Хто з нас не ловив себе на тому, що безнадійно застряг у своєрідній інформаційній бульбашці? Усталене коло спілкування, впорядкована рутина, однакові маршрути, старанно підлаштовані під власні вподобання й переконання соцмережі. Усе це створює звичну картинку світу, а заодно стирає реальне уявлення про те, наскільки цей світ насправді розмаїтий у всіх його нормах і девіаціях. У зв’язку з цим у мене для вас хороші новини: навколо є безліч «порталів», які перенесуть вас у реальність, геть відмінну від тієї, що ви собі дбайливо налаштували, і дадуть можливість зазирнути в зовсім не знайомий для вас світ. Навіщо це робити? Задля нового досвіду, свіжого натхнення й своєрідних відкриттів, чого в стерилізованій звичній реальності ви могли б і не отримати.
Отже, почнемо з «порталів» до незнайомої реальності. Вони доступніші, ніж вам здається. В принципі можна о другій ночі заїхати у віддалений мікрорайон й отримати букет різнобарвних вражень, якщо ви готові до екстриму. Для власного ж експерименту я обрала дещо приємніший варіант. Хоча слово «приємний» не те щоб найвдаліший епітет у моєму випадку, адже йдеться про похід на концерти Валєрія Меладзе, Любові Успенської та «Фрістайлу». Я вирішила відвідати кілька заходів, інтерес до яких у мене зазвичай закінчується на етапі споглядання афіші й зачудованого внутрішнього «ну хто ті люди, що туди ходять?». Тож я сходила, подивилася і тепер маю купу суб’єктивних вражень про не знайому мені до цього культуру та її адептів.
Суворе задоволення
Одним із найбільших відкриттів у новому для мене виді натовпу стало ледь вловиме, але досить стійке відчуття якоїсь натужно-урочистої відповідальності за майбутнє задоволення. Її незримо несли відвідувачі кожного з концертів, які ніби обов’язок йшли виконувати, а не розслаблятися. Вирізнити носіїв цієї травми можна за дещо суворим виразом обличчя в контексті, який суворості аж ніяк не передбачає. Саме такий натужний вираз під умовною назвою «Зоя Космодем’янська перед розстрілом, але з надією» я спостерігала на десятках облич перед концертами, на яких побувала. Здавалося б, люди прийшли відпочити й дістати задоволення, але внутрішній нерв не відпускав.
Читайте також: Опір ґрунту
Тут на думку спадає історія з фільму Віталія Манського «У променях сонця». Документалку знімали під пильним наглядом північнокорейської влади, що старанно вибудовувала імітацію щасливого дитинства місцевої восьмирічної школярки. Сама ж героїня перебувала під пекельним пресингом відповідальності, тож у якийсь момент не змогла стримати емоції й розплакалася через страх нашкодити своїй державі такими «неідеальними» емоціями. Знімальна команда заспокоювала дівчинку й, намагаючись їй допомогти, запропонувала пригадати якийсь улюблений віршик чи пісеньку, щоб перемкнути увагу на приємне. У відповідь вони почули наглухо втовкмачені пропагандою віршовані слова, що прославляли Великого Вождя, своєрідний аналог «дякуємо товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство», хоча жодного щастя в цьому відбитку реальності не було й поготів. Номінально атрибути щастя спостерігалися, реально ж воно не відчувалося.
Те саме відчуття мене охоплювало в натовпі, і я легко можу його пояснити. Згадайте концертну естетику, до якої нашого глядача десятиліттями привчали з екранів телевізорів тими ж таки «блакитними вогниками» чи іншими канонічними та благословенними цензорами від культури дійствами: шампанське, дощик і помпезність, синхронні аплодисменти, максимально нереалістично радісні обличчя, вимуштруване спеціально для об’єктивів щастя та вища розвага — привітання від «головного». Ну просто партійний з’їзд, тільки з чьолкою-начосом «Карлсон». Ці нейронні зв’язки перенеслися в сучасний світ. Головне, щоб статусно й «три зірочки» в холі, обов’язковий бінокль, бутерброд із московською ковбасою та загальна естетика належності до чогось високого.
