Що передувало автократії?
За всієї ваги референдуму 1996 року в Білорусі нині вже не часто згадують його попередника, який відбувся за рік до цього – 14 травня 1995-го. А між іншим, саме він і зорієнтував Аляксандра Лукашенку у визначенні державного курсу.
Належних уроків саме з референдуму-1995 не спромоглися дістати і його опоненти. Нагадаємо, що російській мові тоді хотіли надати статус державної 65,2% учасників, проти висловилися лише 8,9%. За зміну тодішньої держсимволіки виступали 47,2% білорусів, проти таких змін висловилися 26,7%. Підтримали тісніший розвиток економічної інтеграції з Росією 64,2%, а проти були лише 9,8%. Схвалили можливість дострокового припинення повноважень Верховної Ради президентом у випадках систематичного чи грубого порушення Конституції близько 7%. Проти були 15,4%.
Національне опитування НІСЕПД
Червень 1995 року
(опитано 1414 респондентів, похибка репрезентативності 0,03)
Окремо варто наголосити, що на цей референдум явка становила близько 64% громадян країни. А відтак всі без винятку кампанії, пов’язані з голосуванням у Республіці Білорусь, відбувалися з явкою близько 80%…
Результати вже наступного референдуму 1996 року, котрий організовував Центрвиборчком на чолі з Лідією Єрмошиною (до речі, вона досі обіймає цю посаду), неабияк дивували. Наприклад, на запитання: «Чи згодні ви з тим, щоб фінансування всіх гілок влади відбувалося відкрито і виключно з бюджету?» лише 2 млн учасників відповіли ствердно, натомість близько 4 млн білорусів не хотіли відкритості фінансування влади…
Понад 4,3 млн учасників не виявили бажання, щоб місцева влада обиралася взагалі…
Суцільні крапки…
За рік після перших президентських виборів у Білорусі, 1995-го, визначалося, яким бачать своє майбутнє білоруси і який варіант цього майбутнього їм запропонує влада, котра на той час ще повноцінно була представлена двома гілками – виконавчою та законодавчою.
Куратор відділення філософії та літератури Білоруського колегіуму Валентин Акудовіч стверджує, що Білорусь тоді хотіла Backin theU.S.S.R: «Ринок білорусів відлякував своєю непрогнозованістю та навіть деякою ворожістю. Адже у ті часи країна фактично частково стала на ринкові рейки, що виявилися не дуже-то «солодкими» для більшості моїх співвітчизників. Хотілося чітких, зрозумілих, перевірених часом речей – повернення російської мови як державної, свого керманича, так би мовити, харизматичного хлопця з народу, котрий би вказав на місце номенклатурникам-корупціонерам, повернув все найкраще з радянського минулого (про погане із цього минулого якось ніхто навіть не замислювався), якихось відчутних соціальних благ».
Все це Аляксандр Лукашенка разом зі своєю молодою та перспективною командою обіцяв, а пізніше і виконав.
Заходився саджати за ґрати «шахраїв».
Харизма була повсюди: у щоденному теле-, радіоефірі, газетах тощо.
Зрозуміла російська мова повернулася до всіх сфер спілкування.
Соціальні блага зрештою таки з’явилися… після щорічного вливання в білоруську економіку мільярдних російських субсидій.
При цьому люди навіть чути не хотіли, що за ці, чесно кажучи, немалі субсидії треба буде в майбутньому сплатити свою ціну.
Політолог Сєрґєй Ніколюк вважає, що тоді в Білорусі відбулася справжня електоральна революція: «Прорадянська більшість жителів – близько 60% – хотіла повернення в минуле. Демократичні цінності тоді якось не під масть були. Тому аж ніяк не випадково близько 60% виборців голосували у першому турі президентських перегонів 1994 року за кандидатів, які, власне, і пропонували те саме повернення до минулого, «де все було зрозуміло».
Таку кількість у підсумку народних симпатій отримали:
– керівник антикорупційної комісії Аляксандр Лукашенка;
– тодішній прем’єр-міністр Вячеслав Кебіч;
– очільник білоруських комінстів Васілій Новіков;
– голова колгоспу «Прогрес» Аляксандр Дубко.
В ті часи ще була популярною приповідка останнього:
Голосуйте за Дубко!
Буде хліб і молоко!
Голоси віддали за того, хто, на думку більшості виборців, гарантовано дасть ці хліб і молоко – Аляксандра Лукашенку.
Щоправда, результати національного опитування Незалежного інституту соціально-економічних та політичних досліджень (НІСЕПД) у червні 1995 року засвідчили, що майже 65% респондентів сказали, що їхнє матеріальне становище за попередній рік погіршилося. Приблизно така сама кількість опитаних вважали, що все «зміниться на краще». Утім, водночас свої надії на вихід із кризи, що склалася, 45,4% білорусів покладали на Аляксандра Лукашенку, і лише 16,3% – на нову Верховну Раду.
Половина виборців бажала соціалізму, така сама кількість вважала, що державна форма власності ефективніша, ніж приватна. Між іншим, 80% де-факто не хотіли приходу іноземних інвесторів. І найголовніше, що на запитання: «Чого ви боїтеся у найближчому майбутньому?», 64,3% (!!!) відповіли, що найбільше їх лякає можливість недоступності продуктів харчування і товарів першої необхідності внаслідок зростання цін, 47% – громадянської війни і лише 25,3% – встановлення диктатури.
