Колись Ольга Брильова написала, що українське кіно добре говорить мовами ангельськими, але ніяк не навчиться говорити мовами людськими. Простіше кажучи, нам вдається знімати круте фестивальне кіно, але виходить шляпа з простим розважальним. Навіть найкращий український комедіограф Антоніо Лукіч тримається на високому рівні, тому що не відмовляється від мови янголів. «Мої думки тихі» за наративною стилістикою ближчі до «Сера Ґавейна», ніж до інших сучасних українських комедій, що й казати про «Люксембург, Люксембург» — інверсію біблійної притчі про блудного сина з блудним, власне, батьком. До речі, фільми Лукіча можна подивитися на Нетфліксі, як й інші українські фільми, значна частина яких викликає в нас фінський сором, бо тепер це бачать іноземці.
Також на Нетфліксі багато індійських фільмів, зокрема й масали. І нам здається, що індійці не відчувають фінського сорому за своє кіно, навіть за масалу.
Масала названа так на честь індійського чаю з молоком, куди додають ще й кардамону, перцю, кориці та взагалі різних прянощів. Власне, тому індійці й назвали цей жанр масалою, бо в ньому всього потроху: бойовика, комедії, роману, мелодрами, може додатися навіть детектив, шпигунський жанр чи містика. І, звичайно, яскраві пісенно-танцювальні номери. Водночас масала не має жодних претензій на художню цінність, це суто комерційне кіно, і його творці змагаються лише в одній дисципліні: видоїти якомога більше грошенят з кишень глядачів. А глядачі й не проти, бо кінороби дають їм те, чого вони хочуть, — яскраве, карколомне шоу. І, що важливо, його знімають не за всі гроші світу. Середній бюджет становить сім мільйонів доларів: сума, задля якої не кожен голлівудський продюсер зранку встає з ліжка. Бюджети регіональних кіностудій узагалі порівнянні з нашими. І хоча сценаристи отримують із цього мізер, щось відверто ідіотське за принципом «публіка схаває» вони за ці гроші пишуть доволі рідко. Рахунок масалам, що ми подивилися, перевалив уже за 30, і відверто ліниво, на галай-балай, з них зроблено ну, може, п’ять.
Читайте також: Нове індійське кіно на Нетфліксі. Герої, напівбоги та реальні проблеми
Цьогоріч ми передивилися багато масали, бо цікавилися ранніми роботами деяких акторів та режисерів, а бути в Індії кіноробом і не вляпатися в масалу неможливо. Індійці абсолютно не соромляться, що знімають масалу та знімаються в ній. Легкість і розважальність цього жанру рятувала нашу психіку протягом зимових блекаутів, коли ми витрачали пів заряду ноутбука на перегляд чергового завантаженого з ютубу (їх там просто безліч) індійського кіно. Експертами нас це не зробило, але глядацький досвід у нас достатній, щоб виявити характерні патерни й наративи.
Однак якийсь порівняльний аналіз не спадав на думку, аж поки ми не подивилися сімейну комедію «Govindudu Andarivadele», що приблизно перекладається як «Хто мироволить людям, подібний до бога».
У цьому фільмі хлопець Абірам приїздить з Англії до індійського села, звідки родом його батько, і, попри певний антагонізм із сільським патріархом Балараджу (власним дідом, але про це хлопець довго мовчить), зрештою знаходить із ним спільну мову та добивається руки його внуки (своєї кузини — так, в Індії це поширено).
Нічого не нагадує? Авжеж. «Скажене весілля», уся серія. До сільського патріарха Середюка заявляється чужак / чужачка, що претендує бути членом родини, спершу зустрічає нерозуміння, але потім усе стає краще.
Ще раз підкреслюємо, що «Govindudu Andarivadele» — ніякий не шедевр, а звичайна комерційна поробка, яких випускають тисячу на рік, і коли ми кажемо «тисячу», то навіть применшуємо. Але наскільки він кращий!
