22 грудня виповнюється 190 років з дня народження Марка Вовчка.
Почнімо з найголовнішого: у Марка Вовчка не було дружини, бо це жінка, яку звали Марія Вілінська, у першому шлюбі — Марія Маркович, а в другому — Марія Лобач-Жученко. Марко Вовчок — авторка творів «з народного життя», зокрема «Народних оповідань» і славнозвісної повісті «Інститутка».
Тепер, коли ми пригадали основне, перейдімо до інших захопливих поворотів її біографії, зокрема письменницької.
Хто ж такий Марко Вовчок?
Чекайте, ми ніби щойно з’ясували?.. Але не все так просто. Ми звикли звати Марком Вовчком Марію Олександрівну Вілінську, етнічну росіянку зі збіднілого дворянського роду, яка, побравшись із фольклористом Опанасом Марковичем, занурилась у вивчення української мови й культури — і стала українською письменницею.
Однак Пантелеймон Куліш як редактор творів Марка Вовчка, поширював думку, що Марія Вілінська й Опанас Маркович були співавторами «Народних оповідань». Його судження беруть під сумнів через те, що Куліш мав романтичні почуття до Марії. Почуття ці, здається, лишилися без відповіді, тож до «розвінчання» Куліша могло спонукати ображене самолюбство.
Титульний аркуш «Народних оповідань»
Ось як щодо еволюції його почуттів висловився Віктор Петров — дослідник життя й творчості обох письменників, автор романізованої біографії «Романи Куліша»:
«Він обридав Марку Вовчкові своїми ревнощами. Він претендував на єдність почуття, але цієї єдности в Марка Вовчка саме й не було. Куліш бажав, щоб вона належала тільки йому, а Марія Олександрівна воліла належати тільки собі. Він важив те, що було дано йому, й те, що було віддано іншим, і заздрив: надто мало йому й надто багато іншим. Йому здавалося, що його не тільки зраджено, а й обдурено».
На жаль, Віктор Петров не завершив романізовану біографію самої Марії Вілінської — «Мовчуще божество». З обома творами можна ознайомитися у виданні «Комори» 2020 року.
Романізовані біографії В. Домонтовича
Крім Куліша, письменниці Марія Грінченко, Ганна Барвінок та Олена Пчілка також висловлювали сумніви в одноосібному авторстві Марії Вілінської, зокрема Олена Пчілка не йняла віри, що росіянка за короткий термін досконало вивчила українську мову з її «найтоншими властивостями».
А мова «Народних оповідань» дійсно вражає. Той самий Куліш у передмові до першого видання (1858) писав:
«[Пан Марко Вовчкок] Живучи поміжъ селянами, прислухавсь изъ великою увагою до іхъ розмови, и що вони проміжъ себе росказовали, те вінъ и пише іхъ складомъ и по іхъ смаку, добіраючи найвимовнійші іхъ слова и приговірки. Отсе жъ у ёго одинъ случай оповідує молодиця, другий — паробокъ, або жонатий чоловікъ, и всяка річъ така въ ёго правдива, наче чуешъ и бачишъ передъ собою того, хто говоритъ».
Крім «мовного аргументу», вагомим був і той факт, що після смерті Опанаса Марковича Марія Вілінська припинила писати українською мовою.
Марія Вілінська
Натомість літературознавець Василь Доманицький у праці «Марія Олександрівна Маркович — авторка “Народніх оповідань” (на основі нових матеріялів)» (1908) доводив, що Марія Вілінська таки сама написала ці твори. Науковець наголошував на її таланті до вивчення мов (завдяки якому швидко опанувала й українську) і щирому зацікавленні в народному житті. Доманицький, зокрема, спирався на архів Марка Вовчка, однак, як зазначає літературознавець Юрій Бойко-Блохин, з «пересіяного» архіву Марії Олександрівни складно зробити однозначні висновки про її авторство:
«Хто ж пересіював той архів? Нам здається, що того не робила Марія Олександрівна. Виконавцями були її другий чоловік, поміщик М. Д. Лобач-Жученко, що її обожнював і хотів її бачити в найідеальнішій бездоганності. Жученко був малорос, дуже далекий від українських національних змагань, що живучи в українському етнографічному морі, досить погано знав українську мову.
