Мої глибоке співчуття Україні та щира підтримка революції на Майдані випливають з усвідомлення того, наскільки стійкою залишається радянська система в Східній Європі, незважаючи на крах Радянського Союзу та комуністичної імперії. Цю стійкість серйозно підсилив вибір Росії на користь тяглості свого минулого, відсутності будь-яких судових процесів над злочинами комуністів, зосередження влади в руках одного правлячого класу, попри позірні зміни. А також використання нею політичних інструментів минулого, а саме таємних служб і масштабної корупції. Утім, тяглість від СРСР до Росії глибша, вона вкорінена в усіх прошарках суспільства. Пропоную називати цей феномен совєтизмом.
Ідеться не лише про культуру влади й політики, а про цивілізаційну модель. От Україна, як я переконався, зважилася не просто на перехід до демократії, а на тривале й болісне позбавлення від усеосяжного засилля совєтизму: у політичних інституціях, у звичках, у кожній душі, якщо так можна сказати. Це визволення, що досі триває, є ключовим процесом не тільки для України, а й для всього світу. Він має універсальне значення, як вихід євреїв із Єгипту. Через падіння Берлінського муру й швидку інтеграцію колишніх «народних демократій» у ЄС сформувалася ілюзія, ніби щось схоже станеться в Росії та пострадянських країнах, мовляв, РФ була просто «західною державою зі своїми вадами», як писала Енн Епплбом.
Кінцева стадія совєтизму
Усе це я виразно відчув, коли п’ять років тому відкрив для себе Росію. Від написаного з того часу, зокрема для Тижня, мені нічого відняти. Окрім одного моменту: я цілковито усвідомлював російську загрозу, але недооцінив її розмаху й стійкості. По-перше, я помилявся, вважаючи, що радянська система була реальною лише за умови ізоляції від решти світу. А з огляду на глобальне переміщення людей, обмін інформацією та інвестиції підтримувати совєтизм рано чи пізно стане неможливо. Нині кордони відкриті, люди подорожують, тож як російський режим може зберігати свій паралельний світ без залізної завіси? Наприклад, я гадав, що наратив про Велику вітчизняну війну не витримає конкуренції із західним наративом про Другу світову, який підкріплюється постійними спробами дослідити її краще та є наріжним каменем пам’яті й цінностей в усіх демократичних країнах.
По-друге, путінізм — кінцева стадія совєтизму — видавався надто непослідовним, щоби дістати підтримку в довгостроковій перспективі. Путін мечеться між несумісними візіями й джерелами легітимності: він лицар «християнської Європи» чи цар Євразії, язичник-фашист чи опора православної церкви, спадкоємець ЧК і Сталіна чи герой, який нібито рятує Росію від більшовицької катастрофи, прагматичний диктатор чи схиблений воїн? Треба сказати, путінська інформаційна війна змогла спокусити представників Заходу, які відкидають «політику неминучості» ліберальних демократій (термін Тімоті Снайдера). До цієї когорти належать популісти, противники ЄС і лідерства Америки у світі, стурбовані занепадом моралі консерватори й, звісно ж, сноби, яким подобається загравати з авторитаризмом і ницістю, бо вони нудяться в ліберальному суспільстві й не обтяжують себе розумінням того, що відбувається навколо. Однак путінський проект зміни світового ладу (на відміну від китайського) провалюється: Україна не розпалася, Росія стала заручницею Ірану й Сирії на Близькому Сході, Китай кепкує над пропозицією Путіна про союз, Крим став тягарем, а не активом, російська економіка не витримує швидкого нарощування оборонного бюджету.
По-третє, широка підтримка росіянами свого мстивого воїна є порожньою. Справжні тоталітарні системи породжували істеричну мобілізацію та відданість: люди безперечно готові були йти заради ідеї на смерть (а не лише вбивати сусідів). Популярність Путіна скидається на славу радше Каліґули чи Марадони, ніж Сталіна. Загіпнотизовані невпинною пропагандою на телебаченні, росіяни купуються на побрехеньки, але відданими справі від цього не стають. Таке не могло довго тривати. Але ж триває.
Ключ до розуміння
Як і коли я помилився у своїх прогнозах? Найімовірніше, у нерозумінні 1) нереалістичного, але нестримного бажання росіян помститися за зруйновану імперію та 2) глибоко вкоріненої ідеї про те, що єдина сила Росії — це слабкість Заходу, коли ліберальні демократії виснажені побічними наслідками глобалізації. (Лідери безсилі на внутрішньому рівні й не здатні повернути політичний вплив на регіональному та світовому рівнях.) Такою є сумна реальність. Один із жалюгідних прикладів (хоча далеко не єдиний) — згода Німеччини на «Північний потік-2».