Жертви культурного насилля начебто вийшли на свободу, але не завжди було на те схоже. Аудиторія відповідально проходила контроль із роздрукованим квитком, хоча показати екран телефона було достатньо, дисципліновано шукала місця й протягом години, доки співачка врешті не з’явилася на сцені («От кого от кого, но от Любови Успенской я такого не ожидала»), бідкалася, що доводиться чекати, і невідомо, скільки ще, а там чи транспорт ходитиме, і дитина сидить голодна: «Ось, на, з’їж котлетку». І за помахом чарівної палички я, як такий самий глядач, сиджу вже не в очікуванні культурних чарів шансону, а в плацкартному вагоні.
Страждання переповнювало чашу, що мала би бути наповнена приємними емоціями. А потім зі сцени, як вишенька на торті, лунає «Пропадаю я, за него все отдам и потеряю я», або «Больно мне, больно, не унять эту злую боль», або «Она бредовая, она неверная, и от бессоницы когда-нибудь, наверное, с ума сойдет». Музика на будь-який невротичний смак! Та й узагалі, як мені здалося, елементів мазохізму в нашій концертній культурі якось відверто забагато — від стражденності на обличчях та запаху котлет до крісел на балконах Палацу «Україна», які точно не розраховані на людей із довгими ногами.
Звичайно ж, відчуття стражденності було лише лейтмотивом, але достатньо помітним для того, щоб відзначити його насамперед, усе-таки натужна радість на обличчях людей під час культурних заходів в Україні нікуди не збирається зникати. І щоб переконатися в цьому, достатньо ввімкнути концерт «Кварталу 95»: на обличчях, які камера вихоплює із залу, ви побачите ті ж таки максимально гіпертрофовані веселощі, які нагадують не емоцію, а роботу. У реальності ці відчуття ще яскравіші.
Втім, враження мої багато в чому були суб’єктивними, і я переконана, що переважна кількість людей прийшла на концерт дістати чисте задоволення, просто в кожного виходило по-своєму, люди ж були різними. Я сподівалася побачити якихось усереднених, невизначеного віку за 40, невизначеної фактури глядачів, таких, якими їх собі уявляєш, коли йдеться про когось максимально середньостатистичного, але, звичайно, помилялася. Були і молоді та прогресивні, і старші та стримано стильні, і інстадіви після всіх можливих уколів краси, і застряглі в естетиці 1990-х жіночки в люрексі та стразах до крові з очей. Приходили самотні в компанії келиха шампанського та сім’ями в повному складі, майже гопники, типові відвідувачі наливайок на районі й активні пенсіонерки, що тулять селфачі не гірше за 15-літніх. Особливо мене потішило, що інклюзивність стає частиною нашої концертної культури, і це однозначний плюс — мінімум на двох концертах я бачила людей в інвалідному візку.
Якщо ж казати про шоу, то вони теж, логічно, були різними. Виступ «Фрістайлу» нагадав мені концерти часів «Території А», на які я так любила ходити, будучи школяркою. 1990-ті не особливо тішили нас видовищами, тож перформанси, зліплені нашвидкуруч з гімна та палиць, були свого часу нормальною такою розвагою. І от минуло понад 20 років, а у виконавців цього гурту та естетика нікуди не зникла, єдиний спецефект шоу був у тому, що на сцену витягли якусь примітивну світломузику, ну й самих виконавців само собою.
Читайте також: Крізь призму ГРИ
Концерт Меладзе виявився веселішим хіба що через розмах (не Палац культури КПІ, а цілий Палац «Україна»). Замість світломузики був екран із відеокліпами, що робило виступ схожим на якусь не дуже динамічну й дуже немилосердну караоке-вечірку, де якийсь Валєра захопив мікрофон і більше нікому його не віддає. Такий концерт ви з легкістю можете відтворити вдома, поставивши на фоні телевізора картонну копію Валєри, і вона видасть вам більше рухів, ніж на сцені видає оригінал.
У Люби Успенської публіка отримала найбільше свято: ноги в ботфортах, роми, дуети з красенями про високе й любов, пісні грузинською, українською, особисті історії. Якщо розглядати кожен концерт як механізм, що прокачує аудиторію до іншого рівня, то рівень, до якого прокачувала Люба, був найвищим, на мою суб’єктивну думку. Вона справді працювала на повну для того, щоб пропустити свою публіку через якомога ширший досвід переживань та естетичних вражень, щоб створити справжнє свято.