Не менше місце у впорядкуванні й “чистці” архіву належало синкові Опанаса Васильовича Богданкові…»
У статті «Хто написав “Народні оповідання” Марка Вовчка?» (1985) Бойко-Блохин, покликаючись на численні листи й спогади, пояснює, чому, на його думку, провідну роль у написанні творів Марка Вовчка відігравав-таки Опанас Маркович, а не його дружина Марія. Науковець зазначає, що зрештою до Марії Олександрівни «пристала марка “другорядної російської письменниці”», що з російськомовними оповіданнями вона мала невдачі на відміну від українськомовних. Однак, як у випадку із судженнями Куліша, сприймати ці закиди з повною довірою дещо заважає вкрай в’їдливий, інвективний тон статті.
Отже, питання про те, хто насправді написав «Народні оповідання» й інші твори Марка Вовчка, ще потребує ретельного дослідження. Можливо, що певне співавторство таки було, однак наразі ми вважаємо авторкою Марію Вілінську — і постать це неординарна.
«Мовчуще божество», кріпаки й внесок у французьку літературу
У проєкті «Шалені авторки» минулого року з’явився цікавезний випуск про Марка Вовчка. У ньому Віра Агеєва в розмові з Ростиславом Семківим інтерпретує біографію Марії Вілінської як бунтарки проти патріархального ладу, порівнюючи її із Жорж Санд (докладніше — у статті Віри Агеєвої «Чоловічий псевдонім і жіноча незалежність»). Відома літературознавиця Соломія Павличко також відзначала феміністичний бік творчості Марка Вовчка як найцікавіший.
Рано залишившись без батька, Марія Вілінська жила не в матері, яка взяла другий шлюб, а з іншими родичами. І попри те, наскільки хитким було таке становище, дівчина відмовилася від вигідної пропозиції шлюбу з російським дворянином, обравши натомість Опанаса Марковича, що відбував в Орлі заслання за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. Віра Агеєва сумнівається, чи був шлюб з Марковичем виявом великого кохання, однак саме цей союз увів Марію в коло української творчої інтелігенції другої половини ХІХ століття.
Читайте також: Українки у війні статей
У 1851–1858 роках подружжя жило в Україні (зокрема, у Немирові), і спостереження за місцевими мешканцями, найімовірніше, стало матеріалом для першої збірки «Народних оповідань». Редактором цих творів був, як ми вже згадували, Пантелеймон Куліш. Як видно хоч би з передмови, уже цитованої, оповідання викликали в нього щирий захват. Зображення кріпацької неволі в цих творах жорстоко-реалістичне, а звучання живих жіночих голосів «від першої особи» було чимось свіжим і досі незнаним в українській літературі.
Утім, письменниця Ганна Барвінок лишила не надто компліментарні спогади і про увагу Марії Маркович до кріпацької теми, і про її стосунки із чоловіком («Спомини про Марка Вовчка», с. 251–256):
«Марковичка писала завжди про знущання над кріпаками поміщиків, а сама завезла землячку-дівчину в Петербург і, їдучи в Париж, не одіслала її на Україну до матері, а покинула без шматка хліба, серед чужого народу в столиці. І так та дівчина тинялась безпритульно по Петербурзі, поки й розпустилась… То Шевченко розчарувався в Вовчку і хоч і присвятив був їй свої вірші, та потім стукав кулаком по столу й казав: “Я їй, я їй розкажу!…” То ж і другу квітку з нашого поля збавила, Опанаса Марковича. Він її спас, він їй дав ім’я, а вона його одчалила».
Думку про те, що жінки-оповідачки «з народу» — це маски авторки, а її психотип — це радше панночка-інститутка з однойменної повісті, висловила літературознавиця Ніла Зборовська в книжці «Код української літератури»:
«Ця повість є візиткою Марка Вовчка, недаремно вона присвятила її Т. Шевченку. В центрі її — два відмінні психотипи: панночка-інститутка і наймичка Устина. Перший репрезентує яскраво виражений садомазохістський імперський характер і в основних рисах нагадує Марка Вовчка. Особливо, що стосується її любовної поведінки, тобто стосунків із закоханими в неї чоловіками».
Але повернімося до «Народних оповідань». Авторці в час виходу збірки друком було лише 25 років. Походження її чоловічого псевдоніма достеменно невідоме, однак Куліш стверджував, що це він запропонував «Вовчка», одразу відчувши «вовчу натуру» жінки.
У цей час Марія та Опанас перебралися до Петербурга, де стали частиною громади земляків — «малоросійської колонії», осередку українськості в серці імперії. Чоловіки одностайно захоплювалися небагатослівною Марією Маркович — «мовчущим божеством». Вона приваблювала їх мало не магнетично. Серед її прихильників — Куліш, Костомаров, Тургенєв, Герцен, можливо, навіть Тарас Шевченко.
