У пошуках «духу часу»
Запитання, чи є історія наукою, здавалося б, давно отримало ствердну відповідь, бо ж є методологія, філософське обґрунтування, термінологічний апарат, упорядковане знання. Але це питання й сьогодні непокоїть не лише сивочолих інтелектуалів, а й незрідка пересічного споживача історичних знань. У ХХ столітті історик Марк Блок, перебуваючи на підпільному становищі як учасник Руху опору, вів нотатки, що стали книжкою «Апологія історії чи ремесло історика» (переклад українською — 2018 року).
А більш ніж через пів століття, 1997 року, науковець-германіст із Кембриджа Річард Еванс написав книжку «На захист історії» (переклад українською — 2008 року), боронячи історичну науку від «постмодерністських підходів» та утверджуючи пошук «об’єктивної істини». Власне, ці дві книжки — хороше читання для студентів, що обрали собі фах історика. Але шлях становлення історії як науки виявився тернистим.
Коли ми розуміємо науку як «сферу діяльності людини, спрямовану на вироблення та систематизацію нових знань і навичок» і, відповідно, вважаємо, що ці знання доведені й виявлені емпірично (тобто через спроби та помилки), то початки виокремлення окремих галузей варто пов’язати з раціоналізмом, вірою в логічне пояснення Всесвіту. Цей процес виразно ототожнювався з картезіанством — філософською європейською течією XVII cтоліття, на чолі якої стояв французький філософ Рене Декарт. Основна праця Декарта «Міркування про метод» (1637 року, переклад українською — 1997 року) є до сьогодні класичною і в справі написання наукового твору та логіки викладу.
Але Декарт виразно відкидав раціональне розуміння історії, зазначивши в цій праці, що ті, хто займається минулим, відірвані від свого часу. На його думку, автори історичних творів обминають «не гідні слави» обставини, чим не дають повної доказової картини, і взагалі стають диваками «на кшталт лицарів наших романів» та «замислюють справи, що перебільшують їхню снагу». Захопленим знавцям минулого винесли суворий раціональний вирок. Студії історії потребували філософських обґрунтувань потрібності.
Обкладинка «Міркування про метод» Рене Декарта, 1637 рік
Такі обґрунтування з’явилися майже через століття після появи Декартового методу. Мислитель, що довів права занять історією, писав тогочасною італійською, що значно пізніше змусило вагомого французького історика Жуля Мішле вчити цю мову, щоб читати твори Джамбатіста Віко. На жаль, Віко (як і багато інших видатних філософів) досі не мав честі перекладу українською. Його головний твір «Основи нової науки про природу народів» (1725) чітко вводив історію до сфери пізнання. Для Віко історія — єдина реальність, створена людиною, тобто студії над історією потрібні для розуміння того, що нас оточує.
Філософи ХІХ століття охоче скористалися його ідеями, що історія циклічна (історія людства розвивається по спіралі), перше пізнання минулого — міфологічне, людина є творцем історії (не відкидаючи Божого промислу). Віко запроваджує і нові терміни, зокрема «боротьба класів», надаючи «науці про природу народів» соціального звучання. Та, напевно, найголовніше, що визначив італійський письменник: «Кожне суспільство має своє уявлення про реальність, про світ, про самих себе, про природу, і що все це втілюється й виражається у своєрідних словах, мовних формулах, інститутах, тобто у всьому, чим живуть люди», тож підходити до вивчення минулого із сучасним мірилом виявиться помилкою. Пізніше цю тезу Джамбатісти Віко назвуть історизмом.
Читайте також: Історія на часі
XVIII cтоліття в європейській історії минуло під знаком філософського напряму, відомого як Просвітництво, часу емансипації людини від релігійних упереджень. Місцем реалізації просвітницьких ідей виявилися німецькі землі із численними університетами. Просвітницькі мислителі цінували історичні знання, що дають підставу для моральних прикладів. За допомогою історії та географічних особливостей намагалися пояснити сучасний стан і риси основних держав та «народів».
