Безкорислива турбота про церкву в усі часи вважалась особливим виявом християнського благочестя. Практика добровільних церковних надань розвинулась із традиції опікування храмом як місцем, де прославляється ім’я Боже та звершується літургія. Імена церковних жертводавців заносили до Поменників задля молитви під час богослужінь.
На масштабність церковного доброчинства впливали передусім соціальне становище й матеріальна забезпеченість благодійників. Рушійною силою церковної розбудови на українських землях здавна виступала привілейована частина суспільства. Тут ми стикаємося не тільки з релігійною мотивацією, а й із соціальним аспектом практики благодійництва, коли опікування церквою розглядали як статусну справу, прерогативу князівських і шляхетських родин.
Небувалий розквіт церковного жертводавства на українських землях від другої половини XVII століття тісно пов’язаний зі здобутками Козацької революції.
Зі ствердженням у шкалі ціннісних орієнтирів українського нобілітету ідей державотворення та національного самовизначення благодійність почали розцінювати як громадський обов’язок, спрямований на досягнення нових ідеалів суспільства. Принципово новим стало й те, що доброчинність перестала бути приватною ініціативою окремих осіб чи привілейованих верств суспільства, а набула загальносуспільного значення.
Козацтво не лише рішуче відстоювало права української церкви на полі бою, а й піклувалося про її розбудову в мирний час. Будуючи та облаштовуючи храми й монастирі в полкових і сотенних містах, козаки наслідували давню традицію ктиторства (з грецької «ктитор» — фундатор, засновник), що постала за часів Візантії. Ктиторська діяльність козацтва, спрямована на підтримку церкви, стала одним із потужних чинників розвитку української культури XVII–XVIII століть.
Портрети гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Скоропадського — ктиторів Києво-Печерської лаври. Копія ХІХ століття з незбереженого стінопису притвору Успенського собору XVIII століття. З колекції Національного заповідника «Хортиця»
Осібне місце серед святинь, якими опікувався козацький нобілітет, належало Києво-Печерській лаврі — найвизначнішому осередку православ’я на українських землях. Лавра відігравала чималу роль і в політичному житті українців. Очільники монастиря — Печерські архімандрити — мали високий авторитет у суспільстві. З них часто обирали кандидатів на Київську митрополичу кафедру.
За сприяння гетьманів і представників козацько-старшинської верхівки Печерський монастир отримував підтвердження на давні земельні володіння, а також набував нових маєтностей. Численні універсали Генеральної військової канцелярії засвідчують, що володіння монастиря перебувало під охороною Козацької держави. Крім земельних володінь, монастир отримував від козацтва й значні грошові надання. Усе це сприяло розвитку обителі як просвітницького центру, підтримувало видавничу діяльність Лаври, давало можливість турбуватися про нужденних.
Стараннями козацтва істотно розбудували архітектурний ансамбль обителі. Зокрема, на кошти гетьмана Івана Мазепи Лавру обнесли високим кам’яним муром із баштами на рогах, над Економічною брамою звели храм Всіх святих (1696–1698), прикрашений гербом гетьмана. Також заклали підмурки Великої лаврської дзвіниці. Розміри меценатства Мазепи вражали як духовних, так і світських осіб. У передмові до Псалтиря з тлумаченням, видання лаврської друкарні 1697 року, гетьмана названо «ізрядним ктитором і благодійником обителі Печерської» та зазначено, що його коштом наново визолотили бані Успенського собору.
Ще два лаврські храми фундували сподвижники славетного гетьмана. Кам’яну церкву Різдва Богородиці на Дальніх печерах побудував 1696 року київський полковник Костянтин Мокієвський, а церкву Воздвиження Хреста Господнього на Ближніх печерах — полтавський полковник Павло Герцик (1700). Храми були оздоблені визолоченими дерев’яними іконостасами та наповнені церковним начинням, виконаними у стилі козацького бароко. До нашого часу зберігся гаптований оксамитовий фелон, наданий 1702 року Костянтином Мокієвським до фундованої ним церкви Різдва Богородиці. Цей експонат нині представлений на виставці «“Бо ми браття козацького роду”: козацькі ктитори Києво-Печерської лаври».
Фелон. Вклад 1729 року гетьмана Данила Апостола до Успенського собору Києво-Печерської лаври. З колекції Національного заповідника «Києво-Печерська лавра»
Після страшної пожежі 1718 року, яка завдала значної шкоди Києво-Печерській лаврі, гетьман Іван Скоропадський надав кошти на виготовлення нового іконостасу Успенського собору та оздоблення храму новими розписами.
У ризниці головного храму Києво-Печерської лаври — Успенському соборі — зберігалося чимало літургійних предметів із дорогоцінних металів і коштовних тканин, наданих гетьманами Богданом Хмельницьким, Іваном Самойловичем, Іваном Мазепою, Іваном Скоропадським, Данилом Апостолом, Леонтієм Полуботком, полково-сотенною і неурядовою козацькою старшиною. Ці предмети ретельно обліковували в соборній ризниці, і згодом вони слугували збереженню молитовної пам’яті про своїх дарувальників.
