Це не карколомна історія з ламанням моєї долі, як це сталося з тими, хто активно опирався русифікації — дисидентами. Та однак це історія насильства наді мною, ментального та емоційного — як над однією з мільйонів, — лише тому, що я народилася на рідній землі українкою. І хто, якими одиницями визначить мої втрати, що їх я зазнала, коли радянський режим перешкоджав повноті моєї самореалізації в Україні? Як русифікація деформувала мій внутрішній світ і характер? Москва під час тихої окупації зробила все, щоб я розчинила свою ідентичність «в новой общности советских людей». Насправді ж, як нині, в час російсько-української війни, очевидно — в «русском мірє».
Виростала в учительській родині, де розмовляли переважно літературною українською мовою. Та, де не було того, що називається плеканням національної ідентичності, як це, в моєму уявленні, є в родинах і шкільництві Польщі, Угорщини чи деінде. Не було в нас такого, бо страх переслідування режимом нависав над батьками (тим паче що батько був остарбайтером).
У класі четвертому я почала писати віршики. Звісно, наївні. Ніяких учителів-наставників не мала. Також пописувала їх і російською! Зовсім немічні, неживі, бо ж цю мову чула лише з екрана телевізора та радіо, щоправда, надто часто: основна маса програм (90 %) була з Москви, вони обов’язково транслювалися по всьому СРСР.
Тобто, свідомість і підсвідомість прошивала безконечна неписана настанова: головна, домінантна, престижна, пріоритетна, статусна, обов’язкова мова — саме російська. Українська ж — одна з мов «национальных окраин»: необов’язкова, непрестижна тощо. І якщо хочеш бути успішним, будувати кар’єру, жити більш-менш забезпечено — маєш прийняти ці неписані правила гри: бути «советским человеком» (тобто, лояльним до режиму) і спілкуватися російською. «Все равно в перспективе все национальности отомрут, как и многие языки», — цю тезу потім не раз чула на лекціях в університеті імені Шевченка.
Та я забігла наперед.
Змалку читала російською чимало — як же без неї? Дивуюся: навіть пам’ятні книжечки, які вручалися за підписом директора школи «за відмінне навчання та зразкову поведінку», були переважно російською! Невже не було вибору? Чи шкільна адміністрація не застановлялася над цим? Нині мені кажуть: учителі боялися і натяку на «націоналізм», який могли їм «пришити»! Боялися й батьки, котрі не знайшли способу відбити мене від екзерсисів російською? Не заохочували, але й не висміяли абощо. Мало того, не заперечували, коли ця метка юна авторка почала надсилати свої опуси у різноманітні друковані видання: не лише в «Зірку», але й у «Пионерскую правду»!
Чому ця дитина, якою була я, вирішила писати російською? Тому що для провінційної дівчинки, і не лише для неї, це була «вища» мова порівняно з буденною мовою її питомого оточення. Тим паче що всюди, навіть у рідному селищі під Києвом, переважав суржик. Вульгарна мішанина української й російської була спричинена обов’язковим російськомовним діловодством, судочинством, медичним обслуговуванням, мовою військової служби, мовою радіо й телебачення, загалом способом життя, яке нині називаємо «совком». «Канєшно», «харашо», «остановка», «свєт», «откормошне отдєлєніє» тощо — з цих слів можна укласти різні промовисті реєстри. Соціолінгвісти, як, приміром, Лариса Масенко, в своїх дослідженнях переконливо продемонстрували механізми появи й функціонування таких слів-покручів, які засвідчують деградацію суспільства й особистості.
Оцю деградацію спонсорувала держава, яка вивищувала фактично «русскій мір» за рахунок приниження мов корінних народів. Не знаю, за які заслуги (може, за відмінне навчання) мене, школярку, нагородили поїздкою в статусний піонерський табір «Молодая гвардия» в Одесі. Нагорода специфічна: мало того, що це було взимку, та ще й під час навчальної чверті! Тобто я мусила навчатися російською! Все змішалося в голові, бо ж математичні й інші терміни вже засвоїла рідною мовою! Тож відмінниці з мене там не зліпилося, а стрес пережила добрячий — замість відпочинку на березі моря! Зимового моря…
Повернімося до юної поетеси, яка не тільки писала віршики двома мовами, але й «випускала журнали» також обома: свою «Мурзилку» й свій «Барвінок». А також «випускала» саморобні книжечки. Мало того, ця юна особа додумалася, як розвивати свою розмовну російську. Коли йшла провідати бабусю на інший край селища, я любила довгу дорогу не лише за те, що на ній траплялися різні маленькі дива (різнотрав’я, красиві агресивні індики, гра світлотіні тощо), а й за те, що, йдучи, розігрувала діалоги між «матір’ю» і «дочкою». Діалоги — російською мовою! Це був театрик для себе, гра, яка захоплювала. І коли ми з сусідською подружкою Люсею гралися в стюардес абощо, то наша мова теж була російська — з огляду на всі згадані мотиви. Ми, діти, хотіли бути не собою, а «лучшими»! Так діяли давно відомі механізми колонізації мізків. І ось так відбувається те, що я назвала б розтлінням. Або — виразним російським-таки словом окукливание. Спершу спокусливий метелик «вищості» «вєлікого могучего» накладає в мізки личинок, із личинок витворюється куколка, а там уже незчуєшся, як твої мізки — окуповані! І спробуй очистити їх, деколонізувати!
