Колишній посол США у Фінляндії (1998–2001) і Туреччині (2003–2005), а також заступник міністра оборони США з питань політики (2005–2009) Ерік Едельман проаналізував ситуацію із блокуванням Туреччиною вступу Швеції та Фінляндії до НАТО і дійшов кількох висновків. Зокрема, що Ердоган своїми діями хоче відволікти турків від власної «катастрофічної економічної безгосподарності» та «зробити себе центром уваги на майбутньому Мадридському саміті Північноатлантичного альянсу» наприкінці червня цього року.
Крім того, ймовірно, президент готує підґрунтя для поступок, аби США погодили продаж винищувачів F-16, пише дипломат у коментарі для Фонду захисту демократій (FDD). Все це виглядає щонайменше непослідовно, враховуючи турецько-скандинавські відносини, роздумовує Едельман. Майже напевно президенту США Джо Байдену доведеться втрутитися, і так само ймовірно, що, в результаті, занепокоєння Ердогана задовольнять і процес розширення НАТО далі просуватиметься.
Читайте також: «Прихована допомога Путіну», або як у Росії маніпулюють вступом Швеції та Фінляндії до НАТО
«Але шкода, яку Ердоган завдав позиції Туреччини в Європі та її довгостроковим геополітичним інтересам (на відміну від його короткострокових внутрішньополітичних інтересів), буде глибокою», – стверджує автор.
У Швеції рішення щодо вступу до НАТО далось складніше, ніж у Фінляндії, де дебати стосовно членства роками були більш просунутими. Також у Швеції політична ситуація менш стабільна, оскільки соціал-демократичний уряд мав дуже вузьку перевагу в парламенті, восени країну чекають вибори, а широкого політичного консенсусу, як у Фінляндії, не було — фактично правляча Соціал-демократична партія розділилася в питанні приєднання до Альянсу.
Експосол США наводить важливе пояснення щодо ситуації з вимогами Ердогана, пов’язане більше із внутрішньополітичними перепонами в уряді Швеції. Нещодавня криза виникла через намагання опозиційних партій виголосити вотум недовіри міністру юстиції та внутрішніх справ через зростання бандитського насильства у Швеції. Аби висловити недовіру не вистачало одного голосу – ним була членкиня Лівої партії Аміне Какабаве – шведка курдського походження. Її підтримка фактично утримує соціал-демократичний уряд на посаді.
«Ціною, яку вона отримала за свій голос у цьому випадку, було зобов’язання шведського уряду не поступатися вимогам Ердогана, аби Стокгольм видав курдів, яких Туреччина звинувачує в тероризмі. Деякі спостерігачі вже припускають, що такий епізод на цей момент майже «зриває» заявки Фінляндії та Швеції», – пояснює Ерік Едельман.
Крім того, за словами дипломата, у НАТО не передбачали проблеми зі вступом скандинавів, адже генсека блоку Єнса Столтенберга запевнили в підтримці Туреччиною північного розширення Альянсу. До того ж, Ніїністе та Ердоган спількувались і за межами телефонної розмови 4 квітня, включаючи обмін даними між міністрами закордонних справ, та й на нижчих рівнях міністерств. Також президент Фінляндії Ніїністе пояснював (не без роздратованості, як зауважив Едельман) у одному з інтерв’ю, що якби турки заявили, що висуватимуть заперечення, обидві країни не подали б заявки, оскільки підвішеність безпеки є для них найгіршою можливістю.
Дипломат, будучи добре знайомим із обома сторонами історії, зауважує: «Іронія полягає в тому, що Фінляндія та Швеція протягом останніх 25 років були одними з найсильніших прихильників Туреччини в Європі».
Туреччина ще з 1959 році мала на меті стати членом ЄС. Автор, як посол США, брав активну участь на марґінесах Гельсінського саміту Євросоюзу у грудні 1999 року, допомагаючи фінам виробити формулу для вступу, прийнятну для турків:
«Через п’ять років я опинився в Анкарі як посол Джорджа Буша в Турецькій Республіці, коли ЄС стояв перед рішенням, чи починати переговори про вступ з Туреччиною щодо всіх розділів Acquis Communitaire — кроків, які знадобляться Туреччині, щоб адаптувати свої економічні, соціальні та політичні інститути для можливості брати на себе обов'язки членства в ЄС». Як зауважує автор, фіни залишалися сильними прихильниками турецької кандидатури.
Колишній президент Фінляндії і лауреат Нобелівської премії миру Мартті Ахтісаарі став головою незалежної комісії з Туреччини, яка лобіювала кандидатуру країни перед Брюссельським самітом ЄС у грудні 2004 року. Швеція також виявилася ключовим прихильником.
Читайте також: Вгодити всім. Чому Туреччина почала активно говорити про допомогу Україні та Росії в питанні деескалації
«Моя шведська колега в Анкарі Енн Дісмор була особливо активним прихильником і співчутливо описала зусилля країни з реформами у своїй книзі 2005 року «Розшифрована Туреччина»…Наприкінці було запропоновано запрошення, хоча й з деякими застереженнями, які Туреччині було важко проковтнути. Це мало би бути моментом тріумфу для Туреччини, але реакція Ердогана, в кращому випадку, показала амбівалентні почуття щодо перспективи міцного закріплення Туреччини в європейських інституціях», – зауважує ексдипломат США у Фінляндії та Туреччині Едельман.
Пізніше нові європейські лідери менш прихильно почали ставитись до Туреччини, а турки списали процес вступу до ЄС через посилення авторитаризму президента Ердогана, який все більше віддаляє Туреччину від європейських стандартів демократії та верховенства права.
Втім, активне відчуження своїх прихильників у Європі є безглуздим і недалекоглядним за будь-якими стандартами, резюмує автор. Воно підняло ворожість в Північній Європі (і не тільки в Швеції та Фінляндії), яку не забудуть ще довго. Більше того, спроби Ердогана використовувати питання вступу скандинавів до Альянсу для переговорів зміцнить існуючі стереотипи, в яких турків не бачать європейцями, а жителями Близького Сходу, «більш зацікавленими у торгах на базарі, ніж у результатах політики».