– Ти звідки? – питає в мене Рафік.
– Родом з Житомирської області, але вже більше 20 років живу в Києві.
– Це як я – родом з Вірменії, але вже 37 років живу тут, у Слов’янську. Я тут одружився, діти тут у мене народилися, зяті – українці, внуки воюють за Україну. Як я можу сказати, що я не українець?
Рафік – майстер на всі руки: електрика, сантехніка, вікна.
– Я можу трохи бути випившим, але це не заважає.
– Можна у вас взять єта доска? Стрєляют, бабушкам акно сдєлать, памагать нада людям. У меня во дворє єсть армянській тандир. Могу шашлик сдєлать. Ваш м’ясо, мой дрова.
Рафік зняв дошки з вікон і поставив скло, яке приніс з собою. За шибки й роботу взяв триста гривень. Казав, що допоміг би безкоштовно, але часи важкі, а треба і цигарки, і їжа. Просив звертатися з усіх питань.
Ввечері, коли знадвору лунали характерні звуки, подумав, що, може, й не варто було віддавати дошки. Можуть ще знадобитися. Але можна буде звернутися до Рафіка й купити назад.
– Ідемо знайомитися, – чуємо жіночий голос за кущами. До нас наближається жіночка років п’ятдесяти. З котом. – Знайомтеся, – показує нам рудого. – Він у мене дуже противний і нахабний. Буде бігати до вас. Ви ж його не ображайте.
День спекотний, парко, але під вечір стає похмуро й годину дощить. Під вечір посидіти на лавці вийшла старенька. Щось тихенько шепотіла сама до себе. Певно молилася.
– Постеліть собі щось – мокро ж, – каже нам. Запитала як нас звати, мовляв, щоб знати за кого молитися в неділю в церкві.
Темніє рано. Значно раніше, ніж у Києві. О дев’ятій вже нічого не видно. Жодне вікно не світиться. Темно, хоч в око стрель (краще не треба – тут приказки стають занадто буквальними). І тільки характерні звуки.