Нещодавні події у Вірменії – це не що інше, як ляпас Євросоюзові. Змусивши Єреван капітулювати перед своїм натиском, Москва вкотре підтвердила власну репутацію майстра політичних інтриг та геополітичних маніпуляцій. Росіяни завдали нищівного удару по європейській програмі Східного партнерства.
Постає питання: чи ЄС безповоротно втратив Вірменію і чи треба вважати це попередженням Росії для інших партнерів програми, зокрема й для головного – України, без якої проект буде приречений на крах? Слід зазначити, що справа складніша, ніж видається на перший погляд.
Насамперед Кремль майстерно експлуатував побоювання та вразливі місця Вірменії. Аж ніяк не таємниця, що Єревану бракує справжніх друзів. Наразі ця держава з вельми драматичною і трагічною історією дещо нагадує Ізраїль. Росія не друг Вірменії, ніколи ним не була і, напевне, ніколи не буде. Вона завжди використовуватиме її слабкість і вразливість. Стабільність і мир між Вірменією та Азербайджаном абсолютно невигідні Білокам’яній.
Те саме стосується Ірану. Це важливий гравець, який має історично сформовану традицію залучення впливової вірменської меншини до своїх економічних та державних справ і який є життєво важливим альтернативним джерелом поставок нафти й газу на випадок, коли Єреван втратить прихильність Москви в торговельних та енергетичних відносинах. Інакше кажучи, Іран також не друг Вірменії.
Коли йдеться про відносини між Вірменією і Росією або Іраном, найкращою характеристикою для останніх двох є слова з пісні російського поета й актора Владіміра Висоцкого: «И не друг, и не враг, а так». Проблеми з Туреччиною надто очевидні, щоб про них говорити. Дружба з Азербайджаном скидається на поганий жарт.
Читайте також: Світові ЗМІ про наміри Вірменії приєднатися до Митного союзу
Попри це, причини повного фіаско Євросоюзу трохи в іншому. Якби він виявляв більший інтерес до Вірменії, пропонуючи своє бачення майбутнього й переконуючи політичну еліту, що нові можливості та безпеку для своєї країни можна знайти в ЄС, Росія ніколи не здобула б такої легкої перемоги. З власного досвіду як депутата Європейського парламенту можу сказати, що ці події – наслідок військового меркантилізму Європи, дешевої риторики та зарозумілості.
Наближеним до політикуму ЄС добре відомо, що Азербайджан набагато легше за Вірменію здобув симпатію та приязнь європейських полісімейкерів. Нагірнокарабаський конфлікт між двома країнами призвів до розколу серед міжнародної спільноти. Як і на Близькому Сході, дивитися ці події крізь чорно-білу призму безглуздо й абсурдно. Ставати на той чи той бік контрпродуктивно, адже не може одна з них стовідсотково мати рацію, а інша помилятися. Не годиться, щоб завоювання довіри відігравало ключову роль для обох учасників конфлікту.
Процвітання, розкішний прийом європейських політиків і членів Європарламенту, амбіції та активна дипломатія забезпечили Баку подвійними стандартами, всепрощенням, вседозволеністю, брехнею й демагогією європейських політиків, до якої вдавалися останні, оцінюючи жахливу ситуацію з дотриманням прав людини та рівень демократії в Азербайджані. Про досконалість не йдеться, однак факт лишається фактом: ситуація з дотриманням прав людини у Вірменії набагато краща порівняно з Азербайджаном.
Читайте також: Вірменія в орбіті впливу Росії та Ірану
Так ми підійшли до найнеприємнішого факту, пов’язаного з моєю країною. Найконсервативніші литовські політики вважають Вірменію проросійською державою, а Азербайджан – більше проамериканським, саме тому останній переміг у війні під назвою «пропаганда і моральна підтримка», яку вів у країнах Балтії. Ворог мого ворога – мій друг. Цей принцип може виявитися занадто небезпечним і вивести на хибний шлях.
Я не раз бачив промовисті приклади упередженого ставлення литовських політиків до конфлікту за Нагірний Карабах. Вони несправедливо виявляли свій скепсис щодо Вірменії, аби висловити негативне ставлення до РФ (саме по собі це нікого не дивує, адже треба бути далеким від реальності, щоб не розуміти, що нині відбувається в путінській Росії). Утім, ставати на той чи той бік і заплющувати очі на огріхи свого фаворита – це неприйнятна стратегія в політиці. Вона завжди заводить у глухий кут.
Читайте також: Грузія, Вірменія, Азербайджан – лебідь, рак і щука
Хай там як, а провиною грішать політичні доводи, провина є ознакою поганої політичної культури. Що б не казала й не обіцяла Вірменія, вона так само далека від Росії, як Азербайджан від США. Зрештою, кожна країна дбає про власні інтереси. Ми могли зробити набагато більше, щоб утримати Вірменію на боці ЄС. Однак наша жадоба й одержимість нафтою, газом, енергією, новими політичними союзами та швидкими вигодами, урочистими зустрічами – увесь цей ярмарок марнославства – спричинили несподіване фіаско Євросоюзу.
Ще ніколи «Медитація XVII» Джона Донна не була такою актуальною, як сьогодні: «Немає людини, яка була б, наче Острів, сама по собі, кожна людина є частиною Материка, частиною Суходолу; і якщо Хвиля змиє в море прибережну Скелю, меншою стане Європа, і також якщо змиє край Мису й зруйнує Замок твій і Друга твого; смерть кожної людини зменшує і мене, оскільки я єдиний з усім Людством, а тому ніколи не запитуй, по кому подзвін, він по Тобі».
Ніколи не питай, за ким подзвін. Україна дістала чіткий сигнал про те, що напередодні листопадового саміту у Вільнюсі Росія старатиметься з усіх сил: шантажуватиме, створюватиме перешкоди, плестиме інтриги чи якось інакше тиснутиме на Україну.