На початку 2017-го американський дослідницький центр Інститут Ґеллапа опублікував результати опитування про ставлення до НАТО серед населення країн, які раніше належали до соцтабору. І вони здебільшого не стали сенсацією (див. «Ставлення до НАТО в країнах Сходу та Півдня Європи»). Ставлення до НАТО залежить від чинників, які легко пояснити відносно недавніми політичними подіями. Десь дається взнаки вплив Росії, яка знову перетворилася на ключового опонента Альянсу. Десь, як, приміром, у Сербії, погане ставлення можна пояснити діями самого НАТО — вочевидь, місцеве населення досі добре пам’ятає про бомбардування 1999-го. Узагалі національний чинник на Балканах відіграє значну роль у відносинах із НАТО в різних країнах. Яскравим прикладом є Боснія і Герцеговина, яка ще у 2010-му отримала запрошення до Плану дій щодо членства. За даними Програми розвитку ООН за 2014 рік, відповідно 82% та 80% босняків і хорватів у країні назвали «позитивними» наслідки можливого вступу до НАТО. Те саме можна сказати лише про 15% сербського населення.
Якщо повернутися до опитування Інституту Ґеллапа, то передусім привертає увагу той факт, що подекуди навіть у країнах-членах Альянс не може похвалитися не лише одноголосною, а бодай переконливою підтримкою серед населення. Найкрасномовнішим є приклад Греції, яка приєдналася до НАТО ще у 1952-му. Нині лише 23% населення країни вважає, що Альянс забезпечує країні захист. Майже стільки само (19%) має протилежні погляди. Ще практично половина населення не поділяє тієї чи іншої думки.
Читайте також: І що тепер?
Протилежні приклади географічно зовсім поруч із Грецією. В Албанії та Косові відповідно 70% та 90% населення переконані в тому, що НАТО — це захист. Приклад Косова знову ж таки можна пояснити бомбардуваннями Югославії наприкінці минулого століття. Якщо для сербів війська Альянсу стали агресорами, то для косоварів — визволителями. Для них фраза «НАТО — це захист» набула прямого сенсу. Частково це пояснення стосується й Албанії (понад 90% населення Косова — етнічні албанці). Разом із тим у цій країні привертає увагу ще один факт. У 2016-му за сприяння Програми розвитку ООН в Албанії провели опитування, однією з цілей якого було визначити довіру населення до різних інституцій. Виявилося, що до політичної та судової систем країни вона доволі низька й не перевищує 25–30%. Показники доволі схожі на ті, які фіксують в Україні та інших державах із високим рівнем корупції і відносно малими доходами населення. Водночас у лідерах довіри серед албанців опинилися три міжнародні організації: ЄС, ООН і НАТО. Їм довіряє близько 80% населення. І цей показник зростає з року в рік.
Такі результати — наслідок тривалої співпраці, яка розпочалася майже одразу після падіння тоталітарного режиму на початку 1990-х. Албанський режим став унікальним явищем навіть для умовного блоку «соціалістичних» держав. Місцеві керівники встигли в різні часи пересваритися і з СРСР, і з Югославією, і навіть із Китаєм. Після краху режиму в країні почався довгий період політичної нестабільності (нову Конституцію ухвалили тільки у 1998-му). Усе це не завадило їй стати першою з держав східного блоку, яка отримала військову допомогу від США, і першою, яка чітко заявила про намір приєднатися до НАТО. У 1995‑му газета Washington Post назвала це «найдивнішою військовою співпрацею». Малося на увазі, що найбільша військова потуга у світі співпрацює з найменшою, якою тоді вважали Албанію. І хоча балканська держава фактично приєдналася до НАТО пізніше від багатьох інших країн Центральної та Південної Європи, наслідки тієї взаємодії відчутні й сьогодні. Якщо зважати на думку населення, то саме Албанію, а не Грецію, як колись, можна назвати форпостом НАТО на Балканах.
Читайте також: Майкл Стріт: «НАТО шукає можливість покращити взаємодію між силами з різних країн»
В Україні ставлення до НАТО досі залишається суперечливим. На відміну від Албанії ми довгий час не ставили за мету вступ до Альянсу, хоча співпраця розпочалася одразу після здобуття незалежності. Водночас і НАТО не приділяло достатньо уваги Києву. Як наслідок — тривалий час зберігався стійкий негативний його образ серед населення. Це часто ставало інструментом у руках політиків, які тільки підсилювали ті чи інші страхи. Наприклад, пік ворожості до Альянсу в Україні припав не на 1990-ті, а на другу половину 2000-х. Саме тоді політична конкуренція в нас сягнула найбільших масштабів. Усе змінила війна. Сьогодні в Україні доволі скромні 30% прихильників думки, що «НАТО — це захист», видаються таким самим досягненням, як і 70% в Албанії. Якщо повернутися до опитування Інституту Ґеллапа, то дослідники у звіті окремо зупинилися саме на прикладі України.
