105 років тому, 19 грудня 1918 року, у Києві відбулася пафосна історична подія, яка збереглася на кадрах кінохроніки й була описана в багатьох книжках, спогадах і наукових дослідженнях. Ідеться про урочистий в’їзд лідерів Директорії Української Народної Республіки, а потім військовий парад на засніженій Софійській площі. Ця непересічна подія закарбувалася в пам’яті багатьох поколінь киян і гостей столиці. Але в цій історії є одна родзинка, на яку поки що не натрапив жодний з дослідників. На київському вокзалі Симона Петлюру й лідерів Директорії серед інших урочисто вітав «добродій Довженко»…
Зустріч членів Директорії на вокзалі в Києві 19 грудня 1918 року
Булгаков стріляв у Довженка
Біографія Олександра Довженка в 1918–1919-х роках відома надзвичайно погано й оповита різноманітними плітками, нісенітницями та легендами. Одна з таких пліток-нісенітниць розповідає, що буцімто нікому ще не відомий лікар Михайло Булгаков, який перебував у лавах офіцерської дружини, стріляв біля червоного корпусу університету по ватажку студентського заворушення — Олександру Довженку. «Першоджерелом» цієї чутки були деякі члени ще радянської Спілки письменників України й такі собі патріоти похилого віку, що за часів СРСР мали змогу виїздити на Захід, зокрема до США. І от вони, з покликанням на українського емігранта Петра Шоха, який буцімто особисто знав Олександра Довженка в 1918–1919 роках, розповідали ці речі. Цікаво, що цей Петро Шох дійсно мешкав у США й помер 1972 року в Нью-Йорку. Але факти, викладені в його некролозі про службу в армії УНР і відзначення українськими нагородами, не підтверджує жоден документ. Тобто він за життя свідомо подавав неправдиву інформацію про себе. Але, зважаючи на якість «підробки» біографії, найімовірніше, Петро Шох був не просто самозванцем, а радянським агентом у США з відповідною легендою.
На пероні представники Осадного корпусу (у шоломах французького зразка), старшини Лубенського кінно-козачого полку (вони виділяються світлими папахами й великими башликами, вірогідно, бордового кольору з обшивкою по краях), німецькі вояки (у касках, гусарських та уланських шапках). Біля вагона січовик із синьо-жовтим прапором (верхня смуга — блакитна, жовта — нижче, темніше). У деяких старшин — нарукавні пов’язки білого або синьо-жовтого кольору
Та все ж на чому базувалася така цікава історія про те, що Булгаков гіпотетично міг стріляти в Довженка? Від розслідування цієї історії ми зненацька й потрапляємо на київський вокзал 19 грудня 1918 року, де поява Олександра Довженка серед тих, хто вітав Симона Петлюру, була цілком закономірною…
Отже, загальновідомий факт, який відображений в автобіографії Олександра Довженка, що 1918 року він був студентом Київського комерційного інституту й навіть головою його громади. Ба більше, організатором студентського мітингу, розігнаного гетьманською владою, до того ж приблизно 20 учасників якого було вбито й поранено. Що ж це за подія?
Симон Петлюра вітається з машини, за ним сідає командир Осадного корпусу Євген Коновалець. У С. Петлюри на рукаві — синьо-жовта пов’язка, на шапці — кокарда на червоному тлі
У листопаді 1918 року, у зв’язку з революціями в Німеччині й Австро-Угорщині, гетьманський уряд прийняв рішення про мобілізацію студентів. Звісно, ця новина була зустрінута студентською молоддю неоднозначно. Наприклад, загал Українського державного університету, де вчилася патріотична молодь, прагнув долучитися до армії, бо рвався допомогти західним українцям у боях за Львів з поляками. На зборах у Київському університеті 14 листопада думки розділилися. Серед його студентів було багато офіцерів і загалом ветеранів Першої світової війни. Вони також підтримали мобілізацію гетьманської влади, але зовсім під іншим гаслом — проросійським «Да здравствует свободная Украина в свободной России». На цьому тлі прихильники соціалізму, а також патріотично налаштовані студенти перейшли до південної частини університету, де до них влилася велика юрба, що прийшла на допомогу з комерційного інституту (він був розташований поруч). І саме її, як ідеться з біографії Олександра Довженка, він і очолював. Як писали газети, на цих зборах було до 10 тисяч людей: погомоніли, прийняли резолюції, заспівали «Марсельєзу» й чомусь «Дубінушку» та розійшлись.
