Як гомосексуалісти вийшли з тіні

Світ
30 Квітня 2013, 15:24

Перший одностатевий шлюб у Франції буде офіційно зареєстровано в липні у Монпельє. Склалося так, що місцеві депутати цього південного міста особливо чутливі до прав гомосексуальної спільноти. Речниця уряду Нажат Валло-Белькасем обіцяє бути особисто присутньою на церемонії – настільки соціалістичній владі Франції важливо ввести в дію новий закон про легалізацію у країні одностатевих шлюбів та надання таким парам права всиновлювати дітей. 10 квітня Сенат ухвалив відповідні законодавчі норми, попри те що ця ініціатива президента Франсуа Ол­лан­­да спровокувала масові протести по всій країні. За першу, ключову статтю законопроекту про одностатеві шлюби про­голосували 179 сенаторів, про­­ти – 157. У нижній палаті вона здобула 321 голос «за» (при 225 «проти») й таким чином була ухвалена.

Франція приєдналася до де­в’яти держав Західної Європи, які вже дозволили одностатеві шлюби. Першими в 2001 ро­­ці були Нідерланди. За ними відповідні закони ухвалили Бельгія, Іспанія, Данія, Португалія, Швеція, Ісландія, Велика Британія та Норвегія.

За межами Європи гомосексуальні союзи легалізовані ще в п’яти країнах, і такого кроку чекали не від кожної: Канада, Нова Зеландія, Південна Афри­­ка, Аргентина та Уругвай. Варто також згадати про Сполучені Штати та Бразилію, які дозволили одностатеві шлюби в де­яких штатах.

У всіх цих країнах толерантність до гомосексуалів стала новою нормою. Закони карають за «гомофобні» дії та висловлювання. Якщо вдається довести, що людину намагалися образити саме за те, що вона нетрадиційної орієнтації, покарання обирають жорсткіше, ніж в інших випадках.

Така ситуація радикально відрізняється від поведінкових стандартів, що існували раніше. Ще в 1970-х роках громадська думка на Заході була колективно ворожою до гомосексуалістів, а дискусій на тему одностатевого кохання не відбувалося зовсім. Люди, які відчували в собі нетрадиційну орієнтацію, робили все, щоб приховати це, картаючи себе страхом і соромом. нечисленні місця, де вони могли почуватися самими собою, – кілька нічних клубів, відомих лише втаємниченим. Але про те, щоб визнати себе публічно тим, чия ідентифікація асоціюється з брудною лайкою, не було і мови.

Перша країна, де гомосексуалістам вдалося домогтися до себе відносно толерантного ставлення, – Сполучені Штати. Це сталося в Сан-Франциско, у кварталі Кастро-стрит, що перетворився на одностатевий острівець посеред дуже консервативної Америки. Саме тут Гарвей Мілк, активіст боротьби за пра­­ва гомосексуалістів, уперше порушив питання про можливість жити відкрито, відповідно до своїх уподобань. Мілку вдалося бути обраним до міської ради Сан-Франциско 1977-го. За рік потому його було вбито в приміщенні мерії, у власному робочому кабінеті.

У ті буремні часи гомосексуалісти почали виходити на вулиці з маршами протесту, крокуючи з відкритим обличчям. Перша така демонстрація відбулася в Нью-Йорку 1969-го після бійок у нічному клубі Stonewall між завсідниками та поліцією. Згодом вуличні акції стали щорічними. Спочатку в багатьох американських містах, а трохи пізніше також у Парижі та Лондоні. Перші акції збирали по кілька сотень учасників, за яки­­ми пильно стежила поліція. Та вже через 10 років гей-паради об’єднали сотні тисяч учасників й супроводжувалися музикою та співом.

Масові демонстрації кардинально змінили погляд громадськості на гомосексуальну спільноту. Роздивляючись фото і відео з вуличних акцій, французи й американці усвідомили, що людей нетрадиційної орієнтації досить багато (близько 4% дорослого населення). І зрозуміли, що вони є поміж усіх соціальних верств населення. Поступово в належності до гей-спільноти почали зізнаватися навіть політики. Дехто брав активну участь у демонстраціях. Наприклад, мер Парижа Бертран Деланое і мер Берліна Клаус Воверайт.

Визнання гомосексуальної спільноти стало неминучим також через певні трагічні обставини: епідемію СНІДу. З’яви­ли­­ся численні громадські організації, зокрема й створені гей-­­

спіль­­нотою, що взялися до профілактики, пропаганди запобіжних засобів, допомоги ВІЛ-ін-­­

фікованим, які часто опинялися на самоті зі своєю хворобою. Ці структури стали постійними партнерами владних установ. Медичні адміністративні орга­­ни були змушені дослухатися до гомосексуалістів, взяти до уваги їхні вимоги, щоб уникнути поширення епідемії.

Поступово сексуальні меншини вийшли з тіні. Змагання за право на шлюб видається сьогодні черговим етапом їхньої боротьби. У Франції ця вимога наразилася на несприйняття великої частини населення. Поки депутати обговорювали законопроект у сесійній залі, його опоненти влаштовували на вулицях великі демонстрації на захист традиційної родини. Водночас дещо здивовані французи відкрили для себе, що в їхній країні вже є 100 тис. одностатевих союзів, нехай офіційно не розписаних, але стабільних, цивільних пар. Із них 10 тис. виховують дітей або від попереднього шлюбу, або таких, які з’яви­лися завдяки штучному заплідненню за кордоном. Соціологи прогнозують, що в майбутньому тенденція пі­де по висхідній, ос­кільки гомосексуалістам більше не потрібно ховатися.

У той час як частина країн зробила вибір на користь визнання рівних прав для всіх, інші намагаються за будь-яку ціну уникнути толерантності. У 88 державах передбачено кри­­мінальне покарання за гомосексуалізм. У Саудівській Аравії, Об’єд­­наних Арабських Еміратах, Іра­­ні, Мавританії, Нігерії, Судані або Ємені за нетрадиційні зв’я­зки людину можуть засудити до смертної кари.

Рух, що почався з Кастро-стрит у Сан-Франциско, прислужився для того, щоб бодай частина світу змінила своє ставлення до людей нетрадиційної сексуальної орієнтації. Ці зміни сталися під тиском самих представників сексменшин. Вони вийшли з підпілля, щоб домогтися права жити відповідно до власних уподобань, заснували численні асоціації, таке собі гомосексуальне лобі. І воно змусило дослухатися до себе від Франції до Нової Зеландії. Обидві країни цього року визнали одностатеві шлюби.