Отже, почнімо вивчати рецепт масали.
1. Чай, тобто ідея.
Головне в масалі — це чай. Просто якісний чорний чай. А в кіно-масалі таким головним компонентом є ідея.
Ось із чого треба починати, й ось перший урок, який наше кіно може взяти в індійського: розважальне не значить безідейне. Так, ідеї в масалі простецькі: чому суджено, те збудеться, але доля допомагає тим, хто сам собі допомагає («Шакті»), справжня мужність — нести мир, а не ворожнечу («Мірчі»), справжнє кохання триває навіть у переродженні («Великий воїн»), справедливість і честь вищі за кревні зв’язки («Мунна»), хто захищає народ від злочинців — той і є справжнім героєм («Наяк», «Хто він?»), родина — найвища цінність («Бунтар», «Чесний вірний Рама», «Govindudu Andarivadele»). Можна не погоджуватися із цими ідеями, можна ніяковіти від того, як кострубато вони подеколи оприявнені, але вони там є. Є персонажі, які виступають їхніми носіями, є персонажі, які заперечують та спростовують їх, є антагонізм між цими персонажами, і в кульмінації він, як годиться, досягає найвищої точки.
Подивімося на «Govindudu Andarivadele». У нас є дід Балараджу, для якого родина (до неї він зараховує і свою сільську спільноту!) понад усе. Він чекає того ж від інших членів родини, зокрема від старшого сина Чандрасекара. Кожен має підпорядкувати своє життя інтересам родини. Але старший син не згоден і пропонує антитезу: особисте щастя та кар’єрна реалізація важливіші. Звичайно, з тією антитезою дід Балараджу посилає його під три чорти, а оскільки режисер повністю на боці Балараджу, то ще й кар’єрі сина там жаба цицьки дала. Проте в діда з його ідеалами теж не все гладенько: його рідний брат також вважає, що на світі є дещо важливіше за родину, зокрема грошенята. Молодший син Банґарі, не витримавши тиску таткових сподівань, шукає розради в пляшці. Кохана внука Сатья лише прикидається традиційною покірною дівчинкою в себе в селі, а сама запалює на танцмайданчиках у Хайдарабаді. Племінниця Чітра нещасна, бо не може вийти заміж за Банґарі, якого кохає. Здається, Балараджу руйнує власну ідею через свій моральний ригоризм. Може, з ідеєю щось не так? Аж раптом Балараджу отримує неочікуваного спільника — Абірама, який теж вважає, що родина — найголовніше, і тому хоче примирити тата з дідом. Після кульмінації під час протистояння гопникам свого дядька Абірам показує, що готовий заплатити навіть власним життям за родинні цінності діда, і той, звичайно, прощає синові та пригортає до грудей онука. Ідея про первинність родини правильна, просто Балараджу не був готовий жертвувати задля неї власними амбіціями. Але самовідданість Абірама показала неправильність його шляхів: він готовий був жертвувати заради родини щастям кожного окремого її члена, що не до шмиги тим, чиїм щастям він жертвував. Родина лише тоді міцна, коли люди в ній щасливі. Отепер усе правильно, теза й антитеза урівноважені, гармонія настала.
Ідею «Скажених весіль» можна притягнути сюди за вуха, але, на відміну від надто принципового Балараджу, пан Середюк ну просто расист і ксенофоб. І це не цікаво, бо який тут може бути синтез? Чого із чим? Яка тут боротьба ідей, коли расизм і ксенофобія — це не ідея, а гівно на паличці? Чи, може, ідея полягає в тому, що расизм і ксенофобія — це погано? Але в кіно немає персонажа чи наративу, який чітко висловлював би це. Ані страждалець-сусіда, якого Середюк весь час дражнить зятем-вірменом, ані сам той зять, ані Франсуа не дають Середюку відкоша. Та й загалом кількість побудованих на тупому повторенні національних стереотипів жартиків (авжеж, вірменин напхає у вареники перцю, вірмени ж зовсім не тямлять у кухні, так?) наводить на думку, що сценарний дует Куцик — Приходько тойво… теж не працює. Зрештою, Середюк наприкінці фільму не відмовляється від своїх забобонів загалом, а лише погоджується зробити виняток для двох зятів і невістки.
