Досить часто література є спробою подивитися на певні речі крізь оптику іншого, спробою оголити давно притуплений нерв, скоротити історичну дистанцію – словом, наблизитися на відстань витягнутої руки до того, що нині вже недоступне. Таку потребу відчув зокрема письменник Марко Бальцано, коли побачив башту дзвіниці, що на кілька метрів виринає з води посеред озера Резія. За довгими чергами туристів, за нескінченними селфі з причалу на тлі вежі, за гойданням каное на хвилях водойми він побачив те, що не лежить на поверхні – буквально і метафорично. Марко Бальцано побачив безжальний цивілізаційний поступ, який виправдовує затоплення села і стає пріоритетом, побачив трагедію людського життя, яке байдуже викидають на периферію існування, побачив простір постійного відчуження, який ніяк не може знайти прихистку аж до загибелі. Він побачив усе це – і написав роман.
Його книжка «Я залишаюсь тут» вперше вийшла друком у 2018 році, а вже зараз з’явився український переклад Мар’яни Прокопович у видавництві «Нора-Друк». Цей роман – розповідь жінки на ім’я Тріна, яку вона адресує своїй доньці. Вона згадує своє життя і все, що його складало: дружба, навчання, кохання, сім’я, але водночас й війна, дискримінація, примусове виселення та спроби вижити. Рідне село Тріни – Курон, що в Південному Тіролі (нині північ Італії) – за короткий період зазнало безліч потрясінь: ще до Першої світової це була територія Австрії (з цієї причини в романі селяни – німецькомовні), згодом – територія Італії; коли до влади прийшов Муссоліні, анексований регіон почав зазнавати індустріалізації, а місцеве населення – тотальної італізації (знайома історія, чи не так?); потім мобілізація і війна на чужині, згодом – прихід Райху, знову мобілізація і знову війна. Тріна разом зі своєю родиною проходить через усі катастрофи, в епіцентрі яких так несподівано опинилася, намагається чинити опір несприятливим обставинам. Але навіть тоді, коли здається, ніби всі нещастя минули, з’являється нова загроза: італійська влада вирішила збудувати греблю, що загрожує затопити Курон; головні ж персонажі непохитні у своєму рішенні нізащо не покидати домівки.
Читайте також: Смак і посмак «Після кави»
Попри невеликий обсяг, що дає змогу прочитати текст за вечір, він охоплює ледь не всю біографію Тріни – від дитинства до літнього віку, а тим часом її оточує ширший, геополітичний контекст. Тому-то роман «Я залишаюсь тут» заслужено можна назвати історичним, тим паче коли Марко Бальцано стверджує в примітці, що деякі персонажі цієї книги мають реальних прототипів, а в подяках згадує дослідниць, чиїми роботами послуговувався, пишучи твір. Історії (у найширшому розумінні цього терміну) в романі справді дуже багато: від Муссоліні до Гітлера, від фашизму до нацизму, від Першої світової війни до Другої світової, від швейцарського кордону до австрійського, від підпілля до дезертирства, від політики до релігії.
Друга половина книги значною мірою подібна на репортажистику з дещо сухим викладом фактів про зведення греблі та затоплення села Курон (вочевидь, тут автор надміру захопився переказом основних моментів будівництва, які видалися йому важливими). А втім, цьому роману здебільшого притаманний баланс: невблаганний хід історії виражений через життя героїв, а життєві шляхи персонажів змальовано в ширшому контексті історичних подій. Одне не існує поза іншим, і книга не перехиляється ані вбік занадто абстрактної фікції, ані вбік занадто сухої конкретики. Без історичної драми не було би драми особистої, і навпаки – усі тяготи життя Тріни увиразнюють, загострюють, унаочнюють відчуття геополітичних катаклізмів.
У цьому контексті прикметним є стиль «Я залишаюсь тут». Під час читання роману не покидає думка, ніби ти переглядаєш чиїсь листи. А насправді так і є: Тріна пише своїй доньці, і саме цей лист ми врешті тримаємо в руках як книгу. Він нагадує чи то мемуари, чи то сповідь, але його загальна характерна риса – інтимність. Тріна нічого не приховує, про все говорить відверто, і це, власне, ознака того, що пише вона не стільки доньці, скільки сама собі – це її спроба розібратися зі своїм життям. Тому в романі повно намагання зрозуміти минуле, не бракує і влучних спостережень та висновків, що проявляються в спробах Тріни тлумачити світ: «Отак кидатися різними предметами означало для них [батьків Тріни] любити одне одного»; «Чому життя обов’язково означає йти вперед?»; «…життя – це мішанина випадковостей, а тому говорити про провини нема сенсу».
