Як я провела літо

Суспільство
27 Травня 2017, 10:15

Я була постійно знервована в тому серпні. Наприкінці липня дізналася, що мене й весь наш відділ звільнили. Стояла посеред спеки на пустій зупинці майже пустого міста, затуляла вухо рукою і кричала вже колишній керівниці у слухавку: «Говори голосніше, пропадає зв’язок, не чути тебе!». Про останні виплати вона нічого не могла сказати. Хоча це як власнику домівки повідомити на її згарищі, що до всіх проблем йому ще й подряпали скло нового телефона. От і для мене втрата улюбленої роботи на попелищі всього життя була такою самою дрібничкою.

Пригнічували брак води, шалена спека, години при свічках у вогкому льоху, сірники, які не хотіли розгоратися… Виводили із себе книжки, які я читала дитині вголос годинами, аби не чути вибухів, задуха від килимів на підлозі, на яких ми лежали ночами, відсутність зв’язку, невизначеність. Мені здавалося, що я була постійно брудна: ми економили воду, мились одне після одного… І чомусь я дуже чітко пам’ятаю свого сусіда, якого випадково зустріла на вулиці, — військового пенсіонера з гумором. Він ішов на роботу. Його біла сорочка, насіння в руках, вічна усмішка, безлюдна вулиця, заклеєні навхрест вікна та вибухи бачились абсурдними.

Читайте також: Навіщо їм це

А після розмови з ним я зрозуміла, що все навколо він сприймає як унікальний досвід. Я слухала його й розуміла, що багато чого пропускаю за своїми поневіряннями. Це справді унікальний досвід, який буває раз у житті, — прожити певний час без світла, зв’язку, гаджетів. Нарешті, дізнатися, без чого справді не можеш. І коли я почала аналізувати, то зрозуміла: якщо перестати фіксуватися на втратах, то я маю нині багато чого.

Багато хто бігав телефонувати дітям чи родичам, щоб заспокоїти: живі! А мені не потрібно було витрачати години й ризикувати життям під час таких рейдів (коли дзвонили з дахів дев’ятиповерхівок і заряджали телефони за гроші у власників генераторів). Моя родина була поруч, і від цього я почувалася дуже спокійно. А ще ніхто із близьких не ставив переді мною жодних умов — шукати якісь продукти чи роботу саме зараз. Мати знаходила можливість готувати з нашого врожаю та колишніх запасів продуктів. Ми могли обходитися без хліба. І якщо бути відвертою, я сама ставила перед собою ці спринтерські завдання: знайти хліб, продукти, свічки… Ці відкриття стали зрозумілими мені лише потім. І потім, коли ми всі постійно розповідали одне одному про те дивне й страшне літо, я почула від друзів, як вони зробили бізнес на цигарках, торгуючи ними вроздріб із рук на ринку. Були чорні від пилу й засмаги, не стали мільйонерами, але постійно мали кишенькові гроші на їжу та привід посміятися з обставин і з себе. Тепер ця подружня пара — власники мережі сувенірних крамниць.

Читайте також: Територія «чесності»

Майже все залежить від нашого сприйняття. Мій сусід-пенсіонер, засмаглі друзі вразили мене. Ніхто з них не скаржився. Вони сприймали зміни легко та з гумором — це давало змогу пережити труднощі. Були й ті, хто постійно зловживав алкоголем. Його взагалі розкупили відразу ж. А ще ті, хто постійно рефлектував із приводу власних утрат. Вони були вразливішими. Як я дізнавалася потім, багато хто загинув не від війни, а саме в мирний період, згодом: стреси, постійне нервове напруження, безсоння загострювали проблеми зі здоров’ям. Були й ті, хто прагнув насолодитися безліччю вільного часу, спілкуванням із близькими, книжками, можливістю не квапитись і спостерігати. Такі не говорять про ті дні лише як про погані. Так, ходили по воду, але й грали при свічках усією родиною в настільні ігри, розмовляли, були разом… Мене вражають уміння людей пристосовуватися до обставин і прагнення діставати задоволення від життя за будь-яких умов. На тлі таких розповідей жалюгідно звучать історії тих, хто «страждав» усе те літо десь на березі моря, подалі від небезпеки…

Читайте також: Тоді й тепер

Постійні повертання в розмовах до подій того літа — це своєрідне програвання якихось сценаріїв. Нічого емоційно сильнішого не траплялось у житті жодного з моїх знайомих. Звичайно ж, усе вкупі було поганим, але те літо згадують уже три роки, про нього пишуть книжки, знімають кіно… І що більше минає часу, то менш істотними бачаться мені мої тодішні побоювання стосовно втрати роботи, відсутності хліба, всіляких обмежень. Частіше я пригадую, як тоді загострився страх за близьких, наскільки неприхованими були любов та щирі емоції. За буденними проблемами й вирішенням побутових питань часто губиться щось найважливіше: ставлення одне до одного, щирість, тепло стосунків. Саме влітку 2014-го я зрозуміла те, чого не усвідомлювала раніше: важливість для родини мого власного життя. Без досягнень, роботи, посади, грошей. Просто життя. Гадаю, це найбільший з уроків того страшного літа для мене: я навчилася цінувати те, що дається задарма, але є дорожчим за всі гроші
світу — ставлення одне до одного.