонтувати пристрій, за словами Шевчука, коштує лише кількасот гривень, та й обслуговувати його навряд чи обходилося б у більш ніж тисячу гривень на рік. З’являється спокуса негайно оплатити ремонт і подарувати місту ще один хронометр. Утім, ремонт цього пристрою потрібно ж хоча б із кимось узгодити. А господаря він… не має!

«Колись цей хронометр належав Інституту історії, – каже Шевчук, – потім кімнати тут здали в оренду іншим підрозділам Академії наук, сама ж Академія вважає, що годинник у підпорядкуванні міської вла­­ди… А з нічийним механізмом ніхто не хоче зв’язуватися – внаслідок несанкціонованого поводження з чужим майном можуть бути зайві проблеми».

Перший рекламний

На Хрещатику, як годиться, баштових годинників найбільше. Знайдеться на будь-який смак, зокрема й хронометри-ветерани. Добре відомий киянам механізм на Бессарабському ринку. Ринок, як відомо, було збудовано на цьому місці 1912 року, годинник фірми «Сіменс» встановлено на рік пізніше. Перший електричний годинник у Києві, до речі.
«Один із найважчих в обслуговуванні, – констатує Шевчук. – Проблема не так у його старовині, як у тому, як до нього добиратися. Розміщений він на вертикальній стіні зі скла й заліза, і щоб дістатися до цифер­­блата, працівникам ринку доводилося зводити спеціальні риштування».

Бессарабський хронометр теж має проблеми з власником. Свого часу фірма «Мінольта» прикрасила його першою в УРСР іноземною зовнішньою рекламою. Чимало тодішніх підрадянських газет уміщували символічну фотографію: гранітний Лєнін навпроти ринку вказує правицею на повернення капіталістичної рекламної практики. Мовляв, ча­­си змінилися – вперед до капіталізму!

Аж до недавнього часу зарубіжне підприємство оплачувало ремонт і догляд за механізмом, а також корекцію часу. Однак нещодавно міська влада дала розпорядження про демонтаж усієї габаритної реклами з історичних будинків у центра міста, тож кудись зникли і сліди «Мінольти» на Бессарабці. А хто тепер опікуватиметься механізмом, невідомо. «Хоча такі точні пристрої треба перевіряти і налаштовувати щонайменше раз на місяць», – каже директор Служби часу.
     
Поштамт із музикою

Електронне табло на Будинку профспілок на майдані Незалежності під час нашої екскурсії вимкнене. Валерій Гнатович пояснює це холодною погодою: сильний вітер псує лампочки, які за негоди виходять із ладу десятками. Та й сам годинник частіше служить рекламним щитом, аніж хронометром.

«Бо за стрілки принаймні чіпляється око, – впевненим тоном спеціаліста каже Шевчук. – Погляньте на модні й дорогі марки годинників: поміж них з електронним циферблатом ви не знайдете жодного!»

На Майдані є й годинник зі стрілками – прямо над входом до поштамту. Ще один такий самий розміщений на вулиці Володимирській, теж на приміщенні пошти. Виготовлені ці механізми в 1950-х і обладнані додатковим обертальним колесом, що має показувати час в інших містах світу. Помітно, до речі, що скло з назвами міст також не раз заміняли. Зокрема, тоді, коли київський час став на годину відрізнятися від московського. Ще одна модернізація відбулася з механізмом зовсім недавно: на ньому встановили динаміки, з яких щогодини лунає мелодія.

На фото: ЧАС ДО ХРАМУ.Цей механізм (фото угорі), виготовлений ще 1858 року у Парижі, урухомлює годинник на дзвіниці Свято-Троїцького Іонівського монастиря (фото унизу)

Електронний карильйон

Із дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря ллється музика. Годинник тут встановили 1998 року австрійські майстри. Мелодію, яка лунає щогодини, виконує математично точний музичний інструмент – карильйон. У чомусь він нагадує куранти, тільки дзвони в карильйоні не хитаються, а закріплені стаціонарно. І б’є по них не язичок зсередини, а молоточок ззовні.

Тут ми знайомимося з керівником науково-дослідного підприємства «Синтез» Леонідом Ботвинком, творцем карильйонів. «Понад десять років тому, коли проводилися роботи з відновлення монастиря, з ідеєю побудувати карильйон виступив професор Київського університету культури Георгій Черненко. Свого часу він відвідав Бельгію, де такі інструменти є практично в кожному місті, – розповідає Ботвинко. – Звідти привіз детальні креслення і відеофільми, за якими ми й створили наш інструмент, бо ви­­їхати за кордон, щоб запозичити досвід, не мали можливості».   

«Карильйони бувають різні, – веде далі творець інструмента, доки ми вузькими сходами піднімаємося на дзвіницю, – деякі пристосовані для гри руками, деякі – електронікою. Наш інструмент змішаного типу. Мелодії щочверть години відбиває електронний механізм, але за бажання можна сісти за клавіатуру й зіграти щось власноруч».

Заглядаємо до пульта управління музичним інструментом. Металева скриня і комп’ютер – ось і все, що розташовано всередині тісної кімнатки. Щоб змінити програму, через роз’єм до комп’ютера підключають музичну клавіатуру, і музикант просто награє ту мелодію, яка пізні­­ше виконуватиметься на дзвіниці Михайлівського Золотоверхого.

Близнюки мозаїчні

Загалом у прикрашанні своїх виробів фантазія годинникарів іноді не знає меж. У хід іде все: дерево, полімери, мармур… А ось на Ляльковому театрі годинники з позолоченої латуні оздоблені мозаїчним каменем.

«До речі, башти з годинниками біля дитячого театру монолітні, жодних пустот у них немає, – пояснює директор Служ­­би часу. – Весь механізм, що приводить стрілки в рух, компактно схований одразу за циферблатом».

Між іншим, усі вуличні годинники – істоти вразливі: їм, буває, загрожують вандали, во­ни псуються під час ремонтів і реконструкції будівель, а в мінливу зимову погоду в їхньому механізмі замерзає конденсат і крига зупиняє загальний рух. Тому регулярний профілактичний огляд майстра – це не примха.
За словами керівника столичної Служби часу, колись у його підпорядкуванні було понад 170 тільки вуличних годинників, не рахуючи великих хронометрів у школах, підприємствах, громадських закладах.

Чи є майбутнє у баштових годинників столиці? «Маємо замовлення для заміських котеджів, особливо для побудованих у стилі палаццо або фортечному. Але поки що попит на такі речі штучний. Вочевидь, традиція ще не сформувалася», – каже годинникар Шевчук. Водночас бачимо моду на різноманітні елементи міського дизайну. Офіси й торговельні центри намагаються прикрасити свої будівлі й хронометрами.

Тож годинники на баштах – це не вчорашній день, а радше завтрашній.

ХВИЛИНИ ДИТИНСТВА. Хронометр на Ляльковому театрі оздоблений напівдорогоцінним камінням