«У 2014 році, після того як Альянс запровадив санкції проти Росії через анексію Криму, серед українців уперше почав переважати образ НАТО як захисту (36%), а не як загрози (20%). Однак у 2016-му відсоток респондентів, які вбачають у ньому загрозу, зріс до 35%, оскільки українське населення втомилося від воєнного конфлікту, а також від поганого стану економіки та зростання рівня злочинності», — доходять висновку аналітики.
Окрім політичного фактора в переліку основних причин непопулярності НАТО в Україні часто називали недостатню обізнаність населення щодо нього. У серпні 2018-го Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» оприлюднив результати дослідження, яке дає змогу відстежити зміни в цьому питанні. Передусім вони підтверджують уже наведені тези аналітиків з Інституту Ґеллапа. Популярність вступу до НАТО як найкращої гарантії національної безпеки постійно зростала з 2012-го (13%) до червня 2017-го (47%). Після цього великої зміни не сталося, але до серпня нинішнього року показник знизився до 42%. За той самий час популярність військового союзу з Росією упала з 31% до 6%. Між тим дослідження показує, що дедалі популярнішою стає ідея позаблокового статусу України. Частка прихильників цього напряму зменшилася із 42% 2012-го до 20% у найгострішу фазу бойових дій на Донбасі 2014-го. Проте сьогодні показники практично повернулися на довоєнний рівень — 35% прихильників позаблокового статусу в серпні цього року.
Якщо ж уявити можливий референдум стосовно вступу до НАТО, то показники нині максимально сприятливі для прихильників приєднання до Альянсу: 44% за і 39% проти. А якщо опитати лише тих, хто справді має намір прийти на референдум, то Україна долучилася б до Альянсу з вражаючим розривом 67% проти 27%.
Читайте також: Крістін Дюґуен: «Повністю відокремити пропаганду від журналістики ніколи не буде легко»
Окрім зміни ставлення українців до НАТО у дослідженні «Демініціатив» також намагаються відстежити зміну рівня знань українців про Альянс. Ці дані іноді красномовніші. Передусім респонденти здебільшого чесно зізнаються, що знань бракує. Добре поінформованими про те, що таке НАТО, назвало себе лише 10,5% українців. Дещо знають, але недостатньо майже 55%, а ще близько 20% практично нічого не відомо про Альянс. Для 11% громадян така інформація взагалі нецікава. Ще красномовнішим є інше запитання: «Як, на вашу думку, ухвалюються рішення в НАТО?». Рішення стосовно проведення операцій в Альянсі ухвалюються консенсусом, тобто необхідно зібрати голоси всіх його членів. Свого часу брак такого консенсусу призвів до того, що НАТО не брало участі у вторгненні в Ірак 2003 року, попри тиск США. Правильну відповідь дало тільки 18,8% українців. Понад те, ця цифра за останні 10 років зросла незначно (у 2007-му зафіксували результат 13,7%). Ще 22% респондентів у серпні цього року сказали, що рішення в НАТО ухвалюються більшістю голосів, а 14% вважають, що всі права мають «старі» члени Альянсу (у 2007‑му таких було відповідно 14% і 17,3%). Майже половина українців (45%) узагалі не знайшла відповіді.
Таке незнання внутрішньої організації Альянсу безпосередньо позначається на настроях населення. Головною причиною свого вибору опоненти вступу до Альянсу і тепер, і 10 років тому називають «можливе втягнення України у військові дії НАТО» (47%). Ще 38% вважають його «агресивним імперіалістичним блоком». Майже однакова кількість людей (понад 30%) або принципово виступає за позаблоковість, або боїться іноземного капіталу, який збільшить уплив на Україну. Торік респондентам пропонували ще один варіант: «Це спровокує Росію на пряму військову агресію», чого боявся кожен четвертий опонент вступу. Нині такий варіант прибрали, оскільки пряма агресія вже сталася понад чотири роки тому.
Якщо детальніше зупинитися на страхах, то частково вони мають регіональні особливості, але загалом спільні для різних країн. Коли узагальнити, то НАТО досі асоціюється з війною, а не захистом від неї. Побачити це можна на прикладі Молдови та Грузії. Обидві держави, як і Україна, втратили частину територій унаслідок війни, усі три раніше входили до СРСР. У Молдові, згідно з опитуванням 2017 року, замовленого Центром інформації НАТО, переважна частина опонентів вступу (27%) боїться, що це призведе до воєн і конфліктів. Також серед відповідей втрата країною суверенітету. Відносно небагато людей боїться погіршення відносин із Росією (6%). У випадку Грузії головна відповідь опонентів така: «Це спричинить конфлікт із Росією» (45%, дані NDI за березень 2018-го. Слід зазначити, що варіанти відповідей у країнах різняться. — Ред.).
Тож ставлення населення певної держави до НАТО тримається на «трьох китах»: чітка позиція уряду, поінформованість населення й активність самого Альянсу в країні. У випадку України склалася унікальна ситуація. Найкращу рекламу НАТО дав його головний опонент — Росія. Однак за відсутності трьох названих чинників підтримка може розтанути так само швидко, як і з’явилася.