Закоханість триває – поки триває чар. Кристалізація дива.
Колись я написала історію моєї закоханості у Львів, яку так і назвала: «Love story». Від найпершого приїзду туди студенткою і до енного разу відвідин. Я навіть вела облік кожного побачення зі Львовом!
І ось я вкотре тут. Нагода – 770-ліття міста Лева. Хоча і без приводів я залюбки їду туди, бо ж – любов.
Не описуватиму урочистості, події львівського ювілею: не була на них. Зустріч наодинці, віч-на-віч – оце моє. Знаю, що не встигну побачити всього того, що стало улюбленим, що навіює-вроює особливу атмосферу. Та Львів завжди дивує чимось новим. Хтось захоче мені заперечити: і те не так, і Львів не той. Я ж розповідаю – про своє, напевне, все-таки туристичне…
Саме у Львові, як ніде, відчуваю, як накладаються часи. Є в цьому місті такі візуально виокремлені місця, де різні рівні рельєфу і часопростору підкреслені кам’яними стінками. Взяти хоча б підйом до старого корпусу університету, куди прагнув потрапити викладачем наш Франко. Або спуск правою стороною з Калічої гори, що впирається у терасу на вулиці Глібова. Оце і є для мене очевидні знаки: тут – перепади часу, не лише рельєфу.
Та спершу – всотати енергетику від мистецьких виставок. Куди спершу: в палац Лозинського чи палац Потоцького? Картинна галерея імені Бориса Возницького недарма носить ім’я цього подвижника. До 100-річчя цієї унікальної людини – виставка в Картинній галереї. Скромна за обсягом, та хіба вмістити всі ті підняті Возницьким майже з небуття замки і палаци, колекції старожитностей? Мала щастя потрапити на виняткову екскурсію, яку він особисто провадив шляхами Золотої підкови. Незабутня його оповідь у красномовних деталях, як доводилося – дослівно – витягувати з болота, із хлівів, захламлених складів занедбані скарби, якими нині пишається наша культура. А мистецтво переконання байдужих радянських чиновників щодо збереження народної спадщини! Забігаючи наперед, скажу: нині його послідовники, зокрема генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького Тарас Возняк разом із колегами-однодумцями уже десять років гідно продовжують його справу. І це в час, коли під воєнною загрозою вся наша земля. Та навіть тепер ці зберігачі спадщини провадять унікальні виставкові проєкти не дише в Україні, а й у дружній Литві, з мистецькими інституціями якої склалися творчо-ділові стосунки. Життя триває!
Отже, Львів цього травня очима киянки. Хоч би куди заносили мене ноги, колишні враження наздоганяють. Ось Домініканський собор. Велична споруда, одна з домінант міста Лева. Нині це греко-католицький храм. Та не забуду: тут свого часу був музей атеїзму: режим активно боровся з «опіумом». Експозиція – специфічна: її варто було дивитися під певним кутом зору: «розшифровувати», додумувати, в чому допомагав Микола Рябчук, який працював там науковцем. Нині він – політолог, але певна: його перебування в цих стінах багато дало для роздумів, протилежних до покликання музею атеїзму.
…Сідаю на лавицю в овальному просторі розкішно відреставрованої барокової пам’ятки. Згадую, де був прилаштований маятник Фуко: він нагадував, що немає нічого незмінного.
А на підступах до собору майстри перекладають бруківку під пандус. Ніколи не бачила, щоб так дбайливо, я б сказала, з душею, вкладали старе каміння, по якому скільки потопталося поколінь. Покоління змінюються, час плине – чи не це нагадує своїм піднятим угору пальцем Никифор Дровняк, пам’ятник котрому праворуч від собору. Його вказівний палець, як і носок розтоптаного черевика химерного наївного художника, витертий до блиску туристами: певно, їм вроїли, що це приносить щастя. А ліворуч собору, де підземелля, – Закапелок (із великої літери) Маркіяна Іващишина. Один із організаторів «революції на граніті» 1990 року, громадський і політичний діяч, Марек був культовою фігурою молодіжного життя Львова. Свого часу він із однодумцями заснував мистецьке об’єднання «Дзиґа». Це був справжній прорив у культурному житті України. І нині величезна металева дзиґа в Закапелку – як своєрідний пам’ятник рано відійшлому львів’янину, що мислив масштабно, стратегічно розширюючи територію культури, знаходячи зокрема шляхи її фінансової підтримки. Ви ж пам’ятаєте слова Євгена Чикаленка: «Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені».
Очі мої переповнені див і видив. Аттики і контрфорси, вигадливі балкони та лоджії, бруківка «котячі лобики», колони всіх ордерів – тут вивчати архітектурні прийоми і деталі легко, що й роблять львівські екскурсоводи наче між іншим, а хтось – глибоко і ґрунтовно.