Зустріч членів Директорії на вокзалі у Києві 19 грудня 1918 року
Але 15 листопада студенти комерційного інституту, а також прихильники революційних ідей з Київського університету вирішили провести мітинг, хоч він і був категорично заборонений військовою владою. Що сталося далі, було докладно описано в газетах того часу:
«15 листопада з ранку до университету св. Володимира стали підходити студенти, студентки й сторонні особи, котрі знайшли ворота университетського двору зачиненими. Не вважаючи на те, що їх було повідомлено про те що доступу в университет і у двір нема, з огляду на розпорядження військового начальства про тимчасове закриття университету, — на вулиці почала збіратись юрба, котра все збільшувалась і не виконала домагання варти розійтись.
Коло години дня юрба демонстрантів вийшла на Володимирську вулицю і з революційними піснями подалась до центральної частини міста. Попереду юрби йшла група в кілька сот чоловік, тісно притулившись один до другого. Назустріч їй під’хав відділ першої офіцерської добровольчої дружини, котрий, вистроївшись, набив рушниці.
Представник державної варти вийшов до юрби і тричі прохав її розійтись, попередивши, що в иншому разі почнеться стрілянина. Поміркована частина студентства швидко одійшла в бік, а гурт душ з 300–400 посовувався далі з піснями й наблизився кроків на сорок до військової команди.
З огляду на це, військова частина почала стріляти в демонстрантів, до чого прилучились і вартові, що були в наряді. Тільки після цього юрба розбіглась. На місці лишились поранені і вбиті».
Всього загинуло 8, і було поранено ще 12 учасників демонстрації. Найбільш резонансною була загибель курсистки Віри Єгорової — доньки викладача Київського університету.
Список убитих і поранених 15 листопада студентів (з газети «Відродження»)
«Побили студентів», «дітей розстріляли» — саме такі чутки з неймовірною швидкістю ширилися Україною. Суспільство було так наелектризоване цією подією, що вибух повстання Директорії проти влади гетьмана П. Скоропадського в Білій Церкві вже сприймався як цілком закономірне явище, що випливало з погрому біля стін університету.
Ця подія, одним з керівників якої був Олександр Довженко, фактично дала йому «революційну путівку в життя» не лише для Директорії УНР, а й надалі для радянської влади.
Зустріч членів Директорії на вокзалі у Києві 19 грудня 1918 року
Але до чого ж тут Михайло Булгаков? Літературні герої його «Білої гвардії» та «Днів Турбіних» служили в офіцерських дружинах. Але сам він там точно не служив, бо, по-перше — був лікарем, отже, не стріляв, а допомагав людям, а по-друге — саме у той час боровся з активною фазою наркотичної залежності від морфію. Водночас цілком можливо, що хтось з його оточення чи навіть родини міг бути серед студентського «ворожого табору». Достеменно відомо, що молодший брат Михайла Булгакова, Микола (прототип Ніколки з «Білої гвардії»), натоді був студентом Київського університету, до того — юнкером, а трошки пізніше дійсно належав до однієї з офіцерських дружин. Тож Микола Булгаков цілком міг брати участь у студентських зборах в університеті 14 листопада, де мав би належати до фракції ветеранів Першої світової, які підтримали мобілізацію.
