Ми щодня розповідаємо про українські системи ситуативної обізнаності, демонструємо мапи з позначеними цілями та наголошуємо на швидкості ухвалення рішень на полі бою. Але мало хто з нас замислюється, звідки насправді береться той колосальний потік даних, який потім перетворюється на чітку картинку на екрані системи DELTA. Тієї самої, яка збирає воєдино супутникові знімки, дані радіоелектронної розвідки й інформацію з дронів і датчиків просто на полі бою в єдину живу карту фронту. На жаль, значна частина цього потоку надходить не з наших власних супутників, а з інфраструктури партнерів. І найчастіше — саме з тієї розвідувальної мережі, яку у світі звикли називати альянсом «Пʼять очей».
Ця структура виникла ще під час Другої світової війни, а у 1946 році була офіційно оформлена угодою між Великою Британією та Сполученими Штатами. Її головною метою було перехоплення радянських повідомлень і спільне використання результатів їх дешифрування. Успіх тодішньої домовленості тримався на двох речах, які здавалися вічними. А саме — на спільній англійській мові й майже абсолютній довірі між партнерами.
У 1948 році до союзу приєдналася Канада, а у 1956-му — Австралія і Нова Зеландія. І саме тоді тимчасова воєнна коаліція перетворилася на повноцінний розвідувальний консорціум, відомий під назвою UKUSA. Координація й досі здійснюється через двосторонні чи пʼятисторонні меморандуми. А технічну роботу виконують національні служби радіоелектронної розвідки, серед яких:
- Агентство національної безпеки США,
- британський Центр урядового звʼязку GCHQ,
- австралійське управління ASD,
- канадська служба безпеки звʼязку,
- новозеландське бюро GCSB.
Сьогодні «Пʼять очей» — не тільки таємний обмін перехопленими сигналами, а й цілком публічна дипломатична машина. Щороку міністри внутрішньої безпеки й публічної безпеки пʼяти країн збираються на форумі під назвою Five Country Ministerial. Форум існує з 2013 року і слугує майданчиком для узгодження спільних пріоритетів з кібербезпеки, протидії іноземному втручанню, транснаціональній організованій злочинності та захисту дітей від сексуальної експлуатації.
У вересні 2025 року учасники цієї зустрічі домовилися посилити спільну відповідь на глобальне виробництво й розповсюдження синтетичних опіоїдів, а на рік раніше ухвалили спільну заяву про боротьбу з сексуальним насильством над дітьми в інтернеті. При цьому в альянсу й досі немає єдиної штаб-квартири чи формального керівного органу: це радше гнучка коаліція незалежних національних відомств, повʼязаних мережею угод, довірою й спільною звичкою ділитися здобутою інформацією.
Проблема полягає в тому, що ця архітектура створювалася для епохи, коли шпигунство означало фізичне перетинання кордону. Але сьогодні супротивнику вже не потрібно нікуди проникати фізично, щоб дістатися чужих секретів. Достатньо підключення до інтернету й однієї незакритої вразливості в чужій системі, якою можна скористатися здалеку, сидячи за тисячі кілометрів від цілі. Показовий приклад — торішня атака на компанію United Natural Foods, одного з найбільших оптових постачальників продуктів харчування в Північній Америці. Тоді злам систем електронних замовлень призвів до тимчасового дефіциту продуктів у кількох американських штатах, а сама компанія згодом офіційно оцінила збиток у 350–400 мільйонів доларів втрачених продажів і ще близько 20 мільйонів доларів прямих витрат на реагування на інцидент.
Цифрова екосистема давно вийшла за межі досяжності будь-якої окремо взятої юрисдикції. Саме це оголило слабкі місця альянсу, обмеженого пʼятьма англомовними державами.
Кібератаки тепер долають континенти за лічені секунди, використовуючи сервери, центри обробки даних та сірі зони законодавства, що виходять далеко за межі колективного впливу «Пʼяти очей». Тож для боротьби з такою загрозою потрібна значно ширша коаліція, здатна захищати ті території, до яких її нинішні учасники вже не можуть дотягнутися.