Ніла Зборовська припустила, що Шевченко «самоусунувся» з боротьби за увагу Марії Олександрівни, відчуваючи занадто потужну конкуренцію. Науковиця припускає: «Таємниця Марка Вовчка полягає в її потужній ерогенності, не зафіксованій на конкретному чоловіку». На думку Зборовської, Марія Вілінська в молодості послідовно вибирала старших чоловіків, шукаючи в них батьківської фігури, якої бракувало в дитинстві.
1859 року подружжя Марковичів виїхало за кордон, однак Опанас повернувся додому сам, а Марія залишилася в Європі на вісім років. Більше вони не бачилися, хоч мали спільного сина Богдана, а чоловік надсилав родині гроші. Помер Опанас Маркович 1867 року — і саме тоді Марія повернулася до Петербурга.
Європейський період Марії Маркович цікавий і плідний для української літератури: за кордоном вона написала низку оповідань, повість «Три долі», твори для дітей. У Франції Марію познайомили з П’єром-Жулем Етцелем, і в них зав’язалися приятельські стосунки. Етцель суттєво переробив французький переклад повісті «Маруся» (присвячена подіям часів Руїни й боротьбі проти загарбників).
Сучасне видання «Марусі» французькою мовою
Цей твір Марія Маркович, найімовірніше, написала російською, адже нині маємо українською лише переклади з російського видання. Опублікована під псевдонімом Етцеля P.-J. Stahl «Maroussia» надовго стала класикою французької літератури для дітей. Докладніше про дружбу й співпрацю Етцеля й Марії Маркович можна почитати у статті її правнука Бориса.
Марко Вовчок
До речі, юридично Борис Борисович Лобач-Жученко має вважатись онуком Марка Вовчка. У другому шлюбі — з молодшим від неї офіцером Михайлом Лобачем-Жученком — Марія Олександрівна всиновила позашлюбну дитину свого рідного сина Богдана. Революціонера Богдана переслідувала царська влада — йому було не до виховання малого. Онук і правнук письменниці зробили чималий внесок у науку й спорт, на жаль, російські.
Повертаючись до «французького» періоду, цікавим є і факт знайомства Марії Маркович зі славнозвісним Жулем Верном. За словами Віри Агеєвої, «Жуль Верн надав їй ексклюзивне право перекладати його тексти, захоплений і самою чарівливою іноземкою, і її літературним стилем».
Саме перекладати почала Марко Вовчок, повернувшись до Петербурга. Із цим пов’язаний великий скандал: як з’ясувалося, авторці були потрібні гроші, щоб повернути борги, надбані під час перебування за кордоном, тож вона брала якомога більше замовлень. Однак усе не встигала — довелося найняти дівчат-перекладачок. Завдяки рішучим діям однієї з них обман розкрився — і відтоді Марко Вовчок майже повністю відійшла від літературної діяльності. Вона більше не писала творів українською мовою, а твори російською не принесли їй аж такої популярності.
У чому потужність «Народних оповідань»?
Літературознавець Сергій Єфремов в «Історії українського письменства» (1911) писав:
«“Народні оповідання” Марка Вовчка, що вийшли вперше 1858 р., одразу … звернули на себе загальну увагу й викликали великі надії на автора. … сам Шевченко привітав Марію Марковичку як наступницю й літературну доню».
Кажуть, Шевченко читав «Народні оповідання» дорогою із заслання й був такий захоплений, що не лише присвятив авторці послання «Марку Вовчку (на пам’ять 24 генваря 1859)», а й подарував золотий браслет.
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
І думу вольную… О доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову.
Як наголошує Віра Агеєва, це унікальний випадок, коли визнаний «батько» літератури за життя призначає наступника — ба більше, наступницю.
«Народні оповідання» — це історії про несправедливість і спротив, про життя в стані затяжної трагедії, і про вміння знайти в такому бутті радість. Цієї осені на честь 190-річчя Марка Вовчка я влаштувала собі невеликий марафон з перечитування її творів. Як виявилося, читання «про кріпаків» сьогодні породжує несподівані аналогії: життя під страхом постійної кривди трохи схоже на очікування прильоту в умовно тиловому місті. «Козачка», «Одарка», «Ледащиця», «Панська воля», «Два сини» — історії про те, як пани (та й імперія загалом) ламають життя жінок, попередньо зламавши його в чоловіків. Наприклад, «Козачка» й «Ледащиця» зображують будні молодиць, які побралися з кріпаками, у такий спосіб також закріпачившись. Це життя безрадісне, сповнене образ і скорботи, — і який разючий контраст зі «Сватанням на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, де одруження вільної дівчини з кріпаком показане як благо, адже по любові, а пани бувають і добрі!..