2. Вода, тобто характери та конфлікти.
Без води не буде ніякого чаю, це зрозуміло. Вода має бути чистою, гарячою, свіжою.
Як вода для масали на столі, так для масали в кіно важливі яскраві, накидані двома-трьома мазками пензля персонажі. Але ці два-три мазки неодмінно кольорові й колоритні, тому персонажі не здаються пласкими.
Не треба перебирати з психологізмом, бо вода проста. Водночас вона дає об’єм та наповнення, вона яка завгодно, але не пласка. Кожен провідний персонаж «Govindudu Andarivadele» наділений логічним внутрішнім конфліктом: Балараджу хоче вести своє село шляхом прогресу, але діє, наче середньовічний феодал. Абірам — щирий юнак, але задля того, щоб завоювати довіру діда, йому доводиться брехати. Сатья хоче бути сучасною розкутою дівчиною для себе й традиційною скромною для батька з дідом. І таке інше. Ці конфлікти органічно рухають сюжет.
Характери героїв у «Скаженому весіллі» карикатурні. Середюк, Ашот, Франсуа взяті просто з анекдотів, дочок годі й намагатися розрізнити між собою, Леся Самаєва намагається якось урятувати свою роль, але є межа акторських можливостей. Відповідно, конфлікти притягнуті за вуха, а не є органічним наслідком зіткнення характерів. Середюк — расист та ейджист, із цього багато не витягнеш. Його неприязнь до Франсуа пояснюється й вичерпується тим, що хлопець темношкірий. Оскільки колір шкіри не є характером людини, кожне зіткнення Середюка з Франсуа не веде нікуди, взаємодію між ними треба щоразу витискати з повітря. З Юрієм трохи краще: з-під ейджизму Середюка пробивається додаткова мотивація: заздрість до верствака, який досягнув більшого. Аж ніяк не додає глядацьких симпатій Середюкові й те, що в третій частині, де він вирішив завести молоду коханку, до цього букету додається ще й подружнє зрадництво. К-к-комбо! Чому цей мудило в нас головний герой, а не головний антагоніст? І чому ми маємо йому співчувати?
Майже всі персонажі в «Govindudu Andarivadele» наділені як негативними (щоб рухати конфлікти), так і позитивними рисами, і тому за конфліктом цікаво спостерігати. Будь-який драматург, вартий своєї солі, підтвердить, що найцікавіше — не той конфлікт, де один має рацію, а інший — ні, а той, де кожен має рацію по-своєму. Балараджу — самодур, який забороняє Банґарі та Чітрі одружуватися. Але ж Банґарі — п’яниця, і частково Балараджу має рацію: навіщо Чітрі таке щастя? Абірам — добрий та щирий юнак, але поруч із Сатьєю він козел. Сатья ображена на нього за те, що він шантажує її світлинами з п’яної вечірки, і ми розуміємо дівчину, але коли вона підбурює дядька з компанією побити Абірама, то це вже якось занадто. Навіть головний лиходій цього кіно, молодший брат Балараджу, не змальований цілковито чорною фарбою і десь має рацію: побудова якогось заводу збагатила б село. Інша справа, що й Балараджу має рацію: якщо це буде пивний завод, народ хутенько зіп’ється. Усі конфлікти органічно випливають з характерів та обставин.
3. Молоко, тобто сюжет.
