Пантанал
Лаврентію моя ідея зразу не сподобалась. Хлопець нутром відчував, що добром це не скінчиться. Дімон спочатку радо пристав на мою пропозицію, але потім, провівши у Пантаналі дві доби, сильно насупився і почав підозріло зиркати на мене (особливо після того, як усвідомив, що спати нам доведеться в гамаках, оточених двометровими кайманами). Алекс узагалі на кожний новий задум, висловлений мною, спочатку горлав «Ні! Нізащо!», а вже потім слухав, що такого я висував. «Дивні вони якісь», — трохи ображено думав я, адже запропонував усього-на-всього порибалити на піраній, стоячи з оцими самими піраньями у воді. Стільки галасу через таку дрібницю. Я ж не знав, що Лаврентія покусає піранья…
Взагалі вже за два перших дні у Бразилії мої компаньйони не раз подумували про те, щоби змістити мене з посади керівника нашої експедиції. Хлопці (певно, як і будь-хто інший) очікували від Бразилії залитих яскравим сонцем пляжів, пишногрудих засмаглих дівчат, феєричних дискоклубів і т.д. і т.п., а натомість я, ось така-от скотина, взяв та й притягнув їх у… Пантанал.
Шість місяців на рік протягом літнього сезону дощів Пантанал повністю залитий водою. Коли іспанці перший раз прийшли в ці місця, вони подумали, що Пантанал — це море або принаймні велика затока, яка сполучається з морем. Зате взимку — все навпаки, драглисті болота й повноводі струмки висихають на тріску і вся ця велетенська територія страждає від засухи.
З різних причин Пантанал набагато менш відомий і популярний, ніж Амазонія, проте справжні знавці завжди віддають перевагу саме Пантаналу. В басейні Парани водиться набагато більше тварин (включно з піраньями, анакондами і ягуарами), ніж на берегах Амазонки, але головне — у Пантаналі для того, щоб їх побачити, не доводиться тижнями прорубуватися через непрохідні хащі, просуваючись на кілька нещасних кілометрів за день. За шість повних днів, проведених серед нетрищ Пантаналу, я мав щастя спостерігати майже дві сотні кайманів різної величини (одного з яких хапав власними руками в кущах на узбіччі Транспантанейри, а інший жив у басейні поряд з нашою халупкою на фазенді, щоранку підозріло спостерігаючи за тим, як я чищу зуби), чотири чи п’ять бразильських ему, зграю капібар, штук десять сірих лисиць, три тукани, сім чи вісім велетенських блакитних папуг, кілька мавпочок, два оцелоти, дві річкові видри, прісноводну черепаху, тапіра та одного шустрого панцерника (щоправда, останнього лише мигцем — він, зараза, носиться по плавнях, наче контужена зебра). Засилля диких тварин, які трапляються буквально на кожному кроці, — не треба нікуди дертися, сідай та й дивись на милих звіряток на кшталт крокодильчиків — це, безумовно, головний плюс Пантаналу. До його мінусів належить незчисленні рої кровожерливих москітів, стотисячні армії комах, під якими вночі прогинається протимоскітна сітка, задушлива спека, від якої часом аж нудить, 100-процентна вологість, від якої нудить постійно, повна відсутність доріг, готелів, магазинів, словом, будь-яких проявів цивілізації, а також велика ймовірність того, що вам відкусить ногу кайман, якщо ви необережно наступите на нього у воді, задушить у по-товариському теплих обіймах анаконда, пошматує на дрібненькі клаптики стадо диких кабанів або ж… загризуть до кісток піраньї.
Риболовля
Того дня Айлтон вирішив не будити нас і залишив уранці в спокої. Все одно, як казав бразилець, на піраній краще рибалити після обіду. Завдяки цьому ми добряче виспалися, неспішно поснідали і стали чекати розпоряджень нашого гіда.
Після сніданку хмари, що лишилися після нічної зливи, розсмокталися, відкривши доступ гострим, мов леза ножів, сонячним променям. Повітря над болотами запалало задушливою спекою. Рівно опівдні Айлтон притюпав до нас у бунгало і гучним «Хелоу, украніанос!» витягнув з гамаків. Зібравши все необхідне (в тому числі кілька бляшанок зі свіжим і дрібно нарізаним м’ясом), ми завантажилися в авто провідника і неширокою ґрунтовкою, що ледь проступала крізь зарості, посунули до річки.
Через півтори години прибули на місце. Айлтон та його помічник витягли зі схованки на березі човна і приладнали до нього двигуна, який ми привезли з собою на машині. Потім картинним жестом бразилець запросив нас до неширокої плоскодонки, даючи зрозуміти, що шоу починається.
— Ти не думаєш, що човен трохи замалий для шістьох? — поцікавився у мене Алекс. — Може, спитай у гіда, що буде… ну, коли він раптом перевернеться?
За хвилину ми вже теліпалися на середині Ріо Кларо, і я несміливо звернувся до Айлтона:
— Слухай… я… я просто хотів спитати… що буде, якщо наш човен перекинеться? Що нам тоді робити?
Бразилець неспішно повернув голову і окинув мене незворушним поглядом.
— Тоді доведеться плисти до берега.
Я прищурився, оцінюючи відстань від човна до дерев, звідки ми кілька хвилин тому відчалили.
— Е-е-е… І як далеко ми зможемо проплисти?
Бразилець знизав плечима:
— Це залежить від того, хто як плаває. Але ти не переймайся, все буде добре.
