Вони полягали в неможливості уявити певні життєві ситуації, які потрібно було зіграти акторам. Однією з таких ситуацій була потреба термінової поїздки до Парижа у справах. У Жванєцкого це звучало так: «Мне в Париж по делу, срочно! Хоть и русским языком, но ни исполнитель, ни аудитория этого языка пока не понимают». Уявити тоді, що це буде можливо в якомусь майбутньому, було складно. Відтоді Париж став набагато ближчим. І, мабуть, десятки тисяч тих, хто слухав цю коротку п’єсу в ті часи, вже відвідали його й пізнали безліч принад. Звісно, Люблін не Париж, як і Київ. Кожне з цих чудових міст має свої яскраві пам’ятки та колорит, у кожному з них є, зокрема, бібліотеки, у яких працюють освічені люди. І всі вони мріють про подорожі та культурні події.
Кілька днів тому мав нагоду поспілкуватися з групою польських туристів, які завітали до Києва з Любліна на вихідні. Я з подивом дізнався, що метою їхньої поїздки було відвідання опери. Того дня ставили «Євгенія Онєгіна» Пєтра Чайковского. Моє здивування стало ще більшим, коли я дізнався, що всі вони працівники люблінських бібліотек і лише одна літня пані є професоркою літератури. І всі вони очікували вистави з величезною цікавістю. Для них це було дійство, заради якого варто прилетіти з Любліна до Києва, одягти вечірні сукні, взуття на підборах і насолодитися музикою та оперним співом. Враження від вистави були прекрасні. Чудове виконання, атмосфера свята. І маленьке але. Вразили їх печерний стандарт туалетів і сильний запах у них. Але емоції, що привели цих поляків на вихідні до київської Національної опери, та позитивні враження від міста переважили всі незручності.
А тепер про наші реалії. Важко собі уявити, що серед бібліотекарок, скажімо, у Вінниці в найближчій часовій перспективі може виникнути приблизно такий діалог: «А чи не злітати нам до Варшави чи Тель-Авіва на оперу?». Адже вони завдяки наявному в їхньому місті летовищу мають сьогодні можливість податися на вихідні до Тель-Авіва або ж бодай до ближчої Варшави (відстані для літаків Вінниця — Варшава та Люблін — Київ можна вважати порівнянними). Відповідь на це запитання відома. Нескоро. І це при тому, що Вінниця та Люблін цілком порівнювані міста. Населення Вінниці становить близько 370 тис. осіб, Любліна — 340 тис. У кожному кілька великих університетів. Вони є значними регіональними центрами зі своїми амбіціями. На користь Любліна може грати те, що там більше пам’яток історії. Але це не так важливо в контексті нашої розповіді.
Відповідаючи на моє запитання, що ще мотивувало їх поїхати до Києва крім, звісно, бажання послухати оперну виставу, вони вказали на наявність лоукост-перевізника та ціну квитка до Національної опери України. І, звісно, бажання побачити нове для себе місто. Адже ніхто з них ніколи не був у Києві.
Читайте також: Світом правлять бібліотекарі
Спробуємо подивитися на економічний вимір цієї поїздки. Ціни на польоти з огляду на їхню мінливість та віддаленість у часі придбання квитка від дати поїздки тут не враховуємо. Отже, на сайті київської Опери найдорожчий квиток на виставу коштує 400 грн. Якщо перерахувати на польські злоті, то це близько 50 злотих, або ж 4 год праці за найнижчою погодинною ставкою, що діє в Польщі.
Щоб уявити, чи могли б це зробити уявні вінницькі бібліотекарки, я зазирнув на сайт Оперного театру у Варшаві. Найдешевший квиток коштує близько 50 злотих, найдорожчий — 320 злотих, або ж 2,5 тис. грн за нинішнім курсом. На цьому порівняння можна завершувати. Адже якщо найдорожчий квиток на оперу в Києві коштує 4 год некваліфікованої праці в Польщі, то в українських реаліях це майже два з половиною дні за умови, що ви отримуєте мінімальну зарплату 3700 грн, або ж 22 грн за годину.
Читайте також: В Україні презентували книжкову премію, переможця якої визначатимуть у бібліотеках
Звісно, такі умоглядні спостереження не можна назвати правильними з погляду науки під назвою «економіка». Але це і є той людський вимір добробуту кожного простого громадянина держави. Зміни, які сталися в сусідній Польщі за останні 25 років, привели до того, що бібліотекарки з Любліна живуть із мріями про оперу й реалізовують їх у закордонному Києві (!) (і не тільки, бо вони розповідали й про свої подорожі Італією, Грецією, Іспанією та навіть далекою Мексикою). І це той маркер рівня життя суспільства, що невпинно віддаляє нас від них. Вони вже мають можливість втілювати свої мрії. І всі ті зміни показують, що нам так далеко до… люблінських бібліотекарок. За яких я щиро радий.