«Відповідальність, але не провина», — узагальнив французьку роль у геноциді в Руанді Емманюель Макрон. Попри обіцянку не виїжджати за кордон, поки триває пандемія коронавірусної хвороби, французький лідер особисто навідався до Кігалі й виголосив урочисту промову в Саду пам’яті жертвам геноциду, де визнав допущені Парижем політичні помилки. «Франція не була співорганізатором етнічних чисток, французи не були вбивцями, — наголосив він. — Проте Франція відіграла певну роль у подіях 1994 року». Тоді впродовж ста днів, між квітнем і липнем, маленька Руанда втратила понад мільйон мешканців, переважно представників народності тутсі.
«Париж знав про критичне загострення ворожнечі між тутсі та хуту, — пояснив Тижню один з учасників французької делегації, що прибула до Руанди разом з президентом Макроном. — Правозахисники били на сполох. Проте Франсуа Міттеран і тодішній міністр закордонних справ Юбер Ведрін не припинили співпрацювати з урядом хуту, навіть коли почалися етнічні чистки. Франція тоді мала потужну військову співпрацю з Руандою. Ведрін вважав, що Патріотичний фронт тутсі підтримують американці. Щоб стримати утвердження американського впливу в Африці, він зробив ставку на підтримку хуту. Коли після припинення кривавих подій влада в Руанді змінилася, між Парижем і Кігалі розпочався крижаний період. Від 1995 року Франція не має в цій країні посла».
Жалкуючи про бездіяльність і свідому мінімізацію трагедії, Макрон не став вибачатися за свою державу перед жертвами геноциду та їхніми близькими. Співчутливі інтонації, повага до горя, визнання помилки — і на цьому крапка. Така обережність дає змогу обійти питання компенсацій, яких могли б сподіватися нащадки жертв трагедії. «Ми знали, мовчали й не втручалися, — розповів Тижню колишній французький дипломат. — Ідеться не тільки про Францію. Руанда стікала кров’ю, а міжнародне співтовариство залишалося паралізованим. ООН, замість рішучих дій, у квітні 1994-го майже втричі скоротила свою місію в країні».
Читайте також: Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»
Нині, через 27 років після трагедії, Франція намагається відновити втрачену співпрацю. Примирення з Руандою стало одним з пріоритетів Емманюеля Макрона з перших днів при владі. «Франція не чула тих, хто закликав її до пильності», — наголосив він і доручив історикові Венсану Дюклеру сформувати спеціальну комісію та розсекретити архіви про відносини з Руандою в період 1990—1994 років. Комісія оприлюднила свій звіт у квітні цього року. Документ визнає «серйозну й важку відповідальність» Франції, що полягала в запереченні реальності, проте відкидає гіпотезу «співучасті» в кривавих подіях.
Водночас Руанда також оприлюднила власний звіт, складений у співпраці з американськими адвокатами. Загальні висновки обох документів збігаються. У травні президент Руанди Поль Каґаме й Емманюель Макрон обмінялися офіційними візитами. «Макрон приділяє багато уваги співпраці з франкомовною Африкою, — пояснив Тижню колишній французький дипломат. — Він вважає, що відновлення співпраці з Руандою — це ключ для успішних франко-африканських взаємин і що без визнання помилок з минулого неможливе майбутнє. Макрон практикує погляд упритул на безславні сторінки історії, без витіснення та замовчувань, але й без каяття. Він прагматик, який шукає механізми нових відносин між колишніми великими імперіями та постколоніальним світом».
Хоча Руанда ніколи не була французькою колонією (спочатку німецькою, потім бельгійською), ця держава цікавить Париж з двох очевидних причин. Перша — це франкомовність, а друга — економічні здобутки. Невелика країна відродилася після геноциду й за чверть століття зуміла стати однією з найдинамічніших держав Африки. «Тут будують дороги й не беруть хабарів, молодь навчається за кордоном і повертається додому, бо бачить майбутнє, — розповів Тижню один з дипломатичних радників Єлисейського палацу. — У Кігалі — сучасні готелі та чисті вулиці, тут безпечно й привітно. Це інша Африка, яка не жебрає, а завзято працює на своє майбутнє».
