Як ділили Чорноморський флот

Розподіл Чорноморського флоту колишнього СССР між Україною і Росією став однією з драматичних сторінок новітньої історії. Йшлося про формування нової безпекової конфігурації на пострадянському просторі, а незалежна Україна, яка з’явилася на мапі Європи, від початку заявила про себе як доволі велика регіональна морська держава. Протяжність її морського кордону від порту Усть-Дунайськ на західному березі Чорного моря до Маріуполя на північному узбережжі Азовського моря сягає 1900 км.

Для захисту власних інтересів на морі промислово розвинена країна має володіти достатньо потужним військовим флотом. У цьому питанні Україна розраховувала на підпорядкування Чорноморського флоту колишнього СССР за аналогією з військовими округами та іншими військовими формуваннями, дислокованими на її території.

5 квітня 1992 року перший президент незалежної України Леонід Кравчук видав указ «Про невідкладні заходи щодо створення Збройних Сил України». Другий пункт цього документа стосувався формування українського військового флоту: «Сформувати Військово-Морські Сили України (ВМСУ) на базі сил Чорноморського флоту, дислокованих на території України».

Але не склалося. Москва відповіла на це указом президента РФ Боріса Єльцина «Про перехід під юрисдикцію Російської Федерації Чорноморського флоту», який зобов’язував підняти на кораблях і суднах російський прапор.

Невирішеність питання щодо розподілу флоту відображалась на настроях особового складу, офіцери вимагали від політиків визначитись із цим питанням. Ба більше, командувач Чорноморського флоту адмірал Ігарь Касатонов почав репресії проти проукраїнськи налаштованих офіцерів і мічманів.

Реакцією моряків на невирішеність питання розподілу Чорноморського флоту став учинок екіпажу сторожового корабля СКР-112 під командою капітан-лейтенанта Сергія Настенка. 21 липня 1992 року він підняв прапор України і самовільно перейшов з бази в Новоозерному до Одеси, попри спробу командування перехопити СКР-112 силою.

Між тим, питання розподілу Чорноморського флоту не вирішувалося, насамперед, через неконструктивну позицію Кремля, де будь-що намагались не лише утримати флот, а й зазіхали на український Севастополь. Прикладом цього була незаконна і провокаційна за своєю суттю постанова Держдуми РФ від 9 липня 1993 року «Про статус міста Севастополя», яка визначала належність цього міста Росії. І хоча президент Єльцин наклав вето на цей документ, його поява чітко показала реальні настрої московської верхівки.

Водночас тривало обвальне списання командуванням флоту застарілих кораблів і суден на злом за кордон (Індія, Туреччина), що дозволяло отримувати тверду валюту. Для фінансових розрахунків у Севастополі відкрили відділення російського банку «Невікон-Юг», через який проводили всі платежі.

Складний і суперечливий процес розподілу Чорноморського флоту між Росією й Україною затягнувся до 1997 року. Весь цей час флот формально перебував під «спільним» командуванням президентів двох країн і під прапором неіснуючого вже СССР.

23 червня 1992 року у Догомисі відбулося підписання угоди між Україною і РФ щодо подальшого розвитку міждержавних відносин, якою сторони, у зв’язку зі створенням національних Збройних Сил, підтвердили важливість проведення переговорів щодо створення на базі Чорноморського флоту ВМС України та ЧФ Росії

З серпня 1992 року Україна і РФ уклали Угоду про принципи формування ВМС України і ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СССР, а 17 червня 1993 року — Угоду про невідкладні заходи по формуванню ВМС України та Чорноморського флоту Росії та інші угоди, які закріпили поділ флоту за формулою «50/50».

3 вересня 1993 року в Масандрі відбулися чергові переговори між українською та російською делегаціями з питань Чорноморського флоту, ядерного роззброєння та інших питань міждержавних відносин. Але росіяни звели хід переговорів до ультиматуму: або негайне погашення Україною заборгованості за поставлений протягом 1992 — першої половини 1993 року газ, або розрахунок за газові борги флотом.

Міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов заявив у відповідь, що Чорноморський флот має належати Україні повністю, обґрунтовуючи це відсутністю будь-яких підстав для поділу флоту між Україною та РФ. Також він наголосив, що флот не є і не може бути предметом продажу та розрахунків за поставлений природний газ. На жаль, його позицію не підтримали, а прем’єр-міністр Леонід Кучма навіть назвав її особистою думкою міністра, а не української делегації.

Президент Леонід Кравчук під тиском росіян був змушений ухвалити рішення про відчуження визначеної у попередніх угодах частки України у Чорноморському флоті у розмірі 50 % флоту в рахунок погашення заборгованості за поставлений РФ газ. Це відобразилося у підписаному президентами двох країн протоколі про врегулювання проблем Чорноморського флоту від 3 вересня 1993 року.

Саме підписання цього протоколу, з одного боку, відтермінувало конфлікт, а з іншого — заклало передумови фактичної втрати флоту. Свого часу цей протокол набув широкого розголосу серед політичних сил України, громадськості та особового складу ВМС України і був оцінений як документ, що не відповідає законам України та національним інтересам. Також Верховна Рада визнала такі домовленості неприйнятними для держави.

15 квітня 1994 року була укладена угода між Україною та РФ про поетапне врегулювання проблем Чорноморського флоту, якою сторони, з урахуванням положень попередньо укладених угод, а також протоколу про врегулювання проблем Чорноморського флоту зафіксували, що Україні залишається 15–20 % кораблів і суден Чорноморського флоту.

9 червня 1995 року Україна та Росія нарешті поділили Чорноморський флот колишнього СССР. Відповідну угоду підписали у місті Сочі президент України Леонід Кучма і президент РФ Боріс Єльцин. При цьому 18,3 % кораблів чорноморськогоо флоту відійшли Україні, а 81,7 % — Росії. Загалом Україна отримала 137 кораблів, а РФ — 388.

До того ж Україна фактично відступила на користь РФ 32 % кращої частини флоту від визначеної їй частки у розмірі 50 %. Ідеться про 117 бойових кораблів та катерів, що спочатку мали бути передані Україні, але залишились РФ у рахунок погашення боргових зобов’язань на суму $ 521 млн.

Також Україна отримала 12 літаків і 30 вертольотів морської авіації і 227 берегових об’єктів (приблизно чверть берегової інфраструктури), значну кількість озброєння, військової техніки, боєприпасів та іншого майна.

Надалі переговори стосувались вирішення питань щодо умов перебування, зокрема розміру орендної плати, місць дислокації, встановлення граничної чисельності особового складу, озброєнь та військової техніки, переліку корабельного складу, порядку використання об’єктів забезпечення Чорноморського флоту, іншої його інфраструктури. Переговори завершились 28 травня 1997 року підписанням міждержавної (базової) угоди між Україною і РФ щодо умов перебування Чорноморського флоту на території України.

Так завершився розподіл колишнього радянського Чорноморського флоту на ВМС України і ЧФ Росії, який не вирішив усіх проблемних питань.Та головне, що укладені всупереч Конституції України угоди, по суті, закріпили присутність на її території військового формування країни, яка мала територіальні претензії до України, постійно порушувала умови перебування тощо.

Історична довідка

За часів колишнього СССР Чорноморський флот відігравав значну роль у демонстрації військово-морської присутності не лише в Чорному морі, а й далеко за його межами — в Егейському і Середземному морях, в Атлантиці та навіть в Індійському океані. Саме Чорноморський флот забезпечував усім необхідним постійне потужне радянське формування у Середземному морі — 5-ту оперативну ескадру.

Її корабельний склад на ротаційній основі складався з авіаносців, ракетних і артилерійських крейсерів, есмінців і підводних човнів не лише Чорноморського, а й решти флотів. З повітря можливості ескадри доповнювали стратегічні бомбардувальники Ту-95МС і Ту-22М3, що вилітали з аеродромів у Криму та поблизу Миколаєва і були готові завдати ракетних ударів по найважливіших цілях.

У разі війни проти США і НАТО ця ескадра мала завдати ударів на знищення по заздалегідь визначених кораблях 6-го флоту США і союзників у Середземному морі. Також Чорноморський флот мав висадити десант і захопити турецькі протоки Босфор і Дарданелли, щоб забезпечити вільний вихід до Середземного моря і сполучення з силами 5-ї оперативної ескадри, забезпечити їх пальним, боєприпасами.

Після розпаду СССР Москва вже не мала можливості утримувати флот у тому складі, що залишився, бо перебувала в дуже скрутному економічному становищі. Тим не менше, у Кремлі були категорично проти підсилення України на морі й тому всіляко гальмували процес розподілу Чорноморського флоту.

Cтаном на грудень 1991 року Чорноморський флот становив майже 10 % у структурі ВМФ СССР. До його організаційно-штатної структури входили понад 1300 з’єднань, частин, підрозділів та установ. Корабельний склад налічував 883 одиниці, серед них: 105 бойових кораблів, 69 бойових катерів, 48 кораблів спеціального призначення, 191 морське судно забезпечення, 470 катерів та рейдових суден. Здебільшого, це були вже морально і фізично застарілі кораблі і судна часів «Холодної війни».

До розподілу корабельного складу включили загалом 525 кораблів, катерів та суден, із яких 263 були списані у період з 3 серпня 1992 по 27 травня 1997-го командувачами Чорноморського флоту та реалізовані. За експертними оцінками, ще 95 кораблів, суден і катерів зі складу Чорноморського флоту у період з вересня 1991-го по серпень 1992 року росіяни перевели до інших флотів або передали цивільним структурам.

Морська авіація (ракетоносна, винищувальна, штурмова та розвідувальна) Чорноморського флоту налічувала понад 170 бойових літаків (тільки ТУ-22м3 — 40 одиниць, ТУ-22 інших модифікацій — 24), протичовнова авіація 19 літаків та 115 вертольотів, а транспортна — 35.

Загальна чисельність особового складу флоту становила 70 000 військовослужбовців.

Структурні підрозділи флоту на території України були розташовані у 24 гарнізонах, 572 військових містечках, що налічували 430 житлових мікрорайонів. У користуванні військових підрозділів, служб флоту та сімей військовослужбовців перебувало 10 850 споруд. Площа земельних ділянок, закріплених за Чорноморським флотом, становила 65 000 гектарів.

Балансова вартість основних фондів, на яких базувався флот, за різними оцінками становила щонайменше $ 60 млрд. Однак під час переговорного процесу щодо поділу флоту робочі групи виходили з явно заниженої балансової вартості флоту у розмірі $ 26,1 млрд, нав’язаної росіянами.

Втрачений шанс

Прийнято вважати, що командувач Чорноморським флотом СССР адмірал Ігарь Касатонов відмовився підпорядкуватися Києву. Це правда, але далеко не вся. І відбулося це далеко не одразу. Маловідомий факт: у грудні 1991 року через брак коштів міністерство оборони РФ припинило забезпечення Чорноморського флоту (а також інших формувань на території України). За таких умов цілком реальним був варіант переходу Чорноморського флоту під юрисдикцію України, яка почала формувати національні Збройні Сили.

На виконання указу Президії Верховної Ради України від 10 жовтня 1991 року №1640-XII, якою було схвалено текст української Військової присяги, а також затверджене положення про порядок її прийняття, 3 січня 1992 року адмірал Касатонов дав доручення командирам з’єднань і частин Чорноморського флоту організувати підготовку до складення особовим складом флоту присяги на вірність народу України, що мало відбутися в урочистій обстановці 20 січня 1992 року.

9 січня 1992 року адмірал Касатонов особисто прибув до Києва для участі у Всеукраїнській нараді (колегії МОУ) з питань військового будівництва під головуванням президента Леоніда Кравчука та за участі міністра оборони, командувачів округів, армій, вищих посадових осіб Збройних Сил України.

