В одній із серій «Війни Фойла» є епізод, у якому кілька британських військових ведуть із десяток чи два німецьких полонених вулицями англійського містечка. І німці під конвоєм… маршують у формі й бадьоро співають якусь свою стройову пісню. Мені це видалося якоюсь нісенітницею чи пропагандою. Адже уявити, що під час Другої світової німецькі полонені могли так поводитися на наших теренах, перебуваючи під наглядом радянських військових, просто неможливо. Тому й кадри з британського серіалу видаються гротеском. Але пригадуючи описи полону в західній літературі, починаєш розуміти, що це, найімовірніше, правда. І поводження з полоненими німцями на Альбіоні було цілком нормальним, адже й німці так ставилися до захоплених британців чи американців. У «Бійні номер п’ять» Воннеґута описані цілком стерпні умови полону союзників. У першій частині трилогії Івліна Во племінник головного героя, який потрапив до німецької неволі в Кале, пише батькам у листі, щоб надіслали йому тушонки, варення, цигарок і ще багато чого, що вже й згадати важко. А дідусь полоненого юнака обурюється, що онучок з ув’язнення пише лише про те, що йому потрібно. І жодної тобі лірики… Ну тобто уявити, щоб хтось із радянських солдатів написав такого листа додому, якось не надто вдається.
Щоправда, не лише з радянцями німці поводилися в полоні не надто привітно. Вітольд Пілецький теж описав нелюдські умови й звіряче ставлення до поляків, навіть цивільних, у концтаборі в Аушвіці. На жаль, стратили Пілецького у 1948-му саме комуністи.
Але то було колись давно. Здавалося, усі злочини проговорені й описані. І… ніколи знову. Проте. Багато хто з нас читав розповіді наших військових, які повернулися з російського полону, або й особисто спілкувався з ними. Зрештою інколи достатньо побачити наших бійців на фото, зроблених одразу після обміну, щоб зрозуміти, як їм там велося… І уявити всі ті «прийомки», «шмони», допити. Спробувати уявити, звісно, можна, та пережити це все — не дай Боже.
Читайте також: Під захистом конвенцій. Як живуть російські військовополонені в українському таборі
Російські полонені в Україні почуваються значно комфортніше. Це видно з того, в якому вигляді їх везуть на обмін, а не тільки з репортажів кореспондентів, яких кожен місяць водять до табору на екскурсію, де росіяни грають у футбол, ходять молитися до каплички чи обідають перше-друге-і-компот. Дехто навіть здобуває собі нову спеціальність, наприклад збирає садові меблі з пластикових прутиків. Хоча навряд це їм знадобиться вдома, адже, мабуть, їх знову відправлять на передову. Наші полонені теж там інколи працюють: один чоловік розповідав, що вони робили труни з ящиків для снарядів для російських «двохсотих».
Можна вважати, що ця жорстокість російських наглядачів чи «вертухаїв» походить ще відтоді, як хтось сказав про радянських військових «у нас плєнних нєт, у нас єсть прєдателі». Знецінюючи своїх солдатів у полоні, ненавиділи тих, кого поневолювали. І що це було — ненависть у відповідь чи від початку? Відповідь, певно, очевидна сьогодні.