Золотий напрестольний хрест. Внесок гетьмана Богдана Хмельницького до Києво-Печерської лаври. З колекції Національного заповідника «Києво-Печерська лавра»
До таких коштовних вкладів належав великий золотий напрестольний хрест — вклад гетьмана Богдана Хмельницького до Києво-Печерської лаври. Він стояв на жертовнику головного вівтаря Успенського собору. Хрест мав 136 см заввишки, вага чистого золота — 3,81 кг при загальній вазі близько 11,5 кг. Його закріпили на срібному золоченому піддоні. Проте сакральна цінність вкладу Богдана Хмельницького перевищувала його матеріальну вартість. Усередині напрестольного хреста містилися позначені написами частки великих святинь — Животворного древа Хреста Господнього, каменя, вервиці й землі, зрошених кров’ю Господа Ісуса Христа.
Під час більшовицької кампанії з вилучення церковних цінностей 1922 року золотий хрест конфіскували з Києво-Печерської лаври й передали до Москви. Наступного року його повернув до Києва мистецтвознавець і музейник Данило Щербаківський, який їздив до Москви рятувати націоналізовані з українських церков золотарські вироби. Нині подальша доля хреста не відома. Імовірно, у 1930-ті його повторно конфіскували з музею.
Козацьких ктиторів Печерського монастиря уславили в розписах північної стіни Успенського собору. Їх виконали художники лаврської іконописної майстерні в 1720-х. Серед благодійників Лаври зобразили гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Скоропадського й Івана Мазепу. Також були зображені інші представники козацької старшини.
Постаті гетьманів зафарбували 1834 року на виконання наказу Синоду російської церкви про заборону будь-яких портретних зображень у храмах. Однак перед тим із гетьманських портретів зробили живописні копії в натуральну величину, одну з яких можна побачити на виставці. Цей експонат походить із колекції Національного заповідника «Хортиця». Наприкінці ХІХ століття барокові лаврські розписи повністю знищили задля виконання нового живопису в академічному стилі.
Козацтво надавало щедрі пожертви й до інших монастирів Києва — духовної столиці України-Русі. Зокрема, найбільше жертвували до Пустинно-Микільского, Михайлівського Золотоверхого, Печерського дівочого монастирів.
Напрестольний хрест. Вклад 1680 року Михайла Вуяхевича до Києво-Печерського Вознесенського монастиря. З колекції Національного заповідника «Києво-Печерська лавра»
Привертає увагу напрестольний хрест, що є вкладом Михайла Вуяхевича до Києво-Печерського Вознесенського монастиря, подарованим 1680 року. Михайло (у чернецтві — Мелетій) Вуяхевич (бл. 1630–1697) брав активну участь у державно-політичному житті Гетьманщини. Розпочав свою кар’єру як писар при Києво-Печерській лаврі. Обіймав посаду генерального писаря при гетьманах Якові Сомку й Петрові Дорошенку та генерального судді при гетьмані Іванові Самойловичу. У листопаді 1690 року за дорученням гетьмана Івана Мазепи прибув у Лавру для присутності на виборах Печерського архімандрита, де братія монастиря, попри трьох своїх кандидатів, одноголосно вибрала Вуяхевича очільником. Це було прецедентом в історії Лаври й свідчило про тодішню особливу взаємність між українським духовенством і козацтвом.
Києво-Печерський Вознесенський жіночий монастир, що відомий із XVІ століття, розташовувався навпроти Святої брами Києво-Печерської лаври й перебував під духовною владою Печерських архімандритів. Вознесенські монахині походили зі шляхетних родин. Багато з них вправно володіли мистецтвом гаптування — вишивки золотими й срібними нитками. Гаптували на замовлення духовенства Лаври та впливових світських осіб. Протягом приблизно 1683‒1707 років монастир очолювала мати гетьмана Івана Мазепи Марія Магдалина. За її правління обитель набула нових маєтностей та отримала в підпорядкування Преображенський жіночий монастир у Глухові. За особистої участі ігумені архітектурний ансамбль обителі збагатився мурованим храмом на честь Вознесіння Господнього, теплою Покровською церквою та дзвіницею.
Потир (літургійна чаша). Вклад 1720 року Івана Двигубського до Новопечерського Зміївського монастиря. З колекції Національного заповідника «Києво-Печерська лавра»
Благодійники з-поміж козацької старшини завершували своє життя не лише на полі бою, а й у монастирях. Представлений в експозиції виставки потир нагадує про його дарувальника Івана Двигубського, що здійснив свій вклад до Новопечерського Зміївського монастиря 1720 року. Іван (у чернецтві — Іоаким) Двигубський (1659 — † не встановлений) був сотник Зміївської сотні Слобідського полку, а згодом прийняв постриг у приписаному до Києво-Печерської лаври Зміївському Миколаївському монастирі. У цій обителі його коштом 1741 року звели кам’яну дзвіницю. Потому чернець оселився в Києво-Печерській лаврі, а з 1743 року став ієромонахом і намісником Видубицького монастиря.
Про що ще розповідають дари козацьких ктиторів, які опікувалися розвитком української духовності та культури протягом XVII–XVIII століть, можна дізнатися на виставці в ризниці Успенського собору. Виставка триватиме до кінця 2023 року.