Історія про те, що буцімто Булгаков стріляв у Довженка, вперше випливла 1990 року, тобто ще за СРСР. «Джерела», залучені особи й стиль її подачі більше нагадують ідеологічну спецоперацію КДБ УРСР, яка тоді мала свої чіткі мету та завдання. А за нашого часу це вже просто одна з «побрехеньок з бородою».
В очікуванні на «національного героя»
Але повернімося до Довженка й Петлюри. Вочевидь один з лідерів покривджених студентів, з розстрілу маніфестації яких у свідомості суспільства того часу й почалося повстання проти гетьмана П. Скоропадського, був просто зобов’язаний зустрічати Директорію на вокзалі.
До приїзду Симона Петлюри й інших лідерів УНР місто готувалося з великим розмахом. Головним режисером-постановником усіх заходів було обрано артиста Миколу Садовського. Про їхню підготовку газети писали:
«В 6 годині в помешканні українського клубу відбулось засідання головного комітету по організації зустрічи отмана С.В. Петлюри з його штабом, а також Директорії з дипльоматичними представниками Антанти.
Представники окремих секцій зробили справовоздання про свою діяльність:
- Інформаційна секція доложила, що нею замовлені ріжного роду листівки, портрети членів Директорії, плакати, літучки і т.и. Частина цього матеріялу буде роздаватися дурно участникам походу, а частина буде продаватись на користь благодійних інституцій і пограбованьої добовольцями «Київської Просвіти».
- Походова секція в порозуміні з військовою владою та представниками ріжних установ і громадських організацій виробляє детальний плян походу, плян цей в деталях в свій час буде подано в пресі.
- Театральна секція постановила зробити урочисті вистави по всіх українських київських театрах для козаків, а в оперному театрові має відбутись спектакль gala при участі кращих сил всіх театрів. Вхід до театру на цю виставу по попередньому запису, місце і час якого буде оголошено з осібна.
- Декоративно-художня розробила плян стильової окраси міта, будівлі триумфальних арок, прикрашення вокзалю та будинків громадських установ.
- Киноматографична секція увішла в порозуміння з товариством “Украінфільма”, Ліпкіним, Дельта, Уранія, “Сила” за для знімків в’їзду в столицю отамана Петлюри і Директорії. Негативи цих знімків буде подаровано нац. Архиву.
- бенкетова секція розробляе плян ушанування Директорії та представників Антанти…»
Крім того, у всіх театрах Києва в день в’їзду Директорії мали відбуватися безплатні вистави для вояків Української армії. У газетах жваво обговорювався репертуар, а також залучені актори, зокрема українська театральна прима того часу — Марія Заньковецька. Генеральним продюсером, як би сказали сьогодні, мистецької складової свята була Людмила Старицька-Черняхівська. Під її керівництвом було обрано репертуар театрів і проведено репетиції. Державний драматичний театр ставив «Лісову пісню» Лесі України, Державний народний — «Гетьмана Дорошенка), театр Миколи Садовського — «Саву Чалого», Молодий — «Горе брехунові», а робітничий — «Бурлаку».
Чекали на приїзд не стільки Директорії, скільки персонально Симона Петлюри. Як писала одна з київських газет:
«Оце вже місяць, як в усіх на устах імення С. Петлюри. Гетьманьска-добровольча зграя старалися заплямувати чесне імення українського лицаря всілякими огидливими інсінуаціями, але дійсність не тільки змила без останку ці плями, але ще більше прикрасила постать національного героя, що давно вже віддав усього себе коханій батьківщині. Сегодня наш національний герой прибуде до Киіва, і ми певні, що всі вірні сини України радостно відгукнуться на його приізд».