Після того наш гід незворушно начепив на гачок м’ясо і закинув його за борт…
Ріо Кларо буквально кишить піраньями. Ми змогли переконатися в цьому буквально за лічені секунди! Те, що відбувалося, навіть не можна назвати риболовлею. На Ріо Кларо не потрібні поплавки, приманки, непомітна у воді волосінь чи всякі інші рибацькі причандали. Достатньо було просто насадити на гачок шматок сирого м’яса, закинути його у воду і… через секунду-дві відчути, як вигинається й норовить вислизнути з рук вудка. Кровожерливі хижаки ошаліло кидалися на все, що тільки потрапляло у воду і з чого текла кров.
За кілька секунд звістка про роздачу м’яса рознеслася навкруги і вода довкола човна кипіла від ненаситних піраній. Одна за одною золотисті рибини зі страшними вишкіреними пащами летіли у спеціальну коробку на дні човна.
Наловивши штук тридцять піраній, ми спинилися, оскільки… у нас закінчилося м’ясо. Проте Дімон, який уже впіймав мисливський, чи то пак рибальський раж, повернувся до гіда і хриплим голосом проговорив:
— А якщо ми поріжемо одну з піраній на шматки і використаємо її у якості приманки?
Не дочекавшись відповіді Айлтона, я дістав з ящика одну з найменших рибин і миттю розрубав її на кілька куснів. Хлопці розхапали все, що лишилося від грізного хижака, і насадили шматки риб’ячого м’яса на крючки. І що ви думаєте? Нічого не змінилося: варто було лиш закинути вудочку, як інші піраньї уже вішалися на гачок, безсоромно пожираючи власних родичів.
Слід відмітити, що знімав рибини з крючка переважно я, оскільки сам процес виявився доволі непростим і трудомістким. Відразу після того, як підчеплений на гачок сріблястий зубастик залітав у човен, його слід було міцно притиснути ногою до днища, інакше він стрибав по човну, мов навіжений, ризикуючи зірватися з крючка і примусити нас усіх поспішно евакуйовуватися. Зафіксувавши піранью ногою, я обережно просовував вказівний та великий пальці їй під зябра і міцно-міцно стискав. Лиш після того рибину можна було без жодної загрози для власного здоров’я знімати з гачка.
…На жаль, я не звернув уваги, як Лаврентій тримає рибку, з якою він надумав сфотографуватися на пам’ять. Я тоді був заклопотаний черговим кривавим шматком наживки, яку насаджував на гачок. Зненацька за моєю спиною пролунав такий крик, що я ледь не впустив вудку, а Дімон та Алекс підскочили на місці, замалим не перевернувши човна. Піранья, смикнувшись усім тілом, вислизнула з Лаврентієвих рук і вчепилася хлопцю у перст. Одним махом хижачка майже повністю відкусила подушечку вказівного пальця. Кров заливала човен, Лаврентій розпачливо горлав, Алекс реготав, Дімон теж щось кричав і хрестився, Айлтон не припиняв робити фото. Піранья стрибала по всьому човну, поки зрештою помічник Айлтона не торохнув її веслом і не викинув за борт.
Лаврентій до і після укусу піранії
Утім, найцікавіше ще було попереду.
Втомившись смикати піраній з води, ми вирішили трохи розважитись. Айлтон вибирав одну із зубастих рибин, після чого запихав їй під зябра товсті, але короткі дерев’яні палички. Опісля ми поволі пливли по Ріо Кларо, вишукуючи на деревах, що звисали над водою, яструбів. Знайшовши птаха, гід починав кричати, імітуючи яструбиний крик, і розмахувати піраньєю над головою. Так тривало доти, поки птах не помічав піранью. Потому бразилець кидав рибу на воду. Дерев’яні цурпалки в зябрах не давали їй піти на дно. Яструб зривався з дерева, красиво пікірував і під дружнє клацання наших фотокамер елегантно вихоплював піранью з води.
Друга забавка полягала в тому, що піранью настромлювали на двометрове вудилище, яким потім… дражнили кайманів. Бачачи апетитну рибинку над своєю головою, крокодили роззявляли пащу і намагалися до неї дотягнутися. Втім, ми підіймали вудилище вище. В якийсь момент, зрозумівши, що просто так піраньєю не заволодіти, крокодили змахували дужим хвостом і вискакували на два метри з води… Їхні щелепи змикалися зі звуком, подібним до пістолетного пострілу.
Від такого видовища — коли чималенький річковий крокодил на відстані метра від човна вистрибує на достатню висоту, аби відкусити голову людині, яка стоїть, — просто перехоплювало дух. І це було варте того, аби пертися в заболочену глушину аж на інший кінець світу…
Автор купається у річці. Піраньї та крокодили десь під водою…
«Було б наївно демонізувати піраній, — пише німецький зоолог Вольфганг Шульте, який понад 30 років вивчав цих тропічних риб. – Але було б так само наївно вважати їх рибками, безпечними для людини. Істина – посередині».
М’ясоїдні піраньї віддають перевагу падалі. Їхня поведінка залежить від пори року. В сезон дощів річки розливаються і затоплюють велику територію. І тоді місцеві дітлахи бавляться у воді просто біля зграйок піраній. Риби поводяться спокійно, їжі у них повно. А коли починається засуха, мешканці річок опиняються в напівпересохлих калюжах і озерцях. Їм бракує їжі і вони можуть хапати все. А якщо одна риба вкусить жертву, інші миттєво почують кров. У цю пору жоден місцевий не полізе купатися у воду до піраній. У природі на піраній полюють: велика риба, каймани, прісноводні черепахи, річкові дельфіни, хижі птахи, люди, врешті-решт.
Цей матеріал опубліковано на умовах партнерства з журналом "Мандри". Оригінал читайте на сайті журналу