Я зомбі

Автоматизм часто виникає під впливом авторитету. Професор психології Ари­­зонського уні­­верситету Роберт Чал­­діні розповідає, що у 1990-х роках велика авіакомпанія після низки аварій провела експеримент для перевірки пілотів. Імітуючи польоти за критичних умов, керівництво компанії таємно доручило капітанам екіпажів симулювати нездатність вирішити проблему. Результат усіх шокував: близько третини імітаційних польотів закінчилися трагічно, тому що члени екіпажу виконували відверто хибні накази капітана.

 

Схожий феномен помітили ще за часів Другої світової війни, коли в США розслідували причини авіакатастроф. Джон Вотсон, засновник біхевіоризму (однієї з найпопулярніших теорій психології XX ст.), розповідає про одну з таких аварій. У голови екіпажу генерала Узала Ента захворів другий пілот і його замінили іншим льотчиком. Під час старту літака генерал почав мугикати пісеньку, похитуючи головою. Новенький пілот подумав, що таким чином генерал наказує підняти шасі. Незважаючи на те, що літак не набрав необхідної швидкості, пілот виконав «наказ», і сталася аварія. Коли на допиті в горе-пілота запитали, навіщо він підняв шасі, якщо знав, що літак не зможе злетіти, він відповів: «Я думав, то генерал мені наказав».

 

Сьогодні автоматизм під впливом авторитетів зростає, зокрема в медицині. Загрозу сліпої віри в лікаря розкрили психологи Томас Бласс, Майкл Коен і Нейл Девіс. Ось типовий випадок, що трапився в американській лікарні. У пацієнта було сильне запалення вуха, і отоларинголог призначив йому краплі. В рецепті лікар написав не повністю «капати в праве вухо», а скорочено – «капати в пр. вухо», англійською «place in R ear». Медсестра прочитала рецепт і закапала потрібну дозу пацієнтові в… анус (тут гра слів: R ear можна прочитати як Right ear – праве вухо – або Rear – сідниця).

 

 

Хуліганство та злочини теж нерідко відбуваються автоматично, але не обов’язково під впливом авторитету. Поштовхом може бути вчинок незнайомої людини. Психологи назвали це принципом соціального доказу або теорією розбитих вікон. Докази навели у листопаді 2008 року Кіз Кайзер, Зігварт Лінденберг та Лінда Штег із Грьонінгенського університету в Нідерландах. Вони встановили, що «коли людина бачить, як інші порушують певну соціальну норму – неправильно паркують авто, смітять, пишуть на стінах, не повертають візок до супермаркету – вона теж схиляється до порушення». Це призводить до ланцюгової реакції та поширення хаосу.

 

На думку спадає легендарний феномен Вертера. Коли молодий Гете у 1774 році опублікував роман «Страждання молодого Вертера», головний герой якого скоює самогубство, Європою прокотилася хвиля самогубств. Влада деяких країн так налякалася, що цей роман заборонили.

 

Схожі факти виявили соціологи Кеннет Боллен з університету Північної Кароліни і Девід Філліпс із Каліфорнійського університету. Щой­­­­но на перших шпальтах газет з’являється матеріал про катастрофу, вбивство чи самогубство, зростає кількість подібних трагедій у місцевості, де продаються ці газети. За статистикою самогубств у США впродовж 20 років Філліпс встановив, що «після кожної публікації про самогубство у наступні два місяці відбувалося в середньому на 58 самогубств більше, ніж в інший час». Філліпс також виявив: чим гучніше мас-медіа висвітлювали подібні трагедії, тим більше траплялося таких вчинків.

Трансляції боїв боксерів-важ­ко­­ваговиків і повідомлення про них у вечірніх теленовинах в США викликають значне зростання кількості вбивств. Протягом десяти днів після того, як на рингу програв чорношкірий боксер, збільшувалася кількість убивств, жертвами яких були молоді чорношкірі чоловіки. Якщо ж програвав білий боксер, на вулицях частіше вбивали білих чоловіків.

 

 

Принцип соціального доказу працює максимально, коли є два чинники: схожість і невпевненість. Якщо така як ти людина – багата/бідна, стара/молода, білява/чорня­­ва – робить щось, тобі автоматично хочеться зробити те саме. Цей чинник використовують у рекламних кампаніях – на білбордах і телеекранах за товар чи послугу нас агітують такі ж як ми маленькі українці. Або великі – кінозірки, співачки, футболісти. Тобто авторитети, які (як ми вже знаємо) теж викликають автоматичну реакцію.

 

Чинник невпевненості, що посилює принцип соціального доказу – це коли ти не знаєш, як вчинити, і дивишся довкола: а що роблять інші? Цим користуються виробники комедійних серіалів і шоу, вмикаючи у потрібний момент фонограму сміху. Психологи Майкл Платов, Александер Хеслем і Род Мартін у 2008-му підтвердили встановлені їх колегами факти 30-річної давнини: під час гумористичної програми записаний сміх примушує аудиторію сміятися довше і частіше. Крім того, «фанерний» сміх є най­ефективнішим під час невдалих жартів. Отже, завдяки штучному «ги-ги-ги» можна гнати халтуру, що ми й бачимо на екранах.

 

Чи можна позбутися автоматизму і не купуватися на трюки? Роберт Чалдіні, Деніел Голдштейн, Лінда Троппе і Деніел Канеман впевнені, що можна, але це важко. Адже стереотипна поведінка людей – продукт еволюції гомо сапієнс. Зараз обсяг наших знань зростає у геометричній прогресії, а майбутнє загрожує втопити нас в інформаційному океані. В багатьох випадках автоматичні дії є найдоцільнішими, а інколи просто життєво необхідними. Щоб поводитися адекватно в насиченому світі, людина обирає найкоротші шляхи. Повністю відмовитися від автоматизму, на думку вчених, неможливо, адже для цього нам довелося б усвідомлювати й аналізувати всі аспекти нашої особистості, всі події та ситуації, які виникають щомиті.

 

Але без роботи зі свідомістю проблему не вирішити, тому психологи знову й знову повертаються до самоусвідомлення. Вони стверджують: якщо ми будемо частіше прислухатися до здорового глузду та свого тіла, аналізувати, що відбувається з нами на рівні емоцій і відчуттів під час спілкування або перегляду реклами, з’являтиметься нова «звичка» – не реагувати автоматично. Для цього інколи достатньо просто зупинитися посеред бурхливої ріки життя й подивитися на себе збоку. Якщо до такої зупинки додати ще й усвідомлення власного дихання (адже вдих-видих безпосередньо пов’язані з психікою), як це рекомендує чеський професор психології Станіслав Гроф, ми зможемо хоча б іноді бути самими собою, вільними та ефективними.