Читайте також: Сіль Європи
Нам досі бракує адекватних концепцій для розуміння природи совєтизму. Цей виклик схожий на той, який описував Алексіс де Токвіль наприкінці своєї «Демократії в Америці» 1840 року. Він намагався пояснити, що демократія має особливий потенціал до розвитку деспотії в майбутньому. «На мою думку, пригноблювачів, які створюють загрозу для демократичних держав, не порівняти ні з чим, що досі існувало у світі: наші сучасники не знайдуть аналогів цього явища в історії. Я силкуюся підібрати слушний вислів, та марно; старі терміни «деспотизм» і «тиранія» не годяться: це нове явище. Оскільки в мене немає влучного терміна, я мушу спробувати означити його», — міркував він. Токвіль намагався писати про віддалену перспективу, із якою до того ніхто не стикався. Нині ми розгублені не менше, хоча загроза вже в нас під носом.
Я пробую розгадати цю загадку, і мені добре прислужилися роботи, де порушуються ті самі питання, зокрема Тані Рахманової, Сергія Плохія та Франсуази Том (нову книжку цієї французької авторки «Comprendre le poutinisme», 2018 рік («Зрозуміти путінізм») варто перекласти). Але найбільше я вдячний двом авторам: Девіду Саттеру й Пітеру Померанцеву. На перший погляд, їхні міркування не пов’язані між собою, часом несумісні. Але розуміння путінізму настає саме тоді, коли усвідомлюєш, що Саттер і Померанцев розповідають про дві сторони однієї монети. У книжці «Менше знаєш, краще спиш» 2016-го Саттер пов’язує прихід Путіна до влади з низкою вбивчих епізодів. Перший — у жовтні 1993 року, коли Боріс Єльцин, герой, який за два роки до того зруйнував у країні комунізм, організував переворот у Державній думі, що вилився у дводенне кровопролиття. Пізніше він поховав розслідування власної відповідальності за ці вбивства, амністувавши лідерів парламенту, щоб про російський Тяньаньмень швидко забули й зам’яли його під ширмою «конституційної кризи». Саттер нагадує, що саме 1993-го набула розмаху криміналізація економіки, яка сягала корінням часів перебудови: того року вбили 35 банкірів. Другий епізод — 1999-го, коли Путін став виконувачем обов’язків президента РФ, у різних містах сталося чотири вибухи. Влада використала їх як привід для початку другої війни в Чечні. Пізніше було доведено, що принаймні одну зі спроб підірвати будинок у Рязані, організувала ФСБ. Третій епізод стався в жовтні 2002 року, коли захоплення заручників у театрі на Дубровці в Москві закінчилося загибеллю всіх терористів і 130 заручників (усього там було 800 глядачів). Затримані отруїлися невідомим газом, який ФСБ застосувала під час штурму. Досі невідомо, хто спланував й організував теракт. У своїй книжці Саттер пише, нібито багато свідчень вказують на те, що ФСБ мала тісні зв’язки з терористами. Він доходить висновку: «З усіх небезпек, що нависають над Росією, немає загрозливішої, ніж нездатність добитися розкриття таємниці, яким чином Путін прийшов до влади». Після криміналітету єльцинського періоду люди прагнули порядку, а той, за браком морального наповнення, виродився в бандитизм в образі держави.
У книжці «Нічого правдивого й усе можливе» 2014-го Пітер Померанцев розглядає Росію під іншим кутом. Він називає росіян «суспільством, що прикидається». Росія та Кремль — це «масштабне реаліті-шоу». Авторитарне правління та вибірковий терор переплітаються з принципом, за якого все є не тим, чим здається, а чимось іншим, витвореним політтехнологами на кшталт Владіслава Суркова — особистого радника Путіна, автора тиранії Кадирова й вторгнення в Крим, а ще текстів до пісень у стилі бандитського року й романів, «політтехнолога всія Русі». «Замість боротися з опозицією старими методами, — пише Померанцев, — він стежить за кожним рухом та ідеологією, потім підриває їх зсередини так, що зрештою вони стають абсурдними. […] Під його керівництвом Москва може бути зранку олігархією, удень демократією, увечері монархією, а вночі тоталітарною державою». Головний обман цього неправдивого світу полягає в статусі приватної власності, якої насправді немає, бо будь-який бізнес можуть рейдернути мафія, олігархи чи корумповані податківці, а легальні власники не захищені законом. Більшовики мріяли про «відмирання закону», але дуже швидко перейшли на інший, «соціалістичний». А от сучасна Росія у своєму постмодерністському вираженні справді домоглася «відмирання закону».