Наведемо думку сільського вчителя з Вітебської області Віктора Шабуні, в якого у другій половині 1990-х на руках було двоє малолітніх дітей та дружина-інвалід: «Певна річ, я вірив тоді в молодого й енергійного «народного президента» Аляксандра Лукашенку. Він із таким запалом в очах виголошував свої промови, ганяв чиновників, намагався підняти рівень добробуту людей. Чесно кажучи, він і зробив чимало. Дітей я виростив та й дружині забезпечив більш-менш прийнятні умови для часткової реабілітації.
Звісно ж, я розумів, що наша країна аж ніяк не взірець демократії. Але коли думаєш про виживання, не до таких міркувань».
Валєнтін Акудовіч у своєму аналізі пішов далі: «Білоруси за часів Лукашенка тривалий час жили краще, ніж за царя та радянщини. Чесно кажучи, у першому білоруському президенті вони в ті часи бачили свого висуванця, білоруса, котрий справді думатиме та піклуватиметься про Білорусь».
Як безпосередньо встановлювалася автократія?
Напередодні референдуму 1996 року Аляксандр Лукашенка аж випромінював упевненість у власній перемозі. Мова йшла не більше не менше про перетворення республіки парламентської на президентську. Він публічно заявив ледь не за півтора тижня до того плебісциту: «Я сам про себе подумав: дякую, Боже, що є президент, котрий може зберегти стабільність у суспільстві».
Щоправда, насправді восени 1996-го все було не так добре.
Депутати разом з головою Конституційного Суду Валєрієм Тіхінєй та очільником Верховної Ради XIII скликання Семьоном Шарєцкім були дуже близькими до оголошення імпічменту.
Голова Центрвиборчкому Віктор Гончар був фактично зміщений з посади, причому не парламентом, котрий мав на це право, а самим президентом.
Прем’єр-міністр Міхаіл Чіґірь демонстративно пішов у відставку.
У дуже непростому протистоянні Лукашенка з парламентом переміг перший.
Щоправда, вимальовувалася вже геть інша, ніж рік тому, картинка.
Чимало незалежних аналітиків вважають, що референдум 1996 року був за Аляксандром Лукашенкою. Але від підсумкових результатів, які підраховував новий Центрвиборчком, щодо деяких питань плебісциту, все ж таки певний осад залишився. Крім того, всі міжнародні впливові структури результатів того референдуму не визнали через численні порушення.
Однак, попри все, президентська республіка в Білорусі почала свій відлік…
А що після встановлення автократії?
«У 1996-му та всіх наступних роках ми всі бачили та відчували на собі формування автократії за білоруським сценарієм, – каже Валентін Акудовіч, – з насаджуванням репресивних механізмів, тиском на громадянське суспільство, профспілки, незалежні ЗМІ тощо. Однак слід визнати, що рівень довіри до самого Лукашенка до розгону 19 грудня того року демонстрантів, не згодних з результатами президентських виборів, а також до початку економічної кризи у квітні цього року в Білорусі, можна було вважати доволі високим. При цьому, звісно, офіційні результати всіх виборчих кампаній після референдуму 1995 року викликають чимало запитань».
Нині ж, вважає Акудовіч, коли рейтинг глави держави значно знизився, ситуація змінилася щонайсерйозніше: «Щира любов електорату до цієї людини уже навряд чи повернеться. Лукашенка наказав уряду до 9 травня 2012 року (і це крайній термін) повернути народні симпатії до влади. Отже, так він визнає, що до неї довіра сильно похитнулася. Та й повернути її буде дуже важко».
Сєрґєй Ніколюк поділяє таку думку: «Президент потрапив до своєї ж пастки. Населення звикло до великого соцпакета. Намагатися повернути цей пакет звичними автократичними методами – означає знову приректи країну на гіперінфляцію, девальвацію тощо, що відбувалося і відбувається у нас, починаючи з квітня цього року. Намагатися проводити ринкові реформи – це йти супроти очікувань багатьох категорій населення. Однієї нинішньої російської фінансової підтримки тут замало».
Віктор Шабуня нещодавно зізнався: «Дітей-то я за допомогою нинішньої влади на ноги поставив і квартиру за пільговим кредитом побудував. Але, як самому жити далі на нинішню зарплату, навіть не уявляю. І найголовніше, мої діти після вишів, до речі, доволі кваліфіковані інженери, залишилися, по суті, незатребуваними. Їхніх зарплат вистачає лише на продукти харчування та оплатку комунальних послуг, які от-от мають подорожчати. Вони хочу від’їжджати на заробітки до Росії. Не бачать вони тут жодних перспектив».
Так вибудувалася «автократична спіраль», котра стикнулася з відсутністю перспективи для чималої кількості молодих підготовлених людей. І не лише для них.
Правду кажучи, не так багато є людей, котрі все одно продовжують вірити президенту і його методам вирішення будь-якого рівня складності проблем.
Але, як нещодавно сказав ресурсу udf.by політолог Валєрій Карбалєвіч: «Після 19 грудня 2010 року можна вести мову про «тиху громадянську війну». Політолог вважає, що після останніх президентських перегонів верхи почали робити ставку на силу.
Водночас він же сказав: «Влада фактично закриває всі щілини, всі клапани соціального казана, котрий поступово нагрівається. Природно, це може вилитися у соціальний вибух, але може так і не станеться. У такому кризовому становищі, розколотому, можна жити ще доволі довго».
І владу, й еліту, й простих виборців хвилює запитання: «Як довго?»