Читайте також: Україна книжна: чого бракує нашим читачам?
Цей роман є результатом спроби озирнутися на панорамну картину життя, аби щось усвідомити. Але тут маємо справу з тим рідкісним випадком, коли письмо як терапія, як ліки, як зцілення стосується не автора, а радше персонажки – настільки добре книгу стилізовано, настільки вона переконлива. Монолог Тріни, ця її розповідь завдовжки 182 сторінки дуже прискіплива і поетична, але не аж так, щоб засумніватися, ніби ці слова належать не сільській вчительці з прикордонної території. Нарація плавна, хоч і динамічна (як і будь-яка сільська життєва оповідка), а роман цілковито розчиняється сам у собі, є повноцінним і, сказати б, незалежним від контексту прочитання, бо ж однаково це читання буде захопливим і важким. Проте книга не має на меті розчулити, бо ж іще з першої сторінки Тріна стверджує: «Ненавиджу плакати, бо так роблять лише ідіоти, бо це не дає мені розради».
Усюдисущий катастрофізм часу, досвід і почуття перебування на межі (межі історії, часу, держави, життя) мимохіть резонують з нашою реальністю. Але там, де відголоси війни в цій книзі подібні до української дійсності, їхні результати й наслідки утворюють потужний дисонанс. Так, у романі легко впізнати подібність процесів, які проводили в Південному Тіролі, з русифікацією міст, витісненням української мови з освіти, маргіналізацією корінного населення, використанням його як видаткового матеріалу тощо. Проте Курон таки не спромігся відстояти межі своєї автентичності, не зміг ствердити власної недоторканності – це відрізняє його від нас. Тому не варто піддаватися спокусі ототожнення досвідів, адже в романі, на відміну від української дійсності, така знайома нам принципова позиція – лишатися вдома, незважаючи ні на що – врешті зазнає краху: Тріну змушують переселитися, а Курон таки затоплюють.
Читайте також: Культура в контексті війни
Історія, розказана в цьому романі, не скаржиться на невідворотне лихо (бо ж усе таки персонажі могли на щось вплинути, могли протистояти нищівному тиску). Натомість «Я залишаюсь тут» акцентує на тому, що є спільним знаменником для всіх описаних у книзі катастроф – це байдужість. На мешканців Курона було начхати і італійцям, які їх асимілювали й відсторонювали, і німцям, які використовували їх як живу силу для війни; до них було байдуже будівникам греблі, політикам, релігійним діячам; не було до них діла навіть сусіднім селам, які знаходили для себе вигоду в затопленні Курона. Та найстрашніше, що інколи байдужість огортала самих місцевих, які лишалися інертними та бездіяльними, бо просто не хотіли бачити проблеми. Байдужість поширюється в книзі масштабами епідемії, так що люди навіть починають вірити, ніби вони зайві в себе вдома.
Сюжет «Я залишаюсь тут» – це доказ деструктивного впливу інертності. Він показує, що байдужість атрофує саму основу людяності, і вчить: коли війна триває у твоїй країні – байдуже, як далеко від тебе, – то насправді ця війна вже у твоєму домі; коли ти намагаєшся дистанціюватися від політики – байдуже, з яких причин, – то насправді ця політика вже стосується тебе. А ще: навіть в контексті тотального катастрофізму є безліч речей, що «на часі». Ігнорувати їх, пояснюючи це пріоритетністю війни (хоч війна і справді є пріоритетною), – те саме, що віддавати на поталу долі абсолютно все і навіть не намагатися відстоювати свій простір. Село Курон на півночі Італії добре це знає: від нього лишилася тільки дзвіниця, що стирчить із затопленої долини. Під час війни ніхто не зважав на будівництво греблі, яка й спричинила затоплення села. І як слід цієї злочинної байдужості – кілька метрів дзвіниці на поверхнею води. Дзвіниці, яка вже ніколи не скликатиме мешканців Курона на месу, яка вже ніколи ні по кому не відправлятиме подзвін.