Щодо віршиків російською. Вони, на щастя, відпали якось самі собою. Це сталося без чийогось впливу. А міг би бути хтось мудрий поряд! Чи не міг — в умовах постійного страху перед контролем партії й усевидячих спецслужб? Та в моєму випадку сталося певне диво, якщо говорити про самоусвідомлення. Завдячую книжці «Неопалима купина» Сергія Плачинди та Юрія Колісниченка. Мабуть, невипадково вона потрапила мені до рук, але подібної лектури майже не було! І вона спричинила якісний прорив у моїй самоідентифікації.
Підкреслюю: не вчителі української, не якісь інші особистості справили на мене враження. А саме книжка. Оповіді про митців української культури, дієвців нашої історії і навіть карколомна доля Роксолани перевернули мій світ.
Здається, саме з тих пір, зі своїх 15–16 років, я й почала стежити за своєю мовою: намагалася не вживати суржику. Хоча робила це без виклику, та іноді чула від ровесників: «Ти чого випендрюєшся?» — тобто, є іншою, інакшою, ніж загал. Але тут мені, боязкій і невпевненій, вистачало характеру бути послідовною. Може, допомогло те, що мала славу шкільної поетеси. Десятикласницею потрапила на семінар творчої молоді, що його організовувало тодішнє міністерство освіти для «літературно обдарованих школярів» зі всієї УРСР. Це був добрий задум державної інституції, за фасадом якого, звичайно ж, ховалося завдання: настановити молодь на «єдіноправильний» шлях у житті й творчості, позначити його «керівним» контролем. Навіть натяк на інакодумання (дисидентство) не схвалювався, а всіляко виполювався «на корню» (тут і далі специфічні російськомовні вислови самі просяться в цей текст).
Після цього семінару Міносвіти зорганізувало знімання документальної стрічки про мене. Воно відбувалося вдома і в школі, що викликало інтерес до моєї скромної особи, ніхто вже не закидав, що «випендрююся» своєю літературною мовою.
З цим фільмом пригадався епізод. Мала забрати на Хрещатику, 26 — у тодішньому центральному офісі телебачення УРСР — фрагменти відзнятої стрічки, що лишилися після монтажу. Потрапити туди десятикласницею — ніби тепер у Голівуд. Яким же було моє розчарування, коли почула: дуже відомий з екрана ТБ диктор розмовляв у кулуарах із кимось російською. Це був справжній шок для школярки! Чи не те саме пережила, коли вже значно пізніше, в 90-ті роки, один чудовий поет повів мене на каву. І ось у кафетерії він замовляє її — російською! Я отетеріла. Та змовчала.
Оце «змовчала» — дуже показове не лише для мене. Симптоматичне. Не раз картала себе за брак наступальності, принциповості, коли йшлося про подібні випадки: чи однокурсники-україністи починали «цвенькати», чи знайомі, котрих знала як україномовних, раптом переходили на російську. Своє невтручання пояснювала ввічливістю, особистим вибором людини. Хоча сама поклала собі ще першокурсницею, опинившись у зросійщеному Києві: маю розмовляти лише рідною. Чи відчувала ущербність, дискомфорт? Через що саме? Через свою україномовність? Чи через русскоязичіє Києва? Останнє — так, дратувало й розчаровувало до депресії. Я ж ніколи не була дисиденткою в тому сенсі, яке надаємо подвигу окремих особистостей, «щопті» сміливців-шістдесятників. На жаль, ні школяркою, ні студенткою (1971–1976) я не знала про цей рух опору.
Під особливим наглядом в УРСР були так звані ідеологічні факультети. Кгб особливо тримав око над факультетами української філології, зокрема і нашим у столичному університеті ім. Т. Шевченка. Тільки за ймовірне читання публіцистичної книжки Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» нашого однокурсника М. Я. виключили з комсомолу, а відтак і з університету. Ми не знали, що ця страшна подія так чи так стосувалася операції «Блок» (1972). Відповідна «зачистка на місцях» мала мету: «чтоб неповадно было», а точніше, мовою самих конторських, «чтоб не было базы роста». Тобто, превентивне залякування. Бажано — на все життя.
