Відкладімо ці питання на потім і спробуймо пригадати дні, коли первосвященник Риму правив святі меси перед багатотисячними зібраннями вірних, дивовижний святковий настрій зустрічі з винятковою подією, а також її видимі й невидимі наслідки. Адже впродовж усіх років комуністичного панування Католицька церква не мала, м’яко кажучи, підтримки й довіри держави, не кажучи вже про загнану в підпілля й активно переслідувану Греко-католицьку церкву. Досить згадати, що одну з нечисленних католицьких святинь у столиці, костел святого Олександра, перетворили на планетарій, а щоб процес колективної лоботомії був успішнішим, вулицю Костельну, де розташовано цей храм, перейменували на вулицю Челюскінців. Добре, що не на вулицю Гебістів. Саме тому візит Івана Павла ІІ до України був початком довгого процесу відновлення історичної справедливості й пам’яті народу; процесу, який не закінчився досі та вимагає неабияких скоординованих зусиль українських інтелектуалів. Квіти, які папа поклав на меморіалах жертв комуністичних і нацистських злочинів у Биківні та Бабиному Яру, були одними з перших вагомих свідчень того, що світ і Католицька церква зокрема знають і пам’ятають про страхітливі злочини, здійснені двома тоталітарними режимами на нашій землі, про Голодомор і Голокост.
Читайте також: Ясновидіша любов
Папа був старим і хворим. Його мова стала нерозбірливою, служіння вимагало помітних зусиль, яких понтифік героїчно не уникав. У дні його відвідин мій батько важко помирав у лікарні, тому я міг присвятити небагато часу телевізійним новинам, які досить детально висвітлювали візит. Прибитий горем, я дивився ті новини й мало що розумів. Але це не означало, що я не радів приїзду папи або що він майже нічого для мене не означав. Навпаки, ще за п’ять років до цього я записав у своїй книжці «Келія Чайної Троянди» сон, який можна вважати віщим.
«Дивний сон приснився мені сьогодні: ніби стою перед Іваном Павлом II, позбавлений усього несуттєвого й зайвого; він запитально дивиться на мене, а я кажу: «Я скучив за тобою, Отче найсвятіший»; він приголомшений цими словами та хрестить мене по-католицькому — чи благословляє знаком хреста — і дає якісь розпорядження, щоб мені негайно допомогли. Прокинувся під враженням правдивості цього сну — білосніжний одяг первосвященника Риму, його просвітлене, живе лице, сповнене любові, — під враженням щирості власних слів та їхнього змісту, який не усвідомлювався денною свідомістю: «Я скучив за тобою, Отче найсвятіший». Я скучив за нормальним життям, за нормальними людьми; моє довготривале перебування в цьому пеклі загрожує остаточною загибеллю душі й остаточною поразкою. Довколишній світ вовтузиться в пітьмі й огидному бруді, не бажаючи вибратися з них; а я все життя мрію вирватися звідси на волю, до світла й чистоти — і не можу, й допомоги немає. Я скучив за тобою, Отче найсвятіший; скучив за світлом; скучив за чистотою; скучив за тишею та сумирністю, скучив за лагідністю й розважливістю, скучив за розумом і увагою, скучив за доброзичливістю й побожністю — справжньою, сердечною, глибокою, не вдаваною, просвітленою і просвіченою. Мені немає з ким мовчати, говорити і мовчати знову, довколишнє середовище нестерпне своєю обмеженістю, своїм несмаком, затурканістю, агресивністю.
Читайте також: Надто подібний на себе
Я не маю куди подітися звідси, Отче найсвятіший, і ось уже тридцять три роки як я не можу прижитися тут. Є люди, яким затишно в цьому багні, які мають у ньому власне місце і власне сонце, мають дім, жінку, дітей, роботу, гроші, одяг, друзів, «міжлюдські зв’язки» — у мене немає нічого, нічогісінько, крім сотні-другої книжок, які я вожу за собою в усіх безпритульних блуканнях разом із невеселими щоденниками про цю затяжну неприкаяну подорож. Я відмучився у цій в’язниці тридцять три роки, втратив здоров’я, втратив любов до життя, втратив долю, не знайшов коханої, нічого не знайшов; я втомився вити від цієї перманентної безвиході, від цього тотального безладу, непорозуміння й суперечностей. Я втомився. Я скучив за тобою, Отче найсвятіший. Нізвідки чекати на порятунок чи бодай розуміння, не кажучи вже про допомогу. Адже сон — це лише сон, хоч яким би значущим і світлим, яким урочистим і чистим він був; але прокидаюсь я все одно тут, і кривлюся від життя, наче від зубного болю, — бо хіба можна радіти цьому болеві, благословляти його, благоговіти перед ним?». Тому візит Івана Павла ІІ до України назавжди залишиться моїм особистим, дуже глибоким переживанням, сповненим вищого сенсу. Гадаю, не тільки для мене.