Скульптура Джамбатіста Віко в Неаполі
Скепсис Просвітництва давав істотну підставу критикувати джерела та створював епічну картину давніх імперій. Але водночас важко не помітити й непривабливі риси тогочасних історичних творів: вибірковість фактів і незважання на контекст, нудність викладу й відсутність «духу часу», упередженість до подій і провідних діячів. Чи не найкраще це висловив доктор Фауст у розмові зі своїм учнем у відомій поемі Йоганна Ґете (переклад Миколи Лукаша):
В часи минулі не сяга наш зір:
То книга за сьома печатьми.
А те, що звеш ти «дух часів», —
В тім лиш відбиток духу письмаків,
По суті можем помічать ми.
Та писанина — то якесь страхіття,
Поглянувши, світ за очі б тікав:
То — купа сміття, звалище лахміття,
А в кращім разі — фарс з життя держав,
Повчальними прикрашений думками,
Банальними, як у ляльковій драмі.
Між філологією та політикою
Але саме в ці часи в німецькомовному просторі виклад історії набуває нового звучання. Тобто оповідна форма (французька Historie) замінюється на пізнавальну й пояснювальну (die Geschichte), тобто завдяки історії пояснювали сучасність. Це й веде до появи дуже важливого й функціонального для історика терміна «історизм». Вважається, що його запровадив Фрідріх Шлеґель 1797 року для пояснення літературного процесу як змінної категорії, що трансформується разом з епохою, коли написано твір: «Художник через сучасність зображає минуле й майбутнє». Тобто кожна доба має свої уявлення, на що варто орієнтуватися досліднику.
Читайте також: Історія як зброя
Однак історія і досі не була виокремлена з поля гуманітарних знань. Не зазначені ані її завдання, ані методи. Заслуга виокремлення історії належить професорові Берлінського університету Леопольду фон Ранке. У своїй невеликій передмові-додатку «До критики сучасних історіописців» до амбітної «Історії германських і романських народів» (1824) Ранке чітко формулює завдання історика: той мусить описувати минуле, «як воно, власне, було», і лише завдяки джерелам, а не переоповідям. Ранке наголошує на історизмі: кожна доба мала свої погляди й упередження, що і варто розкрити через критику джерел.
Розмова Фауста і Вагнера. Ілюстрація Фердинанда Делакруа, 1827 рік
Думки Ранке, пізніше як сприйняті, так і розкритиковані, заклали основу для розуміння історії як окремої дисципліни. Сам Ранке не завжди дотримувався власних настанов, але його організаційний внесок у розуміння історії вкрай помітний. Ранке, по суті, відокремлював історію від філології, зберігши формальний метод — критики тексту — в університетському середовищі. Семінари в університетах проводили для вивчення стародавніх мов і класичних творів, тексти перекладали, критикували, обговорювали. Для берлінського професора основним таким текстом було джерело, а семінар, відповідно, — обговоренням з учнями історичних джерел. Мине багато часу і криз, пропозицій і підходів, та Ранке лишиться тим, хто заклав фатальний для багатьох процес — розмежування історії та філології.
Водночас виокремлення історії містило в собі й істотний політичний складник. Незаперечно, історія була й залишається наукою політичною. Виокремлення історії як науки в тій-таки Німеччині збіглося в часі з націєтворенням і потребою об’єднання Німеччини. Це позначалося не лише в історичних творах, а й у потребі інституалізації будь-якої науки — потребі створення й функціонування наукових інституцій.
Приклад Німеччини тут показовий, передусім через існування гуманітарних кафедр в університетах. Наприкінці XVIII — у першій третині ХІХ століть у студіях над історією вирізнялись університет у Ґеттінґені (де функціонувала школа критики джерел із симпатиком універсальної історії Йоганном Гатерером і відомим прихильником норманської теорії Авґустом Шлецером) та Гайдельберзі (зі спробою Фрідріха Шлоссера створити всесвітню історію). Але університетська кафедра — не єдиний засіб для продукування знання. Важливим осередком для історичних студій виявиться наукове товариство, назване за грецьким взірцем Академією (із запозиченням через Францію) і утримуване державним коштом. Особливо помітною виявилася Баварська академія, заснована 1759 року.
