Не уточнюючи імен і діагнозів, обмежусь тим фактом, що проблема була така серйозна, що вимагала можливого операційного втручання і вже точно перебування в стаціонарі.
…Околиця Макіївки, майже вимерлий район із розбитими ще від часу активних бойових дій дорогами, невелика, але зовні цілком пристойна лікарня, порожні коридори, де-не-де тьмяні лампи, абсолютно (!) порожнє відділення, без пацієнтів і майже без лікарів.
Хочу сказати, що нам ще пощастило. Усій цій картині передувало геть наплювацьке ставлення в місцевих поліклініках, обвішаних від туалету до кабінетів лікарів агітаційними плакатами за команду Захарченка та його кандидата на посаду міського голови Макіївки — таку собі Ларису Толстикіну. Тема листа, звісно, не стосується конкретно цього виду маразму, але не можна не відзначити двох фактів:
1. Присутність в інформаційному агітаційному полі виключно пані Толстикіної, причому в масштабах, що просто зашкалюють навіть для колишніх регіоналів (листівками справді були обклеєні навіть дерева).
2. До глибини простий і примітивний рекламний слоган, що говорить радше про електорат, ніж про самого горе-кандидата: «Я за місто». Так. І все. Не зрозуміло, чи то ці слова виражають намір вирушити на заміську прогулянку, попутно оголюючи слабку орфографію, чи то більшого нам справді вже й не треба: чого розпилятися заради тих, у кого на шиї не висить автомат?
Читайте також: Еволюція пропаганди
Але це ліричний відступ. Увагу в поліклініці справді приділяють тільки кандидатам на посаду міського голови, адже низку формальностей для людини, яку привезли на швидкій (власне, у тому й полягало везіння), можна порівняти хіба що з дивною, як для відносно мирного часу, кількістю «ополченців» на милицях, котрі вишикувалися в коридорах біля кабінетів хірургів.
Отримавши нарешті направлення на термінову госпіталізацію, їхати в інший кінець міста довелося вже на таксі, оскільки швидких у «республіці» не вистачає і взагалі визначити першочерговість необхідної допомоги не видається можливим. Діставшись до місця призначення, ми побачили медсестру, яка дрімала. Невдовзі до неї підійшов і завідувач відділення. Як виявилося, у хірурга сьогодні взагалі вихідний, а що стосується терміново потрібного зараз травматолога, то ця людина зараз «викликана для фронту» й буває тільки по п’ятницях, тому чекати доведеться ще кілька днів. Ставши, таким чином, єдиними пацієнтами відділення, ми одразу ж отримали довжелезний список ліків, дефіцит яких виявився куди більшим, ніж тих самих харчів чи взагалі продовольства.
Проблема полягала в тому, що якщо харчі ще так-сяк просочуються на територію «ДНР» з України, переважно все ж надходячи з Росії, що забезпечує нормальний кровообіг продовольчої сфери, то медикаментів з українською пропискою немає в принципі, а російський виробник зайняв ринок лише почасти з огляду на особливий контроль цієї сфери суспільного життя. У підсумку з отриманого списку в місцевих аптеках виявилася лише третина необхідних препаратів. Решту, що обійшлася в 4 тис. руб. на п’ять днів, довелося діставати через численних знайомих, які мали вихід на російські аптеки та їхні склади.
Читайте також: Як рахують у «ДНР»
Треба сказати, що був і зворотний бік усієї цієї сумної історії. Поки я їхав у кареті швидкої допомоги, вдалося поговорити з медсестрою, і під час розмови з’ясувалося, що більшість лікарів, які лишилися в «ДНР», справді здійснюють ледве не подвиг, працюючи в умовах колосального дефіциту кадрів по 10 год на добу за мізерну зарплату, яку в пік бойових дій не платили взагалі. У той час, тобто влітку — восени минулого року, доводилося працювати буквально цілодобово, коли в лікарнях не припинявся потік поранених, а операції іноді робити при свічках через перебите енергопостачання.
Ця дівчинка-медсестра лишилася в Донецьку через батька, який працював у лікарні Калініна понад 30 років і який відмовився покидати місто та відділення. І таких неполітичних історій, схоже, тут більшість.
Заради справедливості треба зазначити, що описаний лікарняний морок властивий саме віддаленим районам. У центральних клініках Донецька картина значно оптимістичніша й світліша: відремонтовані відділення ще з часів України, приємний персонал і часто-густо озброєна охорона з «ополчення» та «Оплоту», яка супроводжує своїх елітних поранених бійців (нерідко росіян) буквально по п’ятах на всі процедури.
Але загалом уся ця медична епопея, з якою довелося вимушено зіткнутися, певною мірою відображає те, що відбувається у всій «ДНР»: злегка відреставрований фасад з абсолютною порожнечею за ним.