Кремлівські наративи просочуються в усі сфери життя на Заході. Власне, їх поява у шкільних підручниках є одним із найефективніших інструментів ворога для довгострокового впливу на свідомість, особливо дітей і молоді. Пропагандистські тези формують їхнє уявлення про світ, ідентичність, цінності.
Нещодавно вийшло дослідження Массіміліано ді Паскуале та Ірини Кащей про стратегічні наративи Росії у підручниках для середньої школи в Італії. У ньому насамперед ідеться про шість «базових» наративів, які намагаються нав’язати школярам:
- Київська Русь є колискою сучасної Росії та її народу;
- Україна (а також Молдова, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія) є державами, що не відбулись, failed states;
- Крим повернувся до Росії після референдуму;
- Оточеність Росії країнами НАТО є причиною нинішньої політики Кремля;
- Існує «Російський регіон», до якого належать Росія, Україна, Білорусь, Молдова та країни Балтії;
- Культура Східної Європи тотожна російській культурі.
Крім цього, дослідники наводять чотири приклади з італійських підручників. Наприклад, книжка «La geografia per tutti» Карла Тонделлі від 2018 року просуває меседж, буцімто Білорусь, Грузія, Україна, Вірменія і Азербайджан були фактично Росією, а тому зараз є «штучними державами». Серед слов’янських мов автори не згадують української та білоруської, хоча в інших мовних групах вказують і значно менші мови, як, наприклад, мальтійську. Від загальної площі України відняли площу окупованого Криму, а серед діячів культури Східної Європи у списку з 22 імен — 16 росіян.
У підручнику «Ti racconto il mondo» Лаури Феррарі та Джуліо Манчіні від 2019 року згадується «Російський регіон», наведена неправдива інформація про здобуття незалежності та Крим, економічну ситуацію. Автори пишуть, що Україна, мовляв, «сьогодні є однією з найбідніших країн Європи». А ще пропонують учням знайти в інтернеті «чудову фотографію російського пейзажу» і проголосувати разом з однокласниками за «найчарівніше фото».
У підручнику «Campo Base 2» Джанкарло Корбелліні стверджує, що Львів був не лише польським і австрійським, а й російським містом і що після окупації Криму у 2014 році у «східних провінцях триває війна між армією та групами проросійських повстанців». Автор також наголошує на проблемах бідності Молдови, нібито спричиненої «втратою зв’язків усередині радянської системи».
Тим часом про минулорічний підручник «Regioni e stati d’Europa» багато згадувалося у пресі та заявах Посольства України в Італії. Автори вважають радянський комунізм мирним і заявляють, що в той час, коли французьке населення має сильне почуття «національної належності», українці, литовці, грузини тощо сповнені «негативним націоналізмом». Крім того, дітям пропонують запам’ятати, що в новому тисячолітті Росія «відновила певну політичну вагу на світовому рівні», і серед прикладів зазначені військове втручання Росії у 2014 році в «українську кризу на підтримку російськомовного населення […] та подальша анексія Криму до Росії, не визнана, однак, міжнародною спільнотою».
У коментарі Тижню журналістка і дослідниця Ірина Кащей заявила, що до 2021 року дискусії довкола підручників в Італії не існувало, хоча вони і раніше опинялися в центрі скандалів. Наприклад, були тексти з расистським або мізогінним змістом, що спричинювало дискусію у ЗМІ й виправлення. Але темою впливу на підручники російського імперського та колоніального наративу ніхто не займався.
За словами дослідниці, такі наративи потрапляють у книжки для дітей через «отруєні» джерела, оскільки Росія завжди дуже вправно використовувала інструменти демократії. В Італії одним із таких є відсутність контролю за текстом підручників із боку міністерства освіти.
«Тобто схема може бути і такою простою: неправдива інформація у ЗМІ — використання цієї інформації авторами підручників — друк підручника видавництвом — школа. Журналіст в Італії має право написати, наприклад, що на Донбасі з 2014 року тривала “громадянська війна між проросійськими сепаратистами та урядом у Києві”, автор підручника має право переписати це у свій текст, видавництво — видати, а ось для учня демократія на цьому закінчується. Школа за законом є обов’язковою. Не вчитись за “отруєним” підручником він не може. Тож мусить усе це завчити й розповісти на уроці», — зазначає Ірина Кащей.
Формально батьки можуть подати до школи запит на заміну підручника. Однак і тут є труднощі. «Ми не знайшли на ринку жодного підручника, повністю позбавленого російських наративів. Є лише більша чи менша доза кремлівської пропаганди. І так відбувається не тому, що автори погані, а тому, що деколонізація й усунення упереджень — це довга і складна робота, якої на Апеннінах ще ніхто й не починав. Італія досі не готова мислити про Росію як про колонізатора», — додає Ірина Кащей.
«Шкільні підручники — просто наслідок загальної ситуації»
Обурення італійськими підручниками висловлювали українські активісти та батьки, які писали листи у Посольство та україністам, що цілком зрозуміло. «Достатньо уявити дитину, яка виїхала з окупації, а потім у “безпечній Італії” змушена читати про те, як Росія “прийшла на допомогу російськомовному населенню Донбасу”. Не дивно, що у деяких підручниках, які нам передали, ці діти спересердя покреслили певні абзаци про Україну. А ось серед італійських батьків обурення я не бачила. Серед спеціалістів з України або інших слов’янських країн — так. Серед батьків, на жаль, ні: хіба у соцмережах», — додає Ірина Кащей у коментарі Тижню.
Однак дослідницю приємно здивувала реакція вчительки з регіону Марке. Дізнавшись, що підручник містить дуже багато неправди про пострадянські країни, та вибачилася і запитала у батьків української дитини, яку книжку вони порадили б натомість. Утім, за словами Ірини Кащей, в Італії катастрофічно мало друкованих книжок із правдивою інформацією про пострадянський простір.
Авторка дослідження також наголошує: на жаль, шкільні підручники — просто наслідок загальної ситуації. В Італії мало й неохоче борються з російською пропагандою на рівні інституцій, бо банально не відчувають її як загрозу.
«Наведу лише один приклад: абсолютна більшість італійців — навіть не 99 %, а, мабуть, 99,9 % — досі переконані, що вся Україна є україномовною, а ось у Криму і на Донбасі живуть етнічні росіяни, яким Київ чомусь не дозволяє говорити своєю мовою. Ну ось така бідна загнана етнічна меншина. Так вважають і цілком проукраїнські люди! Про реальну мовну та етнічну ситуацію в країні знають або сумлінні спеціалісти-україністи (як-от мій співавтор Массіміліано ді Паскуале), або люди, у яких є в родині українці (наприклад чоловіки, які колись одружились із українками)», — наголошує Ірина Кащей у коментарі Тижню.
Усе через те, що таку картинку їм намалювала російська пропаганда, яка завжди була в Італії. «А на противагу їй майже нічого не було. І досі майже немає. В Італії ніколи не було державного “Українського дому” чи “центру”. Всі культурні ініціативи здебільшого на плечах української діаспори, у Києві немає корпунктів великих італійських ЗМІ, а у Римі — українських журналістів на повній ставці тощо. Тому, зважаючи на весь цей контекст, італійці й так демонструють чудеса емпатії», — додає дослідниця.