Президент України Володимир Зеленський 9 квітня 2025 року заявив, що, за даними української розвідки, у складі російської армії проти нас воюють 155 китайців. Ролики з китайцями в російській формі, які воюють на Донбасі, з’являлися й раніше. Але днями кількох таких бійців захопили в полон, після чого китайська присутність стала остаточно доведеною.
Цікаво, що це не перший випадок участі китайців у війні проти України на російському боці. Ця історія вже має, так би мовити, давні традиції. Перший китайський інтернаціональний взвод створили більшовики 16 лютого 1918 року в Одесі з портових робітників. Через чотири дні його підпорядкували молдовському студентові Йоні Якіру — в майбутньому одному з найвидатніших червоних воєначальників та командувачу Української військової округи.
Йона Якір згадував у мемуарах, що в той час відданих бійців у більшовиків було замало, а ось грошей (вочевидь, награбованих у «буржуазії») — більш ніж достатньо. Червоногвардійці були схильні до дезертирства та грабунків, й одеські більшовики потребували бодай когось надійного. За словами Якіра, китайці оцінювали свої послуги по 50 рублів на людину. Серед них був один юний китаєць Васіка, який знаходив із Якіром спільну мову за допомогою міміки, жестів та невеликого запасу російських слів, передусім нецензурних. Саме через цього Васіку й контактував командир з підлеглими. Ось що згадував про це командир батальйону:
«Посты наши стояли над берегом. Проверял я их довольно часто. Поедешь как-нибудь без “Васики”, лошадь сдашь кому-нибудь на заставе, а сам пойдешь пешком. Ну, и беды не оберешься. Пробираешься с трудом. Часовой не узнает. Сперва наведет на тебя винтовку и орет благим матом: “не хади”, потом узнает и расплывается: “капитана, хади”… Осмотришь все, устанешь, возвращаешься к коню… Опять та же история — “не хади”, опять винтовка на изготовке — того и гляди пальнет… Хоть я был и “капитана”, а трудно приходилось на первых порах».
Китайський підрозділ досить швидко виріс до батальйону з 530 бійців. Миколаївському краєзнавцю Анатолію Ліньову вдалося відшукати спогади людини, яка формувала цей батальйон для більшовиків. Вербував китайців уродженець м. Очаків Володислав Вілінський. У дитинстві, під час купання в річці, він мало не потонув — його врятував китайський робітник. Той дуже бідував, і батьки Володислава на знак подяки взяли його на роботу. Син цього робітника, Чу Мінь, став найкращим другом Вілінського. У 1917 році, мешкаючи в Одесі, вони обидва пристали до більшовиків. Вілінський володів китайською мовою, а Чу Мінь — російською. Ця пара спочатку легко вербувала китайських робітників, які працювали на Півдні України, а потім — у Туреччині, на Балканах і в самому Китаї. Вочевидь, Чу Мінь — це і є той самий Васіка.
На кожного завербованого китайця більшовики виділяли по два золоті царські червонці. Але, ймовірно, більшість грошей залишалась у Васіки. Пізніше Вілінський так згадував про китайців: «Жизнь они легко отдавали, а плати вовремя и корми хорошо…»
Китайська торгівля на вулицях Києва, 1918
Батальйон Якіра став першою китайською частиною у Червоній армії. Загалом на території України, передусім проти Армії УНР, діяло до 25 китайських загонів. За даними радянських істориків, станом на лютий 1920 року, у Червоній армії служило понад 40 тисяч китайських «інтернаціоналістів». Їх переважно використовували не на фронті, а для каральних операцій та охорони радянських командирів.
Роль охоронців китайці виконували надзвичайно вправно, бо без них таким, як Якір, загрожувала смерть від рук власних «побратимів». Зокрема, у квітні 1918 року Якір сам мало не загинув під час мітингу, коли намагався вмовити загін червоногвардійців-дезертирів повернутися на позиції проти австрійських військ та українських загонів, що йшли визволяти Південь України. Якір про це так згадував:
«В те дни люди были звериные… Попадись им человек, ткни на него кто рукой, а особенно свой командир — убьют, замучат.
Ведут меня по путям. Смертельным боем бьют. Не только те, кто ведут, а и те, что сотнями по путям слоняются. Подойдет, развернется справа да как двинет — клонишься в сторону, падаешь, а другой — слева. Так и припадаешь то на одну, то на другую сторону, а конвойные помогают прикладами. Припадешь от удара, а приклад как ухнет в спину — все в тебе ломается, а идешь…
Били. Кто рукой, кто прикладом. Вели на расстрел. И все довольны были: “Вот он когда попался голубчик, шпион!”.
Был у нас рабочий большевик, Годунов. Исакием его звали (расстреляли его немцы в Екатеринославе). Он, как увидел, что ведут меня, бросился вперед, стал кричать: “Товарищи! Кого же вы? Своего же! Да еще такого?”.
Не подействовало. “Смазали” его прикладом, он и сошел с дороги. Сзади только слышался его крик.
Потом кинулся один командир спасать меня, Шмидт, крепкий большевик. Любили они его сильно, но и он ничего не мог сделать… Не так просто отнять у толпы человека, которого она хочет убить. Особенно трудно это было в феврале 1918 года.
И все же отняли. И довольно просто.
Вели меня мимо вагонов… Стоял там наш “Генкварм” Левензон, а рядом с ним командир полка Харченко. Хорошие ребята. Сделали вид, что не узнают меня.
— Кого это вы, товарищи?
— Шпиона.
— Куда?
— На расстрел.