Підвищити власну значущість
І свято це в кожного теж було різним. Хтось відпускав усю скутість на волю і танцював із першого ж хіта як востаннє. Хтось строчив статуси й сторіз, щедро збагачуючи їх тегами #этобылопрекрасно, #любимыйисполнитель, #счастье, #радость, #мечтысбываются, #главноеверить, #miracle (і ці теги реальні), зокрема задля доданої вартості від концерту — лайків і коментарів. Хтось просто сидів і стримано культурно відпочивав, бо як інакше правильно культурно відпочивати? Хтось просто супроводжував, а хтось узагалі змішав естетику споживання культурної поживи та поживи як такої. Таких нараховувалося небагато, але вони завжди були. Знайти їх можна в умовних місцях роздачі коньяку та бутербродів з ікрою, розкладеною таким чином, що ікринки можна порахувати з відстані 10 м. У кожного свої слабкості: хтось ходить у ресторан, де грає жива музика, а хтось іде на концерт, щоб із розмахом поїсти у фойє. Ну є такі глядачі, які йдуть на концерт не для того, щоб його дивитися, навіть якщо опція харчування передбачена лише номінально.
І, звісно, куди ж без радісного відчуття належності до вищого світу. На таких концертах кого тільки не зустрінеш: і політиків, і чиновників, і зірок. І це в державі, де все за зв’язками, тож і тут який-не-який ефект підвищення власної значущості, що чується в захопленому шепотінні: «Впізнала? Впізнала, хто пішов?». Або із сусіднього ряду: «Оно, глянь, Ляшко! Теж Любу любить» (і просто лунає невисловлене «Як я, Ляшко, як я!»). Відчуття цієї належності теж нічогенька собі радість, тиха й проста, хоч і досить покручена за своєю суттю.
А загалом, якщо давати всім трьом дійствам, на яких я побувала, якусь узагальнену оцінку, то всі вони, як і будь-який концерт узагалі, на мою думку, скидалися на колективний сеанс чи то терапії, чи то діагностування хвороби. Шоу-бізнес уже давно обирає для себе форму психотерапевтичного сеансу через колективне й несвідоме. Центральне місце традиційно виділялося визначенню поняття «любов» та формулюванню бажань:
— «сяду в кабриолет», бо плекаю мрію про власне авто чи про те, щоб завіятися від усіх подалі?
— з’ясувати й закріпити розуміння того, яка ж насправді та жінка, що «ах, какая женщина»;
— висловити непроговорений біль і «не удержать слёз»;
— підсвітити неврози під «Самбу белого мотылька у окрытого огонька» чи «Мама, ради Бога, я ни капли не пьяна!».
Поза зоною комфорту
Публіка знає тексти напам’ять, а хоровий спів допомагає здолати якогось спільного демона й бодай ненадовго відчути звільнення від невисловленого раніше хоч під сумно-веселий синтезатор, хоч під статичного Меладзе, хоч під веселий шансон у блискітках. Кожному з виконавців вдалося за роки сформувати свою армію парафіян, що невтомно приходять і приходять на концерти, щоб разом із кумиром заспівати умовний госпел. Люди хочуть пережити такий необхідний кожному з нас своєрідний катарсис із тими, кого знають і чиї пісні люблять.
Хоч би якими були особисті шляхи й переконання кожного з нас, варто пам’ятати, що цілі покоління в нашій країні виросли з емоціями болю від дресирування системою і суспільством та почуттям вини. Ці покоління й приходять на концерти до своїх кумирів, які їх так добре розуміють, так допомагають їм виразити те, що глибоко в душі й що неможливо висловити просто словами. Вони звертатимуться до тих, хто точніше відображає такі поширені неврози у своїй творчості (і якщо ви подосліджуєте тексти Меладзе чи Успенської, на вас чекає багато навколоневротичних відкриттів). Цим і пояснюється те, що, незважаючи на декомунізацію, опір активної частини суспільства російському продукту, особливо культурному, цей культурний продукт усе одно міцно й впевнено тримає свою нішу й аж ніяк не послаблює своїх позицій. І продаж тисяч квитків на концерти Меладзе, Успенської, «Фрістайлу» та десятків інших, на чиї виступи я не дійшла, цю теорію тільки закріплює. У двобої з імпортованою російською шоу-бізнесовою культурою часто програє не лише український продукт (про це дещо згодом), а й західний, якщо можна його узагальнити таким визначенням. Нещодавно я побачила рекламу новорічного концерту, який відверто впарювали епітетами на кшталт «частування та напої, гідні Каннського фестивалю» (хоча мені здавалося, що Канни взагалі-то не на їжі спеціалізуються), «українська Бейонсе Оля Полякова», бо традиційно вважається, що інтерес нашої публіки легко підживити обіцянкою чогось «заморського», навіть якщо із заморського там тільки епітети.