У Марка Вовчка добрих панів не буває. Єдиний добрий пан — чоловік інститутки з однойменної повісті — виявляється геть безвільною істотою, не здатною оборонити свої погляди й цінності перед садистичною дружиною-маніпулянткою.
Читайте також: Геніальні бунтарки: Марко Вовчок
Уже згадувана Ніла Зборовська вважала, що жорстокі й докладні описи страждань кріпаків у Марка Вовчка — це вияв російськоімперського несвідомого самої авторки, у якої «інстинкт смерті переважав над інстинктом життя», тож читати їх треба з обережністю. Це доволі контроверсійна теза, і, щоб погодитися з нею або заперечити її, треба ознайомитися бодай з усіма українськомовними творами Марії Маркович, а ще краще порівняти їх з її ж російськомовними текстами.
Крім «чорнушних» сюжетів, у доробку Марка Вовчка є низка побутово-психологічних: про злочин і відчуття провини («Від себе не втечеш» («Павло Чорнокрил»)), про материнські ревнощі («Свекруха»), про неспроможність пробачити зраду й протиставлене їй жертовне та самозречене кохання («Три долі»).
«Три долі», власне, можна читати як феміністичний текст, адже оповідачка замість традиційного «жіночого щастя» обирає самотнє, але незалежне життя. Саме цим творам Марка Вовчка критики часом закидали «неправдоподібність» таких пристрастей в українському селі, «списаність» конфліктів із західних зразків. І, можливо, саме про такі тексти Марка Вовчка йдеться в есеї Леоніда Ушкалова «Для кого писали наші класики? Українська література та її читач» зі збірки «Що таке українська література»:
«Крім того, історія літератури як історія читача допомогла би нам позбутися багатьох міфів. Тоді би ми знали, наприклад, те, що “Народні оповідання” Марка Вовчка далеко не такі “народні”, як ми звикли думати. Ще в середині 1880-их років Іван Манжура писав Миколі Сумцову: “«Народні оповідання» Марка Вовчка наводять на справжній народ при читанні ледве не сон”. Те саме зазначав Борис Грінченко у своїй книжці “Перед широким світом”».
Власне з літературно-критичних і літературно-історичних праць ми дізнаємося про те, як сприймала твори Марка Вовчка саме освічена публіка. Єфремов на початку ХХ століття писав, що в «Народних оповіданнях» «зійшлося разом усе — і гарна, принадна артистична форма, і чудова, щиро народна мова, і глибокий, серйозний зміст, і вміння зачепити найчутливіші струни в серці читача, і знання та досвід життєві, і вільнолюбиві, гуманні погляди. … Враження од цих оповідань сучасники прирівнювали до враження, що викликав свого часу знаменитий роман Бічер-Стоу з життя американських невольників».
Однак цими «сучасниками» навряд чи були герої Марії Олександрівни — неписьменні кріпаки й кріпачки.
За словами Єфремова, ці перші прозові твори, реалістичні в зображенні дійсності, вплинули на літературну манеру Федьковича, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного й Івана Франка. До того ж повість «Три долі», яку Франко цінував за «великий психологічний інтерес», що вона становить, Єфремов вважає розтягнутою і значно слабшою від перших творів авторки.
Крім трагічних сюжетів, у Марка Вовчка є й оптимістичні. Це, зокрема, оповідання «Знай, ляше!» («Отець Андрій») і «Викуп», у яких кріпаки виявляють рішучість і винахідливість, що дає змогу їм відстояти свої права й навіть визволитися з неволі. Другий із цих текстів наразі додали до модельної програми з української літератури для 7–9 класів — і це чудово, адже він надихає і демонструє, що вперта боротьба ніколи не марна.
Кадр з фільму «Острів любові»
Якщо ж хочеться красивого візуального контенту, який допоможе «увійти» у творчість письменниці, можна звернутися до серіалу Олега Бійми «Острів любові». Другий епізод знято за мотивами двох творів Марка Вовчка — «Сон» і «Данило Гурч». Перше — добре й дещо безконфліктне оповідання про щасливе заміжжя, друге — трагічна історія чоловіка, який так не вмів контролювати свій гнів, що погубив усіх, кого любив. У поєднанні вийшла поетично-еротична історія, яка, можливо, сподобалася б і самій письменниці.
Кадр з фільму «Острів любові»
Навіть якщо Марія Вілінська і не була одноосібною авторкою творів Марка Вовчка, її таланту, харизмі й енергії ми точно завдячуємо тим, що жіночі голоси піднеслися в українській прозі ХІХ століття. І це вельми вагома причина вшановувати її пам’ять, передусім читаючи й перечитуючи її доробок.