Під час урочистостей з в’їзду Директорії Довженко представляв Виконавчий комітет Української професійної спілки робітників. Який він стосунок мав до робітників? Як відомо, до вступу в комерційний інститут він уже тривалий час працював учителем початкових шкіл. А ці вчителі натоді теж вважалися робітниками. Від імені спілки в газетах також з’явилося запрошення зустрічати Директорію:
«Товариші робітники всі виходьте на зустріч своїх братів героїв і визволителів від соціяльного і національного рабства і ярма, котре хотіла надіти нам на шию зграя московсько-російських гнобителів, реакційно-кадетських панів катів і царсько-чорносотенних наймитів: Распутіних, Протопопових і Скоропадсько-Кістяковських братів катів».
«Свято перемоги революції»
Мало хто сьогодні знає, що в листопаді — грудні 1918 року, за правління української Директорії, усілякі соціалістичні гасла, революційна символіка й червоні прапори використовувались на рівні з національними. Лише взимку 1919-го через збройну агресію більшовицької Росії проти УНР червону символіку припинили використовувати. Але під час в’їзду Директорії все це ще мало широке розповсюдження на вулиці, у декорі будинків і споруд, у гаслах промовців.
Преса, що виходила в Києві, головне місце у своїх репортажах відводила Петлюрі. І лише «Нова Рада» — найстаріша українська газета, опинилась у деякій опозиції, оскільки першим згадала В. Винниченка й не стала переповідати весь пафос, що був присвячений під час урочистостей С. Петлюрі:
«19-го листопада серце України старий Київ пережив день великої радости, бо в цей день він зустрічав своїх визволителів — Українську Республіканську Директорію з В. Винниченком та С. Петлюрою на чолі.
З приводу цієї історичної нагоди старий Київ набрав урочистого святкового вигляду:
Улиці прикрасилися численними прапорами, килимами, транспарантами. Були поставлені арки, превиті зеленю, стрічками, з прапорами й написами.
Не дивлячись на страшенну снігову завірюху, яка часами переходила в справжній сніжний буран, улиці Київа з самого ранку були переповнені народом і численними делегаціями, що поспішали до центральних улиць, якими мала їхати Директорія.
Вокзал так само був роскішно декорований національними прапорами й гірляндами зелені.
О 12-ій годині дня на вокзалі стали прибувати ріжні делегації: Українського Національного Союзу, Військово-Революційного Комітету, Ради Комісарів, київського міського самоврядування, київського робітництва, земства і багатьох инших організацій та інституцій. Всі ці делегації стали шпалєрами на пероні вокзала, праворуч. Ліворуч стояли представники чужоземних дипломатичних місій, для яких було одведено 60 місць. Ще далі — почесна варта.
За делегаціями стояли оркестри музик. Перед вокзалом також були делегації і робітничий хор.
Вся площа перед вокзалом була повна народу. Майже у всіх на грудях, на рукавах або на шапках національні або червоні відзнаки.
Всі ждуть не діждуться. Ось підходить перший поїзд-контрольний, за ним через під години — другий поїзд, котрий привіз залізничний курінь.
Нарешті о пів до другої години тихо підійшов поїзж Директорії. Оркестри заграли гимн. Публіка поскидала шапки.
Члени Директорії В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець і Андрієвський виходять з вагонів. Могутнє “Слава Республіканській Директорії” луною котиться по вокзалу.
Почесна варта робить “на караул”.
Принявши караул, члени Директорії підійшли до перону, де зустрів їх і витав голова Українського Національного Союзу Шаповал. — Високій Директорії Укр. Народньої Республіки — Слава! Дорогі товариші — браття. В тяжку годину розлучилися ми з вами: навкруги нас були тільки вороги і пригноблений закутий в кайдани народ. А тепер коли — ви вертаєтесь — ворогів нема, а навколо вас стоїть вдячний визволений великий український народ.
Давно вже не було такої зустрічі. Вже давно не розчинялися Золоті Ворота Київа, через котрі проїздив так пишно в останнє славний Хмельницький — визволитель народа. Національний Союз доручив вам визволити трудовий народ і відбудувати Народню Українську Республіку.