Масала не масала без молока. Кіно-масала не масала без сюжету, що інтригує. Індійці обожнюють сюжетні вихиляси, і зазвичай в середині фільму на глядача чекає ОЦЕ ТАК ПОВОРОТ! Нахабний та жадібний гід — насправді агент індійської розвідки («Шакті»)! Четверо ключових героїв — аватари середньовічної царівни, її охоронця, ворожого полководця та зрадливого генерала («Великий воїн»)! Головний герой заприятелював з убивцями своєї матері, щоб втертися до них у довіру («Мірчі»)! Головний лиходій — насправді батько головного героя («Мунна»)! Гмм, десь ми таке вже бачили… Або в цих фільмах принаймні показують великий флешбек, що пояснює нам, як герої дійшли до такого життя. Або роблять і те, і інше.
Треба визнати, що ці оцетакповороти не завжди винахідливі та несподівані. Часто вони заїжджені. Проте інколи масалі вдавалося нас здивувати. Наприклад, у «Мірчі» спершу здається, що герой втирається до ворожої родини інкогніто через дівчину або через помсту. Але ніт, дівчина — лише прикриття, а насправді він бажає припинити родинну ворожнечу — отакі в нього шляхетні наміри. Або ж у «Рачча» герой б’ється об заклад, що зможе закохати в себе дочку кримінального дона, аж раптом виявляється, що насправді це дочка дона організувала заклад, щоб хлопець із репутацією відчайдуха допоміг їй вирватися з батькового дому.
До речі, у «Govindudu Andarivadele» крутого оцетакповороту немає. Але є достатньо сюжетних ліній, щоб глядач не нудьгував: Абірам хоче помирити діда з батьком і водночас крутить із Сатьєю, Банґарі намагається добитися руки Чітри, брат Балараджу зі своїм одрістом Баачі хоче прогнути Балараджу на побудову пивзаводу, а тут ще й сестра Абірама Індіра приїхала з Лондона, і кожен робить щось задля досягнення своєї мети, і разом це складається в доволі закручену фабулу.
У «Скажених весіллях» раз за разом повторюється один сюжетний хід: Середюк робить щось, щоб зірвати весілля доньки, але цілковито в тому провалюється. Знов і знов, Da Capo, три фільми поспіль. Ця сюжетна заїжджена платівка походить безпосередньо з погано пропрацьованого характеру та профуканої ідеї. Без ідеї в героя немає мети. Єдине, чого хоче Середюк, — щоб донька НЕ виходила за Франсуа. Франсуа ж де-факто вже одружений та живе з коханою як чоловік. Він може закріпити це документально будь-якої миті, згода Середюка йому потрібна лише для галочки, і це зводить усяку інтригу на ніц. Та сама ситуація повторюється з Юрієм та Радою. Немає серйозних ставок — немає сильних прагнень — немає цікавих вчинків, дії та протидії.
Так, частенько сюжет масали — чистісінька тобі «Санта-Барбара», а сценаристи плодять перипетії заради перипетій, бо індійці люблять до-о-о-о-о-овге кіно й не люблять нудьгувати. Але навіть це краще, ніж та сама перипетія на повторі три фільми поспіль. Українським сценаристам треба вчитися в індійських писати цікаві закручені сюжети.
4. Перець, тобто проблематика.
Перець додає масалі гостроти та спонукає споживача пити ще й ще. Близька проблема дає глядачеві кіно-масали почуття спорідненості з героями.
Масала не боїться жорсткої проблематики. Так, на відміну від серйозного кіно («Стаття 15», «Кантара» чи «Життя — театр»), масала не педалює її в ключі суворого реалізму. Але масала від неї і не сахається. Наприклад, у «Мірчі» та «Кантарі» однаково порушують проблему містечкових лендлордів, які підминають під себе закон та самодурствують. Просто в «Мірчі» проблема розв’язується добрим словом і стусанами, бо це розважальна масала, і злий лендлорд кається, примиряється зі своїми ворогами та виправляється. А в «Кантарі» все виливається в жорстоку різанину, бо реалізм. Хоча ніде правди діти, буває й масала з жорстокою різаниною. Але в таких випадках реалізмом теж не пахне, бо індійці люблять навіть мордобій на базарі перетворити на епічне побоїще.