Кібернетичний апарат самого альянсу й досі переважно займається аналітикою, а не оперативними діями. Він робить ставку на обмін розвідданими вже після інциденту, а не на захист у режимі реального часу чи оперативну атрибуцію. Це яскраво проявилося під час попередження про кампанію під назвою «Тайфун Вольт» у березні 2024 року. Тоді агентства «Пʼяти очей» випустили спільні рекомендації лише після того, як спонсоровані Китаєм субʼєкти вже встигли скомпрометувати кілька мереж критичної інфраструктури, зокрема в секторах звʼязку, енергетики, транспорту та водопостачання. При цьому в деяких випадках зловмисники лишилися непоміченими в мережах жертв щонайменше пʼять років.
Директорка американського агентства з кібербезпеки Джен Істерлі, виступаючи перед Конгресом, прямо заявила, що ця загроза не є теоретичною і що виявлене на той момент — найімовірніше, лише верхівка айсберга. У її попередженні пріоритет надавався передовим управлінським практикам і плануванню реагування на інциденти, а не оперативним контрзаходам. Це доволі красномовно свідчить про те, що організаційна структура альянсу просто не розрахована на швидкість, поширення й перетин юрисдикцій, характерні для кіберконфліктів XXI століття.
Саме тому дедалі частіше лунають аргументи на користь розширення альянсу, і найімовірнішими кандидатами на вступ називають Японію, Південну Корею та Німеччину.
Токіо ще у 2024 році ухвалив закон про сприяння економічній безпеці. Документ посилив контроль над експортом чутливих технологій і створив перше в Японії центральне бюро економічної безпеки. Воно обʼєднало нагляд за цілісністю ланцюгів постачання, захист критичної інфраструктури та політику кібербезпеки в єдиній інституційній структурі.
Національна розвідувальна служба Сеула стала ключовим партнером у сфері кіберкриміналістики та збору розвідданих про ракетні програми Північної Кореї. А федеральне відомство із захисту конституції Німеччини очолило боротьбу Європи проти російських кампаній дезінформації, особливо в контексті війни в Україні.
Усі ці три країни привносять в альянс те, чого він не може відтворити власними силами:
- Японія контролює критичні ланцюги постачання напівпровідників,
- Південна Корея має розвинену інфраструктуру реагування на кібератаки,
- Німеччина впливає на регулювання у сфері етики штучного інтелекту та захисту даних.
Їхнє включення дозволило б розподілити навантаження, яке сьогодні розподіляється серед країн-учасниць нерівномірно. Наприклад, Нова Зеландія відкрито визнає нестачу власних ресурсів для кіберзахисту та розвідувальних операцій на тлі зростання загроз іноземного втручання, шпигунства й онлайн-радикалізації.
Практично приєднання нових учасників могло б відбуватися за модульною структурою співпраці розвідувальних служб з сегментованою архітектурою, побудованою на принципі нульової довіри й обмеженого доступу для вибіркової співпраці з конкретних питань. Це дозволило б поступово розширювати коло учасників, водночас зберігаючи цілісність уже наявних каналів розвідки, і, по суті, означало б перехід від централізованої інтеграції до розподіленої системи безпеки, де пріоритет надається стриманості, а не повному розкриттю.
Утім, супротивники розширення мають вагомі аргументи проти. Угоди «Девʼяти очей» та «Чотирнадцяти очей», у яких брали участь кілька союзників по НАТО, забезпечили лише часткову сумісність через відмінності в законах про конфіденційність, протоколах секретності та різних підходів до обробки даних. Розкриття інформації Едвардом Сноуденом у 2013 році, коли стало відомо про спільний збір даних США та Австралії на дипломатичних обʼєктах в Азії, мало не призвело до розриву співпраці з кількома європейськими партнерами. Але водночас суперники НАТО страшенно бояться його розширення. Зокрема проти цього виступають Китай і Росія, які на цей момент поглиблюють координацію розвідувальних служб через Шанхайську організацію співробітництва.