Обов’язково заходжу до каплиці Трьох святителів. Три ренесансні куполи наче підтримують величну вежу Корнякта. Для мене це дуже знакове місце: вперше прийшла туди, приїхавши до Львова як столиці українськості. Портал до каплиці – окрема пісня. Завжди вдивляюся у кам’яний одвірок, унизу якого з обох боків – два людські профілі. Чому так низько? Чому вони викришуються, наче їх підгризає час? Зайшла всередину. Тиша, чути власне серце. Надвірне світло з люнетів вихоплює і золотить щедру барокову ліпнину в куполах: мотив плодів землі, рясного винограду. І тут укотре здоганяє думка: якби не війна…
Якби не війна, на аристократичній вулиці Коновальця не потрапив би старожитній дім під російську атаку. 4 вересня 2024 року в тихому затишному районі в одному з будинків, окрім інших мешканців, загинула сім’я Базилевичів – мама і троє дітей. Таких історій і в «тиловому» Львові немало, що вже казати про інші наші міста. Якби не війна, пам’ятка середньовічної архітектури – костел бернардинців – не постраждала би під ворожим обстрілом: бачила на власні очі. А з часів Другої світової – діра в забудові центру міста: колись тут була синагога «Золота роза». Сили зла перегукуються – крізь руїни, товщу часу і смерті…
Старі написи проступають зі стін львівських кам’яниць: польська, їдиш, вірменська. Їх спеціально відмивають-відновлюють – це зондажі в минуле, яке нагадує про себе. Та багато що зникло вже в наш час. Прикро, що фірмова крамниця «Світоча» стала «Пузатою хатою». Саме там, на Академічній, була легендарна цукерня Залевського, висланого після приходу совєтів у Сибір. Бували в тій цукерні Іван Франко, Михайло Грушевський, Станіслав Лем.
Вірменський собор – диво з див. Яке було моє щастя, коли його відкрили для відвідувачів чверть століття тому! Раніше тільки заглядала у його внутрішній двір крізь ґратки огорожі, видивляючись галерею з хачкарами та дерев’яне розп’яття. А побачити дивовижний інтер’єр було зась. Нині там відкрили і музей вірменського Львова – невеликий, але місткий.
Колись ходила пішки із центру вулицею Франка до самого його музею: попри Стрийський парк, костел святої Софії. І нині рухаюся пішки Львовом до знесилення. Та можна сісти в будь-який трамвай і видивлятися місто. Ось мої спостереження. Культура містобудування у Львові, організація простору набагато вища, ніж у Києві. Почуття міри і смаку ще тримають на припоні охочих забудувати кожен клаптик землі, принаймні, в історичній частині, А совкова «архітектура» тут визирає особливо нахабно: як на тій же вулиці Коновальця, де між вілл вклинено безликі багатоповерхівки. Завіз мене трамвай на проспект Червоної Калини, у Сихів, туди, де переважно забудова радянських часів. Моє естетичне чуття, виплекане старим Львовом, було ображене…
Приємно, що Львів пам’ятає одного зі своїх забудовників, зокрема у стилі українського модерну, Івана Левинського. Досі львів’ян зігрівають грубки з кахлів «Фабрика кахлевих печей Івана Левинського». Він був архітектором, виховав плеяду професіоналів. Підприємець і справжній громадянин. Коли бачу будинки, спроектовані зокрема Левинським, укотре думаю: колись люди набагато більше цінували і любили життя. Тут, у Львові, була освячена земля і для українців, і для тих, хто прибився сюди з інших країв. Вслухайтеся бодай у ці прізвища, які відлунюють в історії Львова: Алембеки, Шольц-Вольфовичі, Боїми, Ганелі, Кампіани, Барончі, Корнякти. Павло Барбон, Амброзіо де Вербена, Севастіян Чешек, Антон Массарі… всіх не перерахувати. Як далекий відгомін, досі зринають тут прізвища Вольфів, Капиносів, Абрагамовичів. Старий Львів – це безперервна лінія, меандр-безконечник, який снується із волют і розеток, карнизів, метопів і кованих елегантних ґраток, маскаронів, замкових каменів, готичних нервюрів і барокових порталів. А нині цей безконечник, плеканий протягом сторіч, руйнують, нівечать ті, які не люблять Місто, не люблять життя.
Заходжу в Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла. Перша барокова споруда Львова (бароко – знак європейськості). Італійські та моравські майстри плекали його. Пригадую час, коли храм був наглухо закритий. Добре, що там було книгосховище, а не склад солі. Реконструкція триває і досі. Нині тут уже 15 літ гарнізонний храм. Це місце молитви військових і за них, захисників нашої землі. Що заходжу туди не раз – натрапляю на прощання з тими, що загинули через споконвічного ворога…
Наїздилася-находилася Львовом, та не встигла до багатьох улюблених місць. Онуфріївський монастир, П’ятницька церква, собор святого Юра, Шевченківський гай, Цитадель, Погулянка… Навіть не глянула на облюбовану колись мансардочку на вулиці Вітвера. Зате побувала у Жовкві, Крехові та Буську. Це окрема захоплива історія.
У Києві час тече крізь мене. У Львові насичуюся ним, вбираю про запас.
Колись писала: «Підіймаюся вулицею генерала Тарнавського. З кожним кроком наростає хвилювання: воно на вершок здіймає мене над бруківкою». Так і досі: диво зачарування, очуднення триває. І не кажіть мені про тутешніх хрунів і місцевих байдужих міщан. Їх, як бачимо, кругом у світі повно.
Я ж – про любов. Тут, у Львові, я завжди молода і закохана. Навіть у цей тяжкий час…