Проте в «Govindudu Andarivadele» нічого такого немає, хоча трохи махачу є. Це ж мила родинна комедія. Як же там додають перцю у вигляді певної соціалки?
Почнемо із загальної атмосфери. Показане в «Govindudu Andarivadele» село ідеалізоване. Але проти нього вигадана Яблунівка ну зовсім пластикова. Навіть рожевий палац діда Балараджу та його великої родини (це не перебільшення, він справді рожевий, як будиночок Барбі) не здається таким глянцевим, як оселя Середюків.
Індійці не соромляться побудувати головний конфлікт на тому, що в багатьох їхніх селах немає лікарень, ба навіть фельдшерських пунктів. Усе починається з того, що Балараджу власним коштом будує лікарню, а сина посилає навчатися медицини, щоб він повернувся й працював у тій лікарні. Але Чандрасекар, здобувши освіту та шлюбну пропозицію від родини американських індійців, дочка яких теж лікарка, не хоче працювати десь у гребенях і воліє ганятися за довгим доларом. І це ще одна соціальна проблема Індії: від’їзд спеціалістів за кордон. Знайомо, чи не так? Що й казати про патріархальну манеру порядкувати життям своїх дітей. З одного боку, Балараджу має шляхетну мету, з іншого — поводиться із сином, як із кріпаком.
Чим зайнятий Середюк у «Скаженому весіллі»? Він директор краєзнавчого музею. Тому що, знаєте, це типово для українського села — мати власний краєзнавчий музей. І найбільша проблема — те, що миші погризли опудало кота. До біса актуально.
Щоправда, у другій частині начебто намагаються загострити проблематику, ввівши лінію з продажем музею під забудову ТРЦ. Але ця проблема просто розсмоктується, бо землю придбала фірма Юрія. А коли дерибан вчиняють майже родичі, то вже начебто й не дерибан.
Або інше порівняння: Банґарі вмовляє Чітру погодитися на «зґвалтування», після якого Балараджу нічого не залишиться, як видати її за Банґарі. Чітра, на щастя, реагує адекватно, тобто каже Банґарі забратися під три чорти. Конфлікт розв’язаний у комедійному ключі, але кожен індієць знає, що насправді проблема стоїть гостро: таких зґвалтувань в Індії щодня трапляється десятки тисяч, і далеко не завжди зі згоди дівчини.
Коли Абірам чує про цей «подвиг» Банґарі, він настільки не може вкласти собі це до голови, що обливається холодною водою з глека, щоб отямитися, — така от дичина в очах хлопця європейського виховання.
Чи реагує хтось на дичину, яку вчиняє Середюк, саме як на дичину? Чи адресується до проблеми расизму (так, вона системна в Україні) як до проблеми? Риторичне запитання.
Наш розважальний кінематограф начебто не хоче бруднити ніжок в актуальній проблемі. Навіть за совка підхід до нагальної проблеми не був таким беззубим. Хоча почекайте, у нас же є «Мої думки тихі», «Я працюю на цвинтарі» й «Люксембург, Люксембург», і ці фільми, не сахаючись соціалки… страшно сказати… успішні? Тобто глядач насправді не боїться гострого перцю проблематики? Та ні, дурня…
5. Інші прянощі, тобто акторська гра, діалоги, візуал.
Гаразд, про діалоги в масалі ми можемо судити лише опосередковано, бо перескакуємо мовний бар’єр на паличці англійських субтитрів. Наше загальне враження — вони, як сказали б англійці, cheesy, як той плавлений сир зі смаком грибів, лосося або шинки, — їх мажуть на хліб сюжету жирними мазками. Хоча вони ще скромні, як порівняти з індійським кіно 1980-х, де кожен цвях забивали по самісіньку головку й ще на кілька сантиметрів у глибину, а актори перегравали так, наче грали на оперній сцені.