Макіавеллівський витвір Путіна
У найдорожчому в Росії документальному фільмі «Плесень» ідеться про смертельно небезпечні спори грибів, які неможливо виявити та які отруюють людство з часів Мойсея. Після стрічки люди кинулися купувати «прилади для очищення від плісняви». Їх продавала компанія, яка фінансувала фільм. Громадське життя в Росії просякнуте брехнею, але на відміну від радянської брехні сучасна заснована не на політичній пропаганді, а на легковірності народу й нісенітницях, чи то пак на bullshit (цей термін, що його популяризував американський філософ Гаррі Френкфурт, тут доречніший, ніж «нонсенс» чи «дурня»). Люди ставляться в умови, у яких вони мають вірити будь-чому, немає значення, чому саме. У вирішальний момент революції на Майдані, коли Віктор Янукович утік, російська «журналістка» в Києві сказала французькому колезі, що в Україні висадилися військові США: «Я з вікна бачу американські машини й десантників на вулицях Києва!». Це не була фейкова новина: таке легко перевірити. Це був bullshit. Журналістку швидко вивели на чисту воду, але вона не намагалася пояснити свої слова чи вибачитися, а лише сказала, що в кожного своя правда. Російська брехня про MH17 теж ілюстративний приклад. Щоб приховати свою відповідальність, росіяни вигадали не одну, а дев’ять надуманих версій. Вони не намагалися нав’язати певний варіант. Мета полягала в тому, щоб дезорієнтувати громадську думку й потоком фейків стерти межі між правдою та брехнею. Поєднання пропагандистської війни й bullshit — визначальна риса путінізму. За рік після теракту на Дубровці Путін заявив в одному інтерв’ю, що ФСБ застосувала безпечний газ і заручники загинули не від нього. На той час факти були загальновідомі в Росії. Слова Путіна були не брехнею, а bullshit. Так само він звучить, коли заперечуються політичні вбивства: Політковської, Літвінєнка, Маґнітского, Нємцова. Просторікувань достатньо — про беззаперечні аргументи дбати не обов’язково.
Читайте також: За що воюємо? Політики vs тероризм
Може скластися враження, що управління державою в спосіб вибіркового терору, дикої економіки й bullshit — це макіавеллівський витвір Путіна та його поплічників. Зовсім ні, Саттер і Померанцев наполягають, що ця система сягає корінням СРСР доби Брєжнєва й Ґорбачова. Радянський Союз уже був авторитарною клептократією, а тодішня комуністична ідеологія сьогодні мутувала у фарс і цинізм. Людям доводилося весь час прикидатися й брехати. Щоб вижити за радянських часів, еліта й народ навчилися прикидатися: «Ми говорили водночас кількома мовами. Так, ніби в кожній людині було по кілька особистостей». Росіяни просто зберегли цю звичку чи радше відточили її у своїй «безумній виставі» (Померанцев часто вживає слово «безумство», а Саттер назвав одну зі своїх книжок «Доба безумства»). Тож рішення зам’яти злочини й провали радянської влади, а також позиціонувати Росію спадкоємицею радянської імперії — це насправді відсутність вибору. «Із росіянами неможливо обговорювати щось, вони постійно брешуть», — сказала якось у відчаї Анґела Меркель під час переговорів напередодні підписання мінських угод. Однак брехуни опинилися в пастці колективного безумства. Так само правлячий клас Росії перебуває в пастці своєї ж системи: відмирання закону перетворило організовану злочинність і корупцію на центрального регулятора ділового й щоденного життя, інфраструктури, наче пародіюючи постулати Маркса. «Тому президент і його наближені не уявляють, що колись полишать Кремль. Тільки-но підуть, втратять усе», — пише Померанцев.
Ці міркування можуть видатися надто узагальненими, надто пов’язаними з війною, стратегією та економічними ризиками. Але йдеться про цілком практичні речі. По-перше, важливо переконати західних лідерів у тому, що небезпеки серйозні, щоб із дипломатичного мислення зникла мантра про «Путіна — прагматичного лідера» (така популярна серед французьких дипломатів). По-друге, ми повинні усвідомити, що не дуже-то відрізняємося від росіян. Коли я кажу «ми», маю на увазі як українців, так і решту європейців. Росія переживає останню стадію беззаконня й зануреності в безумство, а ми потерпаємо від легших форм тих самих патологій. Системна корупція в Україні більше схожа на корупцію в нормальних державах на кшталт Греції чи Італії, ніж у Росії, але теж сягає корінням радянських часів, тож Україна не застрахована від скочування туди. В усіх демократичних країнах процвітають різноманітні теорії змови. Легковірність іде пліч-о-пліч із недовірою до еліти й політиків, а ще лікарів, викладачів тощо. Популістські партії можуть перемогти на виборах в Україні та ЄС наступного року. Тож до bullshit слід поставитися серйозно.