Ще на початку літа Софія Андрухович презентувала роман «Катананхе». Обговорення книги тривають і досі. При цьому читачі традиційно розділилися на кілька категорій: ті, які схвально відгукуються про роман, ті, у кого залишилися питання та ті, хто критикує книгу. Однак мене зацікавив інший факт: «Катананхе» – чи не перший сучасний роман про післявоєнний Київ. При цьому книга про життя звичайної української сім’ї після закінчення війни, написана в умовах війни. Скільки триватимуть бойові дії та коли Росія припинить тероризувати українців ракетними обстрілами нині прогнозувати ніхто не береться.
А дійсно, що ж буде, коли закінчиться війна? Найперше на думку спадає багатообіцяюче слово «відбудова». А відбудовувати, здебільшого зводити заново, доведеться чимало. Ще у січні цього року, за підрахунками KSE Institute, збитки, завдані українській інфраструктурі, зросли до $155 мільярдів. Найбільше постраждав житловий фонд – зруйновані чи пошкоджені понад 250 тисяч будівель. За даними Міністерства культури та інформаційної політики, з початку повномасштабного вторгнення й до червня 2024-го Росія знищила 1085 пам’яток культурної спадщини. Крім того, ворог системно продовжує бомбардувати заклади охорони здоров’я. Уже пошкодив 1629 медзакладів, ще 214 – зруйнував повністю. І це не увесь перелік наших втрат. Тому маємо що відбудовувати. Хоча про це, на жаль, говорити зарано.
Інше питання – що буде з нами, як будемо після війни, що відчуватимемо у момент/день, коли дізнаємося про перемогу? Звісно, кожен проживатиме власний досвід і він однозначно не буде схожий на досвід інших. Подібно тому, як досі можна почути сотні історій від українців про перші хвилини життя після усвідомлення, що почалася повномасштабна війна.
Нині пригадала, як у дитинстві прабабуся розповідала, що плакала, почувши звістку про закінчення Другої світової. Коли місцевий парубок мчався по селу й розносив здавалося б радісну вість, жінки, які поралися на городі, сіли на ріллю та заплакали… Чи плакала моя прабабуся від щастя? – Ні. Вона плакала від усвідомлення того, що тепер уже точно залишилася сама з двома малолітніми дітьми та без годувальника у хаті. Мій прадід Дмитро пішов на війну 1942-го й не повернувся. Усе, що я про нього знаю – з розповідей бабусі, яка і сама свого батька зрештою знала із розповідей. Їй було трохи більше трьох, коли закінчилася війна. Їй не пощастило набутися з татом.
А що твориться нині? На жаль, історія повторюється. Війна забирає у дітей спокійне дитинство, залишає їх сиротами та вчить бути дорослими ще з малечку. Частина українських сімей живе очікуваннями та надіями почути хоч якусь звістку про рідних, які зникли безвісти. Статистика невтішна. Зниклими безвісти зараз рахують щонайменше 42 тисячі військовиків.
Дехто вірить у краще й відмовляється навіть думати про найгірший сценарій. Є й ті, хто знає, що дорогі їм люди уже на щиті, але і поховати нормально не можуть, бо тіла немає… Це наша реальність…
Мусимо розуміти і не забувати, якою ціною відвойовуємо кожен клаптик рідної землі. Плата страшна – життя українців. А під час перехоплення ініціативи та наступальних операцій – поготів.
Але ж світанок таки буде! Та яким він стане для нас…