Проте ця «жирність» діалогів часто межує з іронією. У масалі персонажі начебто розуміють, що грають у масалі. Інколи автори налягають на четверту стіну так, що майже проламують. Наприклад, коли Абірам, якого задовбало те, що друга гілка родини намагається його вже не на жарт убити, переходить до погроз і каже: «Віднині жодних діалогів не буде. Тільки екшн!». Згодом ці слова йому повертає Сатья, коли погрожує вбити себе, якщо Абірам дозволить Балараджу видати її за іншого. «Я з тобою не діалоги веду, я тобі правду кажу!».
У наш час майже не переграють, а коли вмикають пафос на максимум, як того вимагають умовності жанру, то в них виходить щиро. Ні в кого не побачиш на обличчі виразу: «Боже, що я тут роблю?». Ніхто не халтурить. Ніхто не грає впівсили, наче береже себе для майбутнього «справжнього» кіно. Прабхас, Рам Чаран, Аллу Арджун, Рама Рао-молодший, Пріянка Чопра, Ілана, Анушка Шетті, Пракаш Радж — це все зірки першої величини, і ні в кого з них не читається в очах: «Я тут лише заради грошей».
У наступному розділі є відео з танцювальним номером, про який ми ще поговоримо, але хочемо вже зараз написати про один момент. Там є пауза, коли музика замовкає і ніхто не вимовляє ні слова, усі грають лише обличчями, очима та жестами, напруження наростає, аж поки музика не починається знову, знаменуючи розрядку. Подивіться, як відігрують цей момент Пракаш Радж та Рам Чаран. Чи є такий момент у «Скажених весіллях?».
Ми вже не кажемо про відігравання любовних стосунків. Масала в цьому примудряється бути водночас чуттєвою та цнотливою. Максимум, що можуть дозволити собі персонажі на екрані, — це поцілунок. Ми лише раз бачили, щоб режисер експліцитно показав: так, герой і героїня переспали, ось вони вранці прокидаються в одному ліжку. Решту фільмів можна показувати ученицям недільної монастирської служби перед першим причастям.
Крім пісень. Пісенно-танцювальні номери, які ілюструють еротичні мрії героїв, — це просто бенкет чуттєвості. Слова й рухи відверті, і коли героїня співає: «Від одного твого погляду я втрачаю невинність», а Прабхас палає на неї чорним очима, одразу згадуєш, що в них там батьківщина «Камасутри». Коли Абірам краде або вимагає шантажем поцілунків та доторків Сатьї, екран димиться.
Пристрасті героїв «Скажених весіль» не віриш. Жодному слову, жодному поцілункові, жодним обіймам. І хоча вони багато промовляють про кохання, мова тіла каже: «Ми на роботі».
Операторська робота в «Скажених весіллях» зроблена на гідному рівні, але в «Govindudu Andarivadele» вона більш осмислена. Наприклад, коли Балараджу таки розкриває обман Абірама та виганяє його зі свого дому, він переживає цю подію, лежачи в кріслі в напівтемній вітальні свого великого будинку. Камера зависає над ним, дивлячись зверху вниз, і він здається маленьким і нещасним. У наступній сцені, коли дружина Бебі картає його за те, що він зневажив онука, його показують збоку. Він лежить, займаючи собою майже весь кадр, важкий та незворушний, мов скеля, а її обличчя над ним сяє маленьким розгніваним сонечком. І нарешті, коли вона виносить свій вердикт: «Ніякий ти не бог, а звичайна людина! Поїж уже, бо з ранку нічого не їв!» — ми розуміємо, ким показує його камера, — поваленим ідолом.
Це не бозна-які складні й новаторські операторські трюки, але вони використані в цьому фільмі свідомо та вчасно, а не просто щоб показати: «О, я вмію в данський кут!».