Руанду часто називають африканським Сінгапуром через швидку стабільність, яку країна здобула за авторитарного режиму. Президент Кагале при владі перебуває з 2000 року, востаннє його обрали 97% голосів. Він аж ніяк не є ідеалом демократії, але порівняно з іншими африканськими державами — цілком у тренді. Натомість від своїх сусідів Руанда відрізняється насамперед майже відсутньою корупцією, гарними дорогами, відносно розвинутою інфраструктурою та стабільним економічним зростанням на рівні 7% упродовж 20 років.
Однією з причин успішного відродження Руанди експерти вважають ефективні судові провадження та колективне переусвідомлення спільної трагедії, якої зазнали її мешканці. Міжнародний кримінальний суд при ООН з питань Руанди запрацював у листопаді 1994 року. Перші вироки про довічне ув’язнення винуватцям масових убивств пролунали в 1998-му. У період між 2005 та 2012 роками в країні працювали понад 12 тис. народних судів, перед якими постали близько 2 млн осіб. 65% з них було засуджено. Руанда стала також першою країною Африки, де відбулося міжнародне визнання геноциду, обґрунтоване судовими документами.
Порівняно з іншими державами світу, які зазнали геноцидів, приклад Руанди — це майже історія про успіх, бодай відносний. Проте правники країни та асоціації з підтримки жертв геноциду воліли б рухатися далі. Зокрема від Франції чекають екстрадиції сотні підозрюваних у вбивствах. Деякі з них отримали французьке громадянство. «Станом на сьогодні у Франції засуджено лише трьох руандійців, — пише часопис Le Figaro. — Коли Макрон визнав, що «не може бути примирення без справедливості», він пообіцяв за потреби «вжити заходів і підкорегувати закони». Показовою в цьому сенсі стане доля вдови колишнього президента Руанди Агати Хаб’ярімани, яка останні 25 років живе в одному з паризьких передмість у статусі біженки. Ця особа може стати каменем спотикання на шляху до порозуміння».
Читайте також: Гарет Джоунз – самовидець янгола голоду
Відновлюючи діалог з Руандою, Макрон прагне утвердитися в ролі найкращого адвоката Африки у відносинах з державами G7. Під час візиту до Буркіна-Фасо він пообіцяв повернути культурні цінності, які осіли за колоніального періоду в музеях Франції. Торік Париж повернув Сенегалу історичну старовинну шаблю, Беніну — 26 мистецьких виробів з місцевої автентики. Під час візиту до Алжиру Макрон назвав колонізацію «злочином проти людяності» та доручив історикові Бенджаміну Стора зробити звіт про французькі злочини під час війни в Алжирі. В усіх цих жестах французький президент уникав прямих вибачень. «Важливо насамперед відкрити секретні архіви щодо колишніх колоній, а також назвати речі своїми іменами», — підтримав офіційну лінію Бенджамін Стора в одному з телевізійних інтерв’ю. Орієнтуючись на вислів де Ґолля, що «деколонізація — це велич Франції», Макрон позиціонується і як ідейний наступник цього політичного лідера, і як політик нового типу, не обтяжений надмірними імперськими комплексами.
Читайте також: «Дайте хліба, бо діти помруть з голоду, а не дасте, то силою прийдеться взять!..»
Робота над помилками, до якої взявся президент Франції, показово збіглася в часі з аналогічними кроками Німеччини. Цими днями Берлін визнав свою роль в організації геноциду в іншій африканській країні — Намібії. Ідеться про події початку ХХ століття, коли німецькі поселенці заповзялися винищувати представників народностей хереро та нама за прямим наказом останнього німецького імператора Вільгельма ІІ. Берлін пішов значно далі за Париж і пообіцяв Намібії мільярдну допомогу — як компенсацію за заподіяне зло.
Чи можна сподіватися, що технологія примирення, яку випробують на практиці Німеччина та Франція, стане тенденцією, що має виявитися згодом також у політиці інших імперій світу й насамперед Росії? Однозначної впевненості немає, але цей шлях — пошук виходу з неоімперіалізму — доводить на прикладі, що колишні колонії та метрополії не приречені на довічну ворожнечу. Хоч би як обережно висловлювався Макрон, його політика пам’яті демонструє можливість вийти за межі жорстко вертикальних відносин. Чи здатним буде Кремль після Путіна визнати численні злочини, які Російська імперія скоїла проти своїх колоній? Історія підказує, що кожна коротка відлига в Московії закінчувалася періодом реакції. Прагматичний Захід нині прокладає шлях, яким могли б піти всі інші імперії. Прецедент — це насправді немало, якщо вміти користуватися.