Леопольд фон Ранке
Однак були й товариства, позначені приватними ініціативами щодо вивчення тих чи тих аспектів минулого з потужними публікаційними можливостями. Прикладом є Товариство вивчення давньогерманських старожитностей, засноване 1810 року. Місцем для історичних студій був і музей. Наприклад, Королівський музей у Берліні відкритий для публічного доступу 1830 року.
Як і для багатьох галузей гуманітарних наук, важливу роль у становленні й функціонуванні науки відіграли часописи, що набували ознак спеціалізації, зокрема для Німеччини — Архів Товариства з вивчення давньої німецької історії (1820). Схожим чином у часи постання питання німецької єдності видання джерел стає необхідною рисою та об’єднавчим чинником. Видавничі проєкти з публікації німецьких середньовічних джерел, що отримали з 1870-х державну підтримку, функціональні й сьогодні.
Середовища існування історичної науки
Тобто ми можемо говорити про підстави функціонування такого явища, як наука, — її філософське доведення й наявність інституційного поля.
Однак це лише заклало початки, не затвердивши значення історії. Розуміння історизму зазнало істотної кризи, коли до історії почали застосовувати прикладні завдання — виведення закономірностей суспільного розвитку та спроби використати методику точних наук. Ідеології націоналізму й соціалізму, що постали в ХІХ столітті, виразно потребували історичного тла.
Читайте також: Історія тепер «не обов’язкова»? Історики коментують рішення Міносвіти
Водночас великий прорив у розуміння історії зробив колишній студент Леопольда Ранке, який дещо відійшов від нього, — Йоган Дройзен. У своїй книжці «Нарис. Історика» (1858) Дройзен доводить, що основним є не джерело, а його розуміння й інтерпретація. Спочатку дослідник ставить запитання (евристика), потім шукає та аналізує документи (критика), і лише потому інтерпретує. І в цьому разі буде важливим не досягнення «істинності» (як воно, власне, було), а лише інтерпретація, розуміння певної доби. Методика Дройзена придалася для класичних історіографій, але не зняла питання «потреби в історії».
Історик (Сильвестр Боннар) за роботою. Ілюстрація Фернанда Сімона до книжки Анатоля Франса «Злочин Сильвестра Боннара», 1927 рік
Позитивізм — напрям, що визначив інтелектуальну атмосферу другої половини XIX cтоліття, коли класифікація та розуміння наук ставали засадничими для мислення, — відводив історії не надто вагому роль. Історик перетворювався на «збирача фактів» для виведення закономірностей прогресу людської спільноти, отже, мусив поступатися потужнішим інтерпретаторам — «соціальним фізикам» (соціологам) і антропологам.
Урешті, відокремлення природничих наук і наук про дух відбудеться завдяки діяльності неокантіанців, зокрема сміливим думкам Вільгельма Дільтая (1883). Науки про дух не можуть бути співмірними з природничими, вони мають свої обґрунтування і свою методологію. Дільтай зауважив, що науки про дух, які поділяються на літературно-філологічні та історичні, передусім зважають на переживання, а не на логічно пов’язані висновки. Тобто поруч із таким відокремленням наук філософ запроваджував розуміння особистісного як основу для творчості й, відповідно, розуміння історії. Дільтай, певно, мислив і категоріями історизму, але матеріалістичне й прикладне розуміння історії таки брало гору в численних суперечках.
А дискусії про сенс історії, її політичну заангажованість і суспільне значення як тривали, так і триватимуть, бо кожна епоха має свої уявлення й кожна епоха «переписує історію».