Я їду потягом з Києва до Перемишля. Далі Краків. Далі Берлін. Дорога, яка колись займала півтори години літаком, тепер за тривалістю може зрівнятися з трансатлантичним перельотом з пересадкою.
Близька подруга кличе мене в гості у Грецію. Ображається, що я не хочу взяти й прилетіти просто так: летіти ж менше, ніж дві години! Колись це не було проблемою. Тепер я пояснюю їй, що з України не літають пасажирські літаки. Пояснюю я це не вперше. Подруга з усією кіпрською експресивністю обурюється: що це за безлад такий?
Я розтлумачую, що у нашому небі літають ракети. Літають з простою та банальною метою — вбити. І я зовсім не ображаюсь, що вона забуває про такі “дрібниці”. Зрештою, спробуй повірити, що десь у Європі це є реальністю.
Її дивує наш світ, а мене її — ні. Бо її світ мені відомий та зрозумілий. Мій для неї – неправдоподібний.
Я їду потягом до Перемишля і розгортаю цукерку. Мішечок з солодощами мені поклав до рук чоловік на вокзалі. Він щойно приїхав з похорону побратима. Цього тижня – вже з четвертого похорону. Завтра буде пʼятий. Каже: бери, у нас вдома повно поминальних цукерок. Назбиралось.
Я їду цим комфортним Інтерсіті, їм поминальну цукерку від харківського заводу і думаю про загиблого. Єдине, що знаю: “Він був великим і дуже добрим”. А похорон був важким, бо всі у Василькові його сердечно любили.
Мій шлях пролягає до Німеччини, а далі до Швейцарії, де на чергових конференціях доведеться пояснювати вкрай очевидні для нас речі. Очевидні речі, які не є очевидними для наших союзників. Я розповідатиму про нашу війну і наше життя в ній. Саме так, тому що ця війна стала виключно нашою… А може, такою була й одразу? Тільки ми пізно це почали усвідомлювати.
За вікном темніє, і у вагоні теж. Згадуються перші тижні повномасштабного вторгнення і перші практики світломаскування. Як дивно і тривожно було тоді їхати в повній темряві! Нині ж знищені ТЕС і ТЕЦ іронічно забезпечили нам необхідне маскування. Впевнена, що про відключення електрики, а точніше спорадичні включення електрики мені також доведеться пояснювати колегам у Європі. Я буду бачити в їхніх очах співчуття і певний скептицизм: “Так не може бути, це перебільшення”.
Коли світло вдома є – я теж відчуваю себе частиною Європи. Але світло є рідко. