Це тим більше дивно, що саме керівництво держави аж ніяк не виявляє бажання працювати на лише на патріотизмі. І не спадає на думку чесно прорахувати вартість нововведень і сказати про це суспільству, себто скільки на них треба грошей та де їх узяти… Якщо ж немає «золотого запасу», то нічого не вийде, бо такі не забезпечені ресурсами зміни є авантюрою. Скільки їх уже провалилося в Україні, а найцікавіше, що ніхто не засвоїв цих уроків і не пояснив їхніх причин. Суцільні невдачі військової, медичної, податкової реформ нікого з керівництва не засмучують. Нарешті, з ентузіазмом, що заслуговує на краще застосування, вирішили перебудувати вищу школу, бо час від часу влада нарікає, що чомусь українських вишів стабільно немає у списках найкращих університетів світу. Звісно, причини критиків, як завжди, не цікавлять. Уже близько 10 років особливі надії покладають на так звану Болонську (за назвою одного з найстаріших європейських університетів в італійському місті Болонья) систему, покликану дещо наблизити різні варіанти вищої освіти в європейських країнах до якихось спільних стандартів, що надавало б можливість викладачам, науковцям і студентам вільно мігрувати між вишами по всій Європі, здобувати знання не лише в себе на батьківщині й сприяло б підвищенню якості навчання. А також зняла б перепони між вищою школою і наукою. Однак в Україні, зокрема у київських вишах, Болонську систему в тому вигляді, у якому вона практикується в нас, іронічно називають «Оболонською» за назвою одного з районів столиці України. Адже ті, хто так полюбляє псевдореформаторську балаканину, вперто не бажають бачити разючі відмінності в умовах роботи професорсько-викладацького складу тут і в Європі. Наші умови західні колеги сприйматимуть як надексплуатацію інтелектуальної праці, бо ніхто там не має 900 год річного аудиторного навантаження, як українці, що працюють утричі-вчетверо більше, ніж їхні польські чи австрійські колеги, за значно меншу зарплату. Якщо загалом у Європі на одного викладача припадає не більше як 8 студентів, то в Україні – 13, а президент Янукович уже підписав документ, за яким співвідношення має становити 1:18. Найпікантніше, що всі ці речі називають «наближенням до європейських стандартів»…
Рейтингові оцінки знань студентів, як вимагає Болонська система (це кількісний показник, що ґрунтується на вірі в те, що кількісні зміни обов’язково приведуть до якісних), мають сенс, якщо на практичних заняттях в аудиторії сидить щонайбільше 8 студентів. Проте коли їх 25, то, поділивши 80 хв семінару на 25 осіб, з’ясується що на одного студента не припадає навіть чотирьох хвилин. Що людина може сказати за такий час? Однак, сказавши щось, вона заробить якийсь бал. Що це, як не профанація?
А вже про якісне обговорення наукових проблем, про школу мислення взагалі за таких обставин не йдеться, бо викладач перетворюється на рахівника-реєстратора виступів і балів. Нині за граничного навантаження професорів і доцентів наука у вищій школі – це харкання кров’ю, коли у вільний від занять час викладач має фактично виконувати другу і додаткову роботу, а якщо його відповідно до реформаторських ідей президента і Кабміну збільшать на 50–60%, то університетська дослідницька діяльність припинить існування. Тим більше що й раніше вона ніяк не заохочувалася ні матеріально, ні морально. Не кажучи вже про те, що коли дослідник хоче опублікувати статтю в науковому виданні іншого вишу, то має за це платити гроші з власної кишені, що аж ніяк не надихає, враховуючи зарплату в розмірі $500–600… У якому європейському університеті хтось погодиться працювати за таку винагороду? Українська професура і доцентура не можуть навіть мріяти про те, що в Європі є нормою: про творчі відпустки, про поїздки на конференції до інших університетів у своїй країні й за кордоном (ніхто в Україні цього не забороняє, проте тільки власним коштом), про якісь форми підвищення кваліфікації тощо. Між іншим, навіть у неєвропейських державах виші компенсують викладачам витрати на придбання фахової літератури, інтернет тощо. То чи варто дивуватися «блискучій» відсутності наших університетів у європейських і світових топ-списках? Адже внаслідок «мудрої» політики влади на сьогодні ми відстали вже не тільки від Європи та Північної Америки, а й від деяких країн третього світу, що, на відміну від нас, таки справді розвиваються…
Намір довести кількість студентів на одного викладача до 18 означає тільки одне: якість вищої освіти впаде до найнижчої позначки.
За ці роки вже стало зрозуміло, що керівні олігархічно-політичні клани країни роблять лише те, до чого мають особистий інтерес. Вітчизняні вища школа, медицина, соціальне забезпечення, наука, армія не становлять для них цінності. Адже своїх дітей вони вчать за кордоном, там лікуються, відпочивають, тобто живуть. Тому проблема наслідків поганої освіти їх особисто не торкнеться ані в охороні здоров’я, ані в якості будівництва житла, ані в якості харчових продуктів тощо. Вони знайдуть собі в Європі найкращих фахівців із чудовою освітою. Ось чому стрімка деградація всієї соціально-економічної сфери України і цілковита безперспективність для 90% населення їх не обходять. Тому й перехід від «Оболонської» системи до Болонської є в наших умовах дуже сумнівним…