Німецький Verfassungsblog від початку 2025 року оприлюднив низку публікацій науковців про складний та багатогранний зв’язок між історією, колективною пам’яттю, правом і політикою в сучасному світі. Автори досліджують, як різноманітні історичні наративи та «політика забуття» впливають на правові системи й політичні процеси, стаючи потужним інструментом для досягнення політичних цілей. У фокусі також феномен «конкурентної жертви», усвідомлення відповідальності за злочини Другої світової війни, що визначає зовнішньополітичні пріоритети сьогодення. Науковці ставлять під сумнів безумовну ефективність традиційних практик пам’ятання, таких як меморіали чи музеї, у справі запобігання насильству та сприяння примиренню; розмірковують про роль цифрових технологій у формуванні (та викривленні) колективної пам’яті, а також визначають потенційні загрози уніфікації історичних інтерпретацій в епоху великих даних та штучного інтелекту.
Перша стаття циклу «Повсюдність різноманітних історичних наративів у праві та політиці» розпочалася з тези про те, що «сучасна політика безпрецедентною мірою сформована боротьбою за те, як пам’ятати минуле: загарбницька війна Путіна проти України ведеться в ім’я історії».
Німецька дискусія про те, чи повинна Німеччина підтримувати Україну у війні проти Росії постачанням зброї, тісно пов’язана з колективною пам’яттю Німеччини.
Прикметною в цьому контексті є стаття історика Мартіна Шульце Весселя, професора історії Східної Європи в Мюнхенському університеті імені Людвіґа Максиміліана, співзасновника Українсько-німецької історичної комісії (2014).
Вессель пише про поступову зміну поглядів німецького уряду та громадськості щодо висновків, які слід зробити з розвалу СРСР. Він підкреслює, що Німеччина пройшла довгий шлях, аби навчитися брати до уваги Україну та її історію окремішньо від її сусідів: Україну вісімдесят років тому як поле бою Другої світової й Україну сьогодення. Тривалий час провину Німеччини за злочини окупації під час Другої світової війни здебільшого пов’язували з Росією – а не з Україною та Білоруссю. Лише після повномасштабного вторгнення на найвищому політичному рівні почала звучати теза про відповідальність Німеччини перед Україною, яка також випливає з пам’яті про Другу світову війну.
Вессель стверджує: уряд Німеччини так довго не наважувався постачати зброю в Україну через наратив провини й відповідальності за Другу світову війну перед Росією як спадкоємицею СРСР й ігнорування історії й суб’єктності України та Білорусі, на які ліг найбільший тягар війни та окупації.
Зокрема на початку 1980-х, коли Німеччина обговорювала, чи відповідати на розміщення Радянським Союзом ракет середньої дальності, колишній канцлер Гельмут Шмідт наголошував на принциповій миролюбності радянського керівництва, стверджуючи, що Брежнєв і Політбюро прагнули миру, пам’ятаючи про лиха Другої світової. Насправді ж важко знайти більш мілітаризовану державу за СРСР, що вчиняв одну за одною воєнні інтервенції.
Читайте також: Тягар пам’яті: Трамп і Путін між Другою світовою та російсько-українською війнами
У червні 2016 року, через два роки після російської анексії Криму, інший колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер дав інтерв’ю газеті Süddeutsche Zeitung, у якому закликав Німеччину зайняти прихильну позицію щодо Росії. І знову причина цього коріниться у фантомній історичній пам’яті: Росія, мовляв, зазнала величезних жертв під час Другої світової війни. Чотири роки потому він оформив цю пам’ять як політичне зобов’язання Німеччини, стверджуючи в Der Tagesspiegel, що нацистська Німеччина мала на меті стерти Росію з глобальної політичної сцени. «Ми ніколи не повинні забувати про це – і політика Німеччини щодо Росії повинна більше це враховувати». Це незбагненно: заклик стати на бік агресора як компенсація за те, що відбувалося вісімдесят років тому. І знову – ігнорування того чинника, що нацистська Німеччина напала не на Росію, а на Радянський Союз, і Україна та Білорусь постраждали від німецької окупації більше, ніж Росія.
Після повномасштабного вторгнення канцлер Олаф Шольц лише в серпні 2024 року прокомунікував очевидне: жертви, яких зазнала Україна під час Другої світової війни, покладають на Німеччину особливу відповідальність за долю України в сьогоденні. «З огляду на нашу відповідальність перед власною історією, у цій ситуації для Німеччини може бути тільки одне місце: на боці України», — проголосив Шольц у промові з нагоди 80-ї річниці невдалого замаху на Гітлера.
У Німеччині існує тісний зв’язок між пам’яттю та питаннями зовнішньої політики. Кремль добре усвідомлює це і успішно цим маніпулює.
Починаючи з 1960-х інтелектуальні кола Заходу вбачали проблему не в конкретному ворогові, а в самій ворожнечі. Урок із двох світових війн вони винесли своєрідний: він полягав не в тому, щоб бути пильним і готовим до війни, а в тому, щоб бути обережним і виваженим. Звідси – сьогоднішні перманентні спроби примирити, прирівняти, нерозрізнювати агресора й жертву. І цей тренд нині дуже неохоче змінюють.
Читайте також: Навіщо німцям ярмарок російської книжки
Німцям досі складно порівнювати дії путінської Росії з діями нацистської Німеччини, хоча багато хто вбачає схожість. Річ у тім, що в Німеччині після Другої світової сформувався консенсус про Голокост як виключний злочин геноциду, який ніколи більше не має повторитися й не може бути порівняний із жодним іншим. Буцімто якщо назвати війну в Україні геноцидом, це може применшити жах Голокосту. Тож навіть термін «знищувальна війна», яким описують жорстоку війну Третього Райху на Сході, воліють не застосовувати щодо Росії.
Однак Мартін Вессель фіксує й позитивну динаміку: німецькі наративи про Другу світову війну таки змінюються. Тепер дедалі частіше звучить думка, що принцип «ніколи знову» означає не лише ніколи більше не чинити агресію чи геноцид, а й підтримувати тих, хто став жертвою такої агресії, навіть якщо в минулому Німеччина воювала і з агресором, і з жертвою.
Читайте також: Як кували «Велику перемогу». Офіційна хроніка побєдобєсія