І нарешті, більшість масал красиві. Індійці досі носять національне вбрання на рівні з європейськими костюмами та не вагаються витискати із цього максимум візуальної виразності, а то й узагалі міксувати стилі. Це не видається шароварщиною, хоча вони теж залюбки носять шаровари. А коли вже індійці показують свої національні свята, особливо холі, свято фарб, то затьмарюється будь-яка веселка. Колись і ми ж так могли. Були такі «Тіні забутих предків», га? Пам’ятає хтось?
6. Цукор за смаком — пісні й танці.
Ми просто скажемо: НІ, ПОКЛИКАТИ ВИННИКА НЕДОСТАТНЬО!
Подивіться цей музичний номер. Просто подивіться. Абірам щойно провернув інтригу, якою страшенно пишається. Він переконав Балараджу покликати Банґарі на сімейне свято — вручення дорослого сарі одній із численних онучок. Це перший крок до примирення, й Абірам радий, що його зробили, далі буде легше. А Банґарі радий, що зміг побачити Чітру. Чітра також рада. Сатья рада, що може танцювати з Абірамом. Бебі рада, що родина знову разом. Балараджу радий, що завдяки дипломатії Абірама йому не довелося поступатися гордістю. Але над усією цією радістю тінню нависає загроза: що буде, коли Балараджу дізнається, що Абірам — його внук, син опального Чандрасекара? Абірам боїться втратити довіру діда й має на це всі підстави. Тому він якомога довше відкладає момент зізнання. А ще він закоханий у Сатью і може втратити її теж, якщо Балараджу розгнівається через обман. І все це є в танці, у його драматургії.
А тепер передивіться та зверніть увагу на Каджал Аґґарвал, яка грає Сатью. Вона класна актриса, але зовсім не вміє танцювати. Однак якщо на це не зважати, то цього й не помітно. Танець поставлений так, що Каджал достатньо робити якісь нескладні рухи, а головну роботу виконує її партнер — чудовий танцюрист Рам Чаран. І цього зовсім не побачиш, якщо не знаєш, на що дивитися. Ось що таке майстерна хореографія. У масалі можуть всрати що завгодно: сюжет, діалоги, спецефекти, але ніколи — танцювальний номер.
І знаєте, що особливо прикро? Ми можемо не гірше. А може, і краще. Звідки нам це відомо? Ось звідки. Це «Наату, наату» — пісня, що взяла «Оскара». Це Київ, Маріїнський палац, і всі в кадрі, крім чотирьох ключових героїв, — українці. Так, цей великий і складний номер зробили українські хореографи, танцюристи й актори. Це вам не «Молода вовчиця». То що, виходить, для індійців можемо, а для себе — ні?
7. Останнє — змішати.
Масалу називають масалою, власне, за те, що це мішанка жанрів. У «Govindudu Andarivadele» є трохи від родинної драми, трохи ромкому, трохи комедії та щонайменше чотири видовищні бійки.
У нас, навпаки, чомусь заведено дбати про чистоту жанру. Коли Ольга Брильова створила сценарій своєї першої мелодрами, то була приголомшена вимогою продюсерів повикидати з нього всі жарти. У бойовику чи детективі жарти дозволені, але крий боже герой заплаче. Комедія уникатиме соціальної проблематики, соціальна драма — музики.
Знаєте що? Індійці плюють на цю расову чистоту з висоти Гімалаїв. Якщо взяти поодинці те, що люди люблять, — це буде добре. Але якщо це змішати — буде ще краще! Тож хай герої закохуються, жартують, борються із соціальною несправедливістю, виписують та отримують в пику, водночас не забуваючи співати й танцювати протягом двох із половиною годин!
І цей підхід ми абсолютно можемо запозичити. Навіть не за всі гроші світу.
P. S. Повністю «Govindudu Andarivadele» можна подивитися тут, на ютубі, з англійськими субтитрами.