Це дискусійний майданчик, на якому збираються сотні авторитетних людей — політиків, експертів, медійників, — щоб обговорити найактуальніші теми нашого сьогодення й напрацювати рішення, яких Україна потребує для успішного майбутнього. Іноді запитують: чому такі дискусії відбуваються на новому майданчику, а не у Верховній Раді? Є ж традиційні формати парламентських слухань, можливі й спеціальні засідання…
Справді, парламент — це інституція, у якій дискусії цілком природні. І у Верховній Раді ніколи не буває їх дефіциту. Але ж іще від перших років нашої Незалежності парламентська й загалом політична розмова в Україні дуже часто була підпорядкована зовсім не національним інтересам і послуговувалась абсолютно нечесними аргументами. На жаль, інтереси партій, окремих сильних особистостей та олігархів, іноді відверто кримінальних, а нерідко й інших держав — це те, що спотворювало українську дискусію впродовж 30 років і відвертало нас від національного шляху. Такого самого європейського шляху, яким уже пройшли литовці, поляки, словаки, румуни й інші народи.
Тому не варто дивуватися, що ми й досі зайняті розв’язанням питань, які наші сусіди по Центральній Європі «закрили» для себе ще в 1990-х чи у 2000-х роках.
Зокрема немає виправдань тому, що відібране ще більшовиками в українців право власності на землю сповна вдалося повернути тільки цього року завдяки нашій команді, а не набагато раніше. Інший приклад — тільки ми врегулювали статус корінних народів України, хоча це потрібно було зробити ще в 1996 році — одразу після прийняття Конституції нашої держави.
Читайте також: «Якщо ти віриш у себе й постановив — не вагайся. Іди, іди, іди…»
Будь-яка фундаментальна реформа отримує затятий спротив з боку старих еліт. Чому? Щоб заблокувати будь-які зміни, щоб законсервувати сіру корупційну систему ще на якийсь час. Ба більше, роблять усе, щоб заблокувати позитивні рішення й поставити своє «я» вище від національних інтересів. Поправковий спам, спроби підкупу, брехливі погрози «капітуляцією», цинічне залякування суспільства — чого тільки не побачиш. Хтось уже так сильно спокусився процедурною владою, що уявляє себе новим гетьманом, а хтось ніяк не може забути, як сам тримав булаву…
Україна дуже втомилася від такої егоїстичної політики. Це було помітно на виборах 2019 року. Це видно й зараз — у красномовних результатах соціологічних опитувань. Ми пройшли 30 дуже непростих років незалежного життя. І головне, чого було б варто навчитися кожному політичному та громадському діячеві за цей час, — це вміти ставити національні інтереси вище за своє «я». До того ж не тільки тоді, коли суспільство змушує до цього революцією. І не лише коли хтось боїться програти вибори. А тоді, коли це просто необхідно для державної справи. У щоденному форматі. Якщо буде так, то Україна-60 неодмінно стане значно успішнішою за Україну-30.
На форумах цього року неодноразово звучало побоювання, що наша країна може не встигнути адаптуватися до тих дуже швидких змін, які відбуваються в сучасному світі. У технологіях, в інформаційній сфері, в соціальних процесах та глобальній культурі. Повністю відкидаю ці побоювання як такі, що не мають підстав. Українці чи не найбільше в нашому регіоні цінують особисту свободу. А це найкращий фундамент для суспільного розвитку й найефективніший інструмент для пошуку своєї вигоди в умовах, що змінюються.
Цей і наступний роки ще доведеться витратити на законодавче забезпечення й реалізацію реформ, які десятиліттями відкладали. Україні потрібні накопичувальна пенсійна система й повноцінний фондовий ринок. Уже проголосовано закони, необхідні для найсміливішої судової реформи за 30 років, і ми гарантуємо рівність громадян перед законом і судом.
Основне завдання на цю осінь — створити юридичну базу для того, щоб нарешті позбутися олігархічної системи. Хіба ми бачимо, щоб олігархи могли купувати політиків і політичні структури в тих країнах, до яких ми хочемо приєднатися в Євросоюзі? Там це просто неможливо. Буде неможливо й у нашій країні.
Читайте також: Демократія – це комплімент українській нації
Ми забезпечили ухвалення стратегічно важливого закону про національний спротив. Тепер потрібно розбудувати відповідну систему, щоб захист держави справді став загальнонаціональною справою. Споріднений виклик маємо й в інформаційній сфері. Медійні технології розвиваються таким темпом, що інструментів ХХ століття точно не вистачить для посилення національної культури й захисту нашого інформаційного простору. Усе тепер не обмежується тільки телебаченням, кіно, радіо та друкованою продукцією. Отже, держава має інвестувати й у створення національного інтернет-продукту та водночас забезпечити чітке законодавче регулювання сучасної медіасфери.
Але що далі? Коли ми здійснюємо ці й інші вже обіцяні багатьма владами реформи, то також маємо забезпечити ще одну річ. Україну-60 неможливо уявити без уже реінтегрованих Донецька, Луганська та Криму. Це наша земля. Там наші люди. І ми їх повернемо — зокрема й змінюючи себе, щоб бути сильнішими в боротьбі за них.