Твердження це правильне практично для будь-якої галузі. Але якщо в кожному окремому випадку воно помітне тільки фахівцям, то у сфері медіа кризу некомпетентності бачать усі, хто читає новини і дивиться телевізор.
Особливо вона стала помітна після початку гострої фази українсько-російської інформаційної війни. Якщо російське ТБ примудряється фабрикувати фальшивки таким чином, що вони видаються правдою, то українські журналісти часто подають правду таким чином, що вона звучить як брехня.
Москва, засоби масової пропаганди якої вже неабияк дискредитовані історіями про «розіп’ятих хлопчиків», тепер зацікавлена не так у тому, щоб повернути довіру до власних медіа, як у тому, щоб поставити українських журналістів на один рівень зі своїми пропагандистами.
На практиці робота з дискредитації українських ЗМІ полягає ось у чому.
Провідні українські ЗМІ, на відміну від російських, свідомо не брешуть. І в Росії про це добре знають та прагнуть їх змусити до цього. І було придумано такий спосіб. Сленгом журналістів він називається «вкид». Полягає він у тому, щоб самостійно сфабрикувати абсурдну, неправдиву новину чи фотографію, яка нібито дискредитує російську сторону, і викинути її в інтернет, немов наживку, в надії на те, що український журналіст клюне на гарячу «сенсацію» і розмістить її на своєму сайті.
Тут на допомогу провокаторам і приходить украй низький професіоналізм українських журналістів. Саме в розрахунку на нього працюють автори «вкидів», прекрасно знаючи про відсутність фактчекінгу (перевірки фактів) в українських редакціях.
Свобода ЗМІ в Україні має свої особливості. Одна з них – це висока конкуренція мас-медіа. У гонитві за трафіком і читачем журналіст найчастіше змушений працювати на швидкість, через що страждає якість контенту. Спокуса першому передрукувати фотографію «путінських танків під Запоріжжям» така велика, що на уточнення та перевірку даних немає часу. Коли ж через 10 хв з’ясовується, що знімок зроблено шість років тому в Південній Осетії, правити помилку вже пізно. Зондеркоманди «викривачів фейків» уже мають скриншот брехливої новини й вішають на весь ресурс ганебний ярлик «фальсифікаторів».
Розглянемо цю технологію на конкретному прикладі.
Над дискредитацією українських ЗМІ вже довгий час працює так званий медіаексперт Анатолій Шарій. Мабуть, він і є автором ідеї. Його успіхи справді вражають. Канал Шарія на YouTube обійшов за популярністю канали всіх українських ЗМІ, як мережевих, так і ТБ.
Робота «медіаексперта» полягає в тому, щоб згодовувати журналістам інформаційну наживку, а потім виявляти, хто клюнув на «вкид», та в пух і прах розносити жертву. Особливо напружуватися не доводиться. На допомогу Анатолієві Шарію щоразу приходить журналістська некомпетентність.
Читайте також: Згубні ілюзії
Одним із його партнерів із постачання фейків на сторінки українських ЗМІ є так звана правозахисниця Єлєна Васільєва, яка постійно публікує дані про нібито загиблих в Україні солдатів російської регулярної армії. Для їх збору вона зареєструвала в соцмережах групу «Вантаж 200 з України в Росію», але звідки інформація потрапляє до цієї групи та чи є правдою, невідомо. Попри численні факти дезінформації, Васільєву досі вважають в українських ЗМІ авторитетним експертом, якого цитують різні видання.
Найвідомішим її «вкидом» є відома історія про «загиблу футбольну команду». Перераховуючи імена нібито вбитих на Донбасі російських солдатів, вона насправді називала прізвища гравців футбольної команди з Оренбурга «Газовик-2». Оголошений список прізвищ довірливо передрукували майже всі провідні українські ЗМІ, після чого на арену зі спростуванням вийшов Шарій, який злорадно «викрив» заздалегідь заготовлену фальшивку.
Здавалося б, ця історія мала чогось навчити журналістів, але Васільєву щодня цитують і досі. «Правозахисниця», як і раніше, є регулярною гостею теле- й радіоефірів, де озвучує свої неймовірні цифри «втрат армії РФ», взяті незрозуміло звідки, а також розповідає про промені, якими нібито зомбує росіян уряд через мобільні телефони. А Шарій і далі висміює ЗМІ, які цитують Васільєву.
Не дивно, що в Росії, звідки походить неперевершена Васільєва, за роки своєї діяльності вона не мала жодних проблем із владою, на відміну від реальних правозахисників, які проводили власні розслідування. Наприклад, у Ставропольському краї місцева представниця Комітету солдатських матерів 73-річна (!) Людміла Богатєнкова потрапила в СІЗО після того, як почала збирати інформацію про загиблих російських військових в Україні. А в Пскові депутата Льва Шлосбєрґа, який намагався на весь голос заявити про загиблих десантників, побили невідомі.
Єлєну Васільєву ніхто не чіпає. Тому що виконує вона відразу два важливих завдання: по-перше, дискредитує українську журналістику, а по-друге, забиває інформаційний простір сміттям, у завалах якого вкрай непросто відшукати реальні дані та свідчення про перебування російських солдатів в Україні.