Читайте також: Алісія Гарсія-Ерреро: «Слабка Росія повністю влаштовує Китай»
Окрім геополітичного виміру, розширення альянсу несе й суто оперативні виклики. Воно може призвести до розбіжностей в оцінці загроз, неузгодженості режимів класифікації інформації та законодавства про захист даних. Це, своєю чергою, ускладнить роботу розвідувальних служб. Адже не секрет, що альянс «П’ять очей» досі існує завдяки спільним правовим і моральним принципам його учасників. Новим членам, якими б професійними вони не були, знадобляться час і підтверджена на практиці надійність, щоб досягти такого самого рівня взаємної довіри.
Майбутнє «П’яти очей» значною мірою залежить від того, чи вдасться поєднати оперативну секретність із поступовим і контрольованим розширенням партнерства. Одним із можливих рішень може стати поетапна модель співпраці, заснована не на автоматичному членстві, а на конкретних спроможностях держав-партнерів.
Це дозволило б потенційним учасникам вибірково долучатися до окремих напрямів, зокрема спільних навчань із кіберзахисту, виявлення загроз за допомогою штучного інтелекту чи використання протоколів безпечного обміну даними, водночас зберігаючи ключові запобіжники альянсу у сфері розвідки.
Таку багаторівневу модель співпраці варто розглядати не як постійну альтернативу повноцінному членству, а як еволюційний етап адаптації альянсу до нової безпекової реальності. Якщо з часом подібні партнерства доведуть свою надійність і ефективність, то можуть стати основою для формальної інтеграції, перетворивши ситуативну взаємодію на структурований союз.
Практично це означає, що «Пʼять очей» мали б розпочати предметну співпрацю з Японією та Німеччиною саме у сфері кібербезпеки та штучного інтелекту, там де вже існує технічна й правова конвергенція. А цільове тематичне членство дозволило б партнерам долучатися до окремих напрямків розвідки та спільних цільових груп за умови взаємної перевірки, шифрування й дотримання спільних стандартів управління даними. Виживаність альянсу зрештою залежатиме саме від його гнучкості, адже він більше не може покладатися виключно на свій історичний договір пʼяти учасників. Щонайменше він мусить перетворитися на багаторівневу структуру, що обʼєднує ключових демократичних партнерів
Для нас усе це — не абстрактна геополітична дискусія, а пряме питання виживання власної розвідувальної й ударної спроможності. Наша DELTA, якою ми так пишаємося, насправді значною мірою живиться саме інфраструктурою країн «Пʼяти очей». І тому кожна дискусія про те, наскільки швидко ця система обмінюється інформацією, наскільки вона готова реагувати в реальному часі, а не лише постфактум аналізувати вже здійснену атаку, стосується і нас.
Є один факт, який чудово підсилює тезу про вразливість самої залежності, а не тільки її користь. У лютому 2025 року Сполучені Штати тимчасово обмежили доступ України до окремих супутникових даних, зокрема від Maxar і Starlink. І наслідки для нас були дуже важкими. Це живий приклад того, наскільки крихкою може бути система обізнаності, яка тримається на політичній волі союзника, а не на власній інфраструктурі.
Тож, можливо, щоб у майбутньому менше залежати від політичної волі Вашингтона, Україні вже зараз варто розпочати адвокацію власного приєднання до альянсу «П’ять очей» — нарівні з такими країнами, як Японія чи Німеччина, які також розглядаються як потенційні партнери.
Звісно, цей шлях не буде простим. Він потребуватиме років послідовної роботи та низки політичних рішень, які ухвалюватимуться далеко за межами України — у Вашингтоні, Лондоні, Оттаві чи інших столицях держав-учасниць.
Водночас саме інтеграція України до цієї системи могла б стати однією з найважливіших довгострокових безпекових гарантій у майбутньому.
