Після тижневого читання пустопорожньої дискусії про нібито «скандал» в УКУ, що заполонив мою фейсбук-бульбашку, я прочитав дуже цікаву колонку Девіда Брукса у The New York Times.
«Чому я не ліберал» точно спонукатиме до дискусії читачів цього дуже ліберального видання. Колонки Брукса для мене майже завжди стають гарною поживою для роздумів, і остання не є винятком.
Цього разу автор намагається дати собі та іншим відповідь, що його дратує у позиції американських «прогресивістів», і наводить цікаві аргументи, що, без сумніву, заслуговують обговорення.
Девід пише про «здібності, працьовитість, порядність, гарне здоров’я і ретельність», «культуру, моральні норми, традиції, релігійні ідеали, особисту відповідальність і соціальну гармонію», а також про «важку працю, єдність родини й спільноти, старанність і сповнену пристрасті залученість в освіту». Він вважає, що ці цінності поступово зникають із лівого інтелектуального спектру.
Брукс пише: «Як суспільству нам цілком добре вдається передавати гроші бідним, але ми не так добре справляємось із турботою про людський капітал, який їм потрібен, щоб вийти з бідності. Внаслідок цього ми досить добре підтримуємо людей, які довго живуть у злиднях, але поганенько допомагаємо їм покращити свій добробут».
На підтвердження його думки можна навести результати досліджень Сьюзен Е. Меєр, соціологині й економістки з Чиказького університету, які вона опублікувала в книжці «Чого не купиш за гроші».
«Дохід батьків не так важливий для успіху дітей, як вважало багато соціологів. Щоб вийти з бідності, необхідно мати також нематеріальні риси, які нині ми називаємо людським капіталом, це здібності, працьовитість, порядність, гарне здоров’я й старанність». Меєр підсумовує: «Діти батьків із такими рисами справляються добре, навіть коли їхні батьки мають низькі доходи».
Результати, представлені в цій книжці, підказують, що коли базові матеріальні потреби дітей задоволені, риси їхніх батьків стають важливішими для їхнього подальшого розвитку, ніж будь-що інше, що можна купити за «додаткові гроші».
Попри те, що я вважаю себе політичним прогресивістом, за природою я радше консерватор. Люблю про себе казати як про «червоного консерватора». Проте давати людям гроші без умов — це не те, що я назвав би фундаментальним для моїх переконань. Ідеться більше про реальну рівність і доступ, хоча б до медичних послуг, освіти й даху над головою.
Важко в це повірити, але ті громадські школи Нью-Йорка, які фінансуються найгірше, дають найкращі результати тестів, а ті, що мають найвище фінансування, — найгірші. Оскільки більші гроші не створюють дива, щоб знівелювати всі інші фактори, про які говорить Брукс. Нью-Йорк витрачає «значно» більше грошей в розрахунку на учня, ніж будь-яке інше місто в США. Половина дітей, які ходять у нью-йоркські громадські школи, не має навичок читання на тому рівні, що відповідає їхньому класу, а значна кількість цих дітей випускається, маючи функціональну неграмотність.
«Прогресивні батьки і «прогресивні» лідери часто уникають ієрархії. Батьки домовляються з дітьми замість того, щоб учити їх поваги до авторитету; надто багато лідерів формально приязні, але їм бракує політичного стержня. Наслідком часто є пустка і культура, в якій як діти, так і дорослі скидаються на розгублених.
Аналіз філософського коріння прогресивізму й консерватизму — це корисна вправа, що схиляє до смирення. Вона показує мені, що консерватори сприймають моральність і поведінку як фактор, що визначає успіх людини, натомість прогресивісти таким фактором вважають економічний і соціальний тиск.
«Ірансько-шведський соціальний дослідник Німа Санандаджі вирахував показник бідності серед американців шведського походження. Він складає 6,7 %. Вчений проаналізував також показник бідності у Швеції, використовуючи американський стандарт бідності, і він також складає 6,7 %. Це може виглядати як расовий детермінізм, але варто пам’ятати, що Скандинавія традиційно здійснює значний розподіл національного багатства для фінансування програм, що забезпечують загальні послуги: харчування, житло, освіта та охорона здоров’я. Ці країни можуть похвалитися найздоровішим і найщасливішим населенням у світі.
Однак Брукс вважає, що більшість наших нинішніх проблем має моральний, міжособистісний і духовний характер, а не економічний. «Ми проживаємо кризу консолідації, падіння суспільної довіри, втрату віри в інститути, занепад моральних норм, зростання аморального бандитизму в усьому світі».
Як канадієць на політичній шкалі я, вочевидь, знаходжуся трохи лівіше за середньостатистичного американського прогресивіста, але в Канаді я можу вважатись дуже поміркованим. Цінності, про які згадує Девід Брукс, не належать ані консерваторам, ані лібералам; вони просто необхідні для будь-якої добре організованої спільноти й громадянського суспільства. На моє переконання, для розвитку згуртованого суспільства, в якому всі можуть почуватися добре і, як наслідок, процвітати, слід також враховувати інші чесноти, такі як доброзичливість, співчуття, емпатія, смиренність, толерантність і прийняття різних точок зору.