Прикметно, що однокурсник постраждав за книжку, в назві якої було це слово — русифікація. Ми були свідками розгодовування цієї повзучої багатоголової гідри, яку прикривали демократичними одежками. Під оглядом начебто вибору батьками мови навчання дітей маніпулятивно чинилася русифікація, зокрема збільшення кількості шкіл із російською мовою навчання. Про це докладно написано в багатьох сучасних дослідженнях про лінгвоцид в УРСР.
Особисто я зазнала тиску налагодженого антиукраїнського механізму під час викладання в київській школі. Після закінчення університету (диплом із відзнакою) ледве знайшла місце вчительки української у школі з російською мовою навчання. Потрапила в справжнісіньку «банку з павуками»: нездорове суперництво у колективі. Постійно відчувала якщо не презирство, то зневагу до предмета, який викладала, що перекинулося й на мене саму. Директорка школи не раз викликала мене і мало не з криком повчала: варто брати приклад зі старших вчительок української, які на перервах спілкуються з учнями російською. «Ведь школа-то у нас русская», — диктаторським тоном підкреслювала вона. За нею стояла Система. Я ж не погоджувалася: мовляв, це нівелює всі мої зусилля як учительки саме української і цілком знецінює предмет. А ми ж усе-таки живемо в Україні. Провидіння таки вивело мене з цієї каторги. Вчителювати далі, звісно, не збиралася. Навіть в українських школах учителям-україністам велося несолодко. Це для «росіян» ділили класи: на кожного вчителя — пів класу. Тобто, навантаження менше, а оплата фактично більша. За царизму таке називалося просто: «за обрусение края».
Отож, чи почувалась я жертвою русифікації? Тут можуть бути неочевидно виражені почування жертви: існує чимало тонких матерій, які досліджує нейро- та соціолінгвістика. В кожній ситуації я мала ухвалювати рішення мірою свого компромісу — так, щоб не зневажати себе.
На філфаці Київського університету мусила в обов’язковому порядку пройти медичну підготовку. Бо СРСР в очікуванні: Америка нападе… НАТО нападе… Воєнізоване майбутнє, що розпочиналося з гри для школярів «Зарница». Усі меддисципліни лектори начитували лише російською. Відгикується й досі: замість «кульшовий» суглоб передусім випливає у пам’яті «тазобедренный». «Обильное щелочное питье» та інші вислови, що ними прошито мозок.
Чи почувалася жертвою, коли не могла знайти для сина дитячого садка з українською мовою? Згнітивши серце, мусила віддати в російськомовний. Готуючи його до стресу, акцентувала: «Ти ж не вмієш російською!». На що чотирирічний син зробив страшні очі й випалив: «Чого не вмію? Стой! Стрелять буду!». Оце — промовиста відповідь дитини на роль мови як тотального інструменту насильства, примусу, залякування.
Російська мова також означала престиж. Навіть за часів незалежності України було престижно працювати в російськомовній пресі — куди вища платня і гонорари. Нині я мовчки тішуся, що не пішла в такі видання. Не поривалася друкуватися в розкішно-гонорарному журналі «Шо», спонсорованому посольством Росії в Україні, не рвалася брати участь у поетичному фестивалі «Киевские лавры», щедро фінансованому ним же. А що тут такого — це творчий фестиваль, скаже хтось. Звичайно. На противагу нинішній страшній війні, до 2014 року Москва багато що робила тихою сапою: обережно, обволакивающе. Є в російській розмовній специфічні слова: обласкать, умаслить, прикормить, окучить, зрештою, разработка агента — це про тривалу тонку роботу над людиною-об’єктом, яка і справді ставала агентом-провідником відповідних наративів і нововведень.
Здається, я подолала багато чого з того, що так агресивно вроювали мені в мізки за всі прожиті роки, більшість яких припала на радянські часи. Та прошитості глибинних структур чужою мовою, яка нарощувалася десятиліттями, позбутися не так просто. Кожен робить власний вибір: є речі, яких ніхто за тебе не вчинить. Але в Україні повинна бути лише одна державна мова — українська, і нею мають володіти всі її громадяни.
Я розповіла про себе — про відчуження від усього того, що чинило на мене тиск русифікації. Кривава війна Росії проти України, що не приховує мети знищити все українське, довела цей процес до логічного завершення — відторгнення всього російського, в які б висококультурні оксамити, шовки й діаманти воно не рядилося.