Читайте також: Зміна формату
Так от, парадокс у тому, що, може, суто візуально фраза про «українську Бейонсе» й приверне увагу краще, ніж фраза про «українську Аллєґрову», але наш масовий український глядач готовий іти радше на умовних Аллєґрових, ніж на Бейонсе. Чому? Тому що «это был неравный бой между небом и людьми, между сердцем и судьбой под названием се ля ви».
А якщо серйозно, то тому, що пісні, текст яких не становить для тебе труднощів не те що в його зрозумінні, а й у запам’ятовуванні після трьох прослуховувань, завжди виграють у змаганні з нехай і якіснішими, але англо-/німецько-/франко-/іншомовними, у значенні яких ще треба розібратися, які звучать просто як набір звуків. По-друге, реальність, про яку співають ті, хто ще 30 років тому фактично жив із нами в одній державі, ближча за ту, про яку співають не завжди знайомою мовою. По-третє, назви певних емоцій в одній мові не мають аналогу в іншій. І навіть «журитися», «сумувати» й «тужити» не передають потрібного відтінку, що є в слові «тосковать», не кажучи вже по англійську мову. Тож важливу роль відіграє ще й точність передачі всіх емоційних відтінків правильними словами.
Крім того, популярність російського продукту зумовлена тим, що радянський і пострадянський культурний простір був закритим і захищеним від усього, що не вписувалося в межі цензури, тож це просто звичний вибір пропонованого ринком. Навіщо шукати щось нове, якщо вибір уже давно зроблений, а будь-який пошук нового та зміни як такі для нас зазвичай передусім стрес, така вже наша природа. Тож чому ми очікуємо від масової аудиторії, що вона раптом відмовиться від звичного й знайомого заради пошуку нового й невідомого?
А щодо конкуренції з українськими виконавцями, то останні цю битву поки що програють. Ще кілька років тому ринок грав не на їхню користь, українське, за певними винятками (особливо в поп-культурі), було чимось «недо-», і право на присутність в ефірі потрібно було буквально вигризати (до речі, якщо ви подивитесь на підбірки музичних каналів, то будете здивовані, який російських треш із незрозумілих причин нам усе ще регулярно показують). Якби з нами не сталася заборона на в’їзд низки російських виконавців, можливо, ми так і не дізналися б про феномен Олега Винника. І поки Винник у нас один-єдиний такий плодючий і працелюбний, запит на Меладзе нікуди не зникне. Ну не може ж Олег покрити самотужки всю аудиторію, яка має право на задоволення різних смаків, нехай і найпопсовіших.
Ми можемо скільки завгодно по-снобськи закочувати очі, споглядаючи афіші тих чи інших виконавців, існування яких не можемо для себе виправдати, але зрештою часто від них більше користі, ніж здається. По-перше, що більше гравців на ринку, то ширший вибір отримує споживач. Будь-який умовний Меладзе чи Успенська формує аудиторію й відповідно може породжувати запит на подібний продукт, але від локальних виконавців, а далі вже справа за нами — знайшли заміну Лєпсу, знайдемо й іншим. По-друге, вивчаючи вподобання та слабкості інших на досить нейтральній музичній території, ми можемо навчитися краще зрозуміти тих, кого часто сприймаємо хибно від незнання і небажання почути. У моєму випадку відвідини згаданих вище концертів неначе скоротили дистанцію між мною та публікою в залі, оголивши їхню емоційність, вразливість, готовність бути відкритими й озвучувати наболіле. Так, вони мають власне почуття прекрасного, але вірять у ту прекрасність повною мірою, і ця віра підкупає. Одне слово, найважливіше в цьому досвіді те, що він дав мені змогу почути в контексті творчості Меладзе, Успенської та «Фрістайлу» не тільки себе. Мабуть, для цього й потрібно час від часу виходити за межі своєї комфортної бульбашки.