Далі виступають з привітаннями міський голова Рябцов, і цілий ряд делегатів. Деякі делегації на срібних блюдах, застланих рушниками підносять хліб-сіль, букети живих квіток і ин. Після кожної привітальної промови музики грають гимн і гучне “Слава” гремить під стелею вокзалу…
Члени Директорії поволі проходять через вокзал. Тут робітничий хор стрічає їх стройним “Слава нашим козаченькам”. Члени Директорії сідають в автомобілі і під немовчні крики “Слава” рушають між шпалерами народу на Софійський майдан.
Софійський майдан набрав небувалої урочистости. Тут, перед пам’ятником Богданові вистроїлись стрункі відділи республіканського війська: тут і піхота й кіннота, й кулеметні відділи і гармати лехкі і важкі…
З Софійського собору вийшло духовенство.
Після урочистого молебня і параду члени Директорії від св. Софії прибули до Українського клубу, де на честь їх було впоряджено блискучий бенькет».
На «святі перемоги революції», як писали газети, булі й іноземні гості. Міжнародна дипломатія була представлена турецьким послом Мухтар-беєм, швейцарським консулом Енні, болгарським послом Шишмановим, голландським консулом Фоккером, фінським послом Гумкрусом, іспанським консулом Василіяді, представниками Литви, Грузії, Вірменії та Азербайджану, а також численна делегація від німецьких військових. Водночас не з’явилися на зустріч французькі консули Муллєн і Серкаль, а також польський посол Ванькович. На київському вокзалі Директорію вітали турецький посол і швейцарський консул. Активна участь у цьому заході Ахмеда Мухтар-бея видається особливо цікавою, зважаючи на те, що саме в нього ще кілька днів тому (14–15 грудня) переховувався Павло Скоропадський.
Володимир Винниченко сідає на київському вокзалі до машини
Під час зустрічі Симону Петлюрі «як першому козакові українського республіканського війська» було також подаровано три книжки: «Кобзар», «Історію України» Григорія Коваленка й «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуй-Левицького.
Репортаж з газети «Відродження» про зустріч Директорії та з промовою «добродія Довженка»
Загалом на вокзалі виступало до десятка ораторів. Київські газети написали далеко не про всіх з них, і лише одна — «Відродження», згадала про «добродія Довженка». І не просто згадала, а навела всю його промову:
«— Великі Сини, Великого Українського Народу! Висока Директоріє! Ми, українське робітництво, об’єднане Всеукраїнською професійною спілкою, вітаємо Вас з великим святом перемоги народу над всякими темними силами.
Мені, як представникові українського робітництва, особливо радісно вітати Вас, не тільки як вождів народнього українського війська, але як вождів робочого класу України.
Ще раз щиро вітаємо шановних товаришів і бажаємо Вам великого успіху на дальшій роботі. Робочий клас України знає і вірить, що Директорія зуміє тепер закріпити здобутки революції, зорганізувати робітництво і повести його до остаточної перемоги — до соціялізму.
Українське робітництво вірить, що Ви зумієте спинити всі ворожі сили, які стали нам на перешекоді.
Хай живе Інтернаціонал!
Хай живе Директорія!
Слава всесвітній демократії!»
Як бачимо, промова «добродія Довженка» була просякнута соціалістичними ідеями й гаслами. Ба більше, повністю відповідала програмі партії «Боротьбистів», до якої Олександр Довженко й належав.
Після параду відбувся урочистий банкет на честь Директорії в приміщенні Українського клубу, який розташовувався за адресою вул. Пушкінська, 1.
Парад на Софійському майдані — це окрема тема, до якої ми повернемось у наступній публікації. Тим паче в ній буде розказано про не менш сенсаційні факти щодо непересічних особистостей того часу… Що ж до діяльності Олександра Довженка у 1918–1919 роках, а також його стосунках з УНР, то вочевидь коли-небудь нас ще спіткають цікаві знахідки й несподіванки.