Однак сталося несподіване. З невідомих причин командувача флотом не допустили до участі у нараді (колегії). Вважається, що це відбулось через упереджене ставлення до Касатонова особисто президента України Леоніда Кравчука. Адже його призначення на посаду командувача на початку вересня 1991 року президентом Борісом Єльциним відбулося без узгодження з Україною.

Неприйняття Касатонова вищим військово-політичним керівництвом України, а також оголошення спільного Комюніке за результатами зустрічі державних делегацій України i РФ 11 січня 1992 року у Мінську про те, що частина сил Чорноморського флоту повинна ввійти до складу Збройних Сил України, образило адмірала і перетворило його на жорсткого противника України. За підтримки Москви Касатонов скасував раніше видані доручення щодо присяги Чорноморського флоту народові України. Натомість він ухвалив рішення привести особовий склад флоту під присягу РФ, проти чого одразу ж виступив офіційний Київ, і ситуація знову ускладнилась. Так Україна, на жаль, втратила історичний шанс підпорядкувати собі весь Чорноморський флот.

Між тим, варто згадати історичний прецедент від 30 квітня 1918 року, коли Москва і Київ також змагалися за володіння Чорноморським флотом колишньої Російської імперії. Тодішній командувач флотом контрадмірал Міхаіл Саблін за домовленістю з представниками Центральної Ради України та всупереч позиції Москви своїм наказом передав підпорядкований йому флот Україні. Тож виникає питання: можливо, деяким нашим політикам слід краще вчити власну історію?

Становлення ВМС України

Становлення ВМС України почалось іще до розподілу Чорноморського флоту. Першим кораблем ВМСУ став згаданий уже СКР-112. Після прибуття до Одеси його екіпаж звертався до командування з проханням про надання кораблю назви «Отаман Семен Білий» на честь одного з видатних козаків-запорожців. Однак через незадовільний технічний стан застарілого вже СКР ініціативу не підтримали.

28 липня 1992 року підняв прапор корабель управління «Славутич», побудований на Чорноморському суднобудівному заводі в Миколаєві, а 4 квітня 1993 року — фрегат «Гетьман Сагайдачний» (його виготовив Керченський суднобудівний завод «Залив»). Він отримав назву на честь засновника морських сил Запорізької Січи Петра Сагайдачного.

26 червня 1993 року феодосійський завод «Море» передав ВМСУ малий десантний корабель на повітряній подушці «Донецьк», а 30 грудня 1993 року київський завод «Ленінська кузня» — корвет «Луцьк».

Отримання 138 кораблів і суден за рахунок розподілу Чорноморського флоту колишнього СССР стало суттєвим поповненням корабельного складу ВМСУ. Щоправда, лише 28 із них відремонтували, на інші ресурсів не вистачило.

Станом на 1 серпня 1997 року у складі ВМСУ було вже 28 іменних кораблів і суден різного призначення, над якими було встановлене шефство відповідних міст і України. Командири кораблів отримали прапори, освячені у Володимирському соборі, а 1 серпня в Севастополі відбувся перший в історії України військово-морський парад, який приймав президент Леонід Кучма.

З іншого боку, таке поповнення зіграло злий жарт — на ремонт старих або свідомо пошкоджених росіянами кораблів пішли значні кошти українського бюджету, які можна було б спрямувати на будівництво нових сучасніших кораблів. Тим не менше, існування українського флоту стало реальністю, з якою не можна було не рахуватись.

Отримані зі складу Чорноморського флоту кораблі активно несли службу, брали участь у міжнародних навчаннях тощо. З часом через природне старіння кількість корабельного складу ВМСУ поступово скорочувалась. Водночас російський флот залишався боєздатним і в лютому-березні 2014 року став одним із факторів, що забезпечили агресору окупацію АР Крим.

Унаслідок кримських подій ВМСУ втратили понад 80 % корабельного складу і майже всю берегову інфраструктуру. Частину захоплених у Криму українських кораблів і допоміжних суден росіяни невдовзі повернули, втім, це були старі кораблі. З них до сьогодні в строю залишились лічені одиниці.

Відродження ВМСУ як важливого елемента оборони держави відбувається в нових реаліях війни і на нових принципах, але це вже інша історія.