— Как же это так, на расстрел без допроса? Его допросить серьезно надо.
— Верно! Правильно! — загудел мой конвой.
Я не все понимал. Ввели в вагон и стали допрашивать. Только потом я понял, что спасли.
Вышел командир, сказал, что дело серьезное, так в минуточку кончать нельзя, из “шпиона” все надо высосать. И толпа разошлась…
Так оно и обошлось…
Осип я от побоев. Долго грудь ныла. Два дня, пожалуй, пролежал…
Этот случай нехорошо и тяжело подействовал на некоторых. Не были они еще настоящими большевиками. “Как же это так, — говорили, — за «них» же страдаешь, от них же и побои терпи, смерть…”».
Одеська листівка 1919 року, на якій зображено китайського та російського червоноармійців, що ділять «реквізоване» майно
Після цього випадку й аж до 1921 року радянський комдив (а згодом — командарм) Йона Якір ані на хвилину не розставався зі своїми китайськими охоронцями. У 1919-му він очолював 45 стрілецьку дивізію Червоної армії, яку сам комдив, червоноармійці, а також місцеве населення називали «дикою», а її бійців — «дикунами». До речі, саме в цій дивізії кінні підрозділи очолював Григорій Котовський.
Чому дивізію називали «дикою», пояснює Володислав Вілінський. Він докладно описав поведінку китайців в Одесі після захоплення її Червоною армією в січні 1920 року:
«Четвертий день не можу нормально заснути. Сняться вбиті. На Привоз (м. Одеса) очаківські гендлярі завезли з Кінбурна підводу солі та копченої риби. Взяв і я дві скумбрії — посмакую своєю, очаківською. З ближніх будинків наважився вийти ще якийсь чоловік. Один чобіт на ньому був офіцерський, військовий. Квартировані поруч китайці, що милися неподалік, обступили його, вдарили чимось по голові та заштовхали в порожню бочку з-під солонини. Дід-продавець їм щось казав, мабуть, протестував — то і його в другу бочку засунули. У бочки почали вбивати тридюймові покрівельні цвяхи. Штук двадцять. Після третього-четвертого крики стихли. Потім котили бочки по вулиці. Я не витримав — пішов. А рибу викинув коту — не міг на неї дивитися. За пів години прийшов Чу та покликав іти на термінові збори. Коли ми вийшли на вулицю, вони вже котили вісім бочок. З кожної лилася кров. Бродячі собаки спали в ній, напившись. А їм було весело…»
У 1921 році після перемоги більшовиків в Україні китайців розпустили та вони повернулися додому. У середині 1920-х, коли в Китаї точилася громадянська війна, ці «кадри» широко використовувала радянська влада. Наприклад, Володислав Вілінський став перекладачем з китайської на командних курсах для червоних командирів інших націй у Москві. У 1927 році з великою групою китайських курсантів туди приїхав і його друг дитинства Чу Мінь. Він хвалився, що заробив на більшовиках стільки, що тепер мав у Китаї двоповерховий будинок та шість наложниць. Пізніше Вілінський написав так і не опубліковані спогади про події 1917–1921 років «Революция моими глазами», через які, вочевидь, його заарештували 1938 року та незабаром стратили.
Німецький солдат пригощає китайського робітника, десь в Україні, 1918
Але китайці все ж були найманцями, готовими служити тим, хто заплатить або принаймні буде годувати. Імовірно, саме на таких умовах ціла група китайців опинилася… в Армії Української Народної Республіки!
У легендарному Першому зимовому поході Армії УНР у дивізії під керівництвом Юрка Тютюнника проти білогвардійців, а потім — червоних воювало аж 30 китайців! Безпосередньо в бойових підрозділах 4 Київської дивізії служили: Днай Джан, Ян Тан Жан Іван, Чесау Менчі, Лю Тан Сан, Ян Чен Сан, Ван Тен Ю, Ван Кін Ю, Ван Че Лі, Шан Ю Чан; у немуштровій сотні: Нін Зі Тін, Джан Фа, Ліун Фу, Сун Ту Шан, Ман Зу Лі, Сюі Тін Шан, Чан Фу, Чан Лен Шен, Пха Ун Джу, Ту Лун Джа, Чан Ча Сай, Лу Су Ша, Тун Юн Чун, Ван Ча Лі, Он Се, Ан Чен Шен, Лу Цей; у комендантській сотні: Пхон Манть Ю, Лю Фтейн, Юа Шке, Чун Ля Шін.
Після походу частина китайців залишилися на службі в Армії УНР і згодом інтегрувалися на території Польщі. Коли українське командування вирішило вшанувати учасників Першого зимового походу, то постало питання: а що робити з китайцями? Вирішили, що вони заслуговують на нагороди на загальних підставах. Щоправда, даних про безпосереднє нагородження їх Залізним хрестом «За Зимовий похід і бої» немає.
У листопаді 1921 року, коли Юрко Тютюнник організував Другий зимовий похід на територію Радянської України, у похідних групах також були ветерани-китайці. Одного з них, уродженця Харбіна, 36-літнього Мон За Літ (у попередньому спискові він поданий як Ман Зу Лі, стратили під Базаром разом із 359 бранцями.
Щонайменше один із китайців, козак Яків Лі У Фа (Ліун Фу), у 1930-х мешкав у Польщі, визнавав себе ветераном Армії УНР та навіть одним із перших отримав почесну українську нагороду — Хрест Симона.
Тому наприкінці цієї історії про китайських найманців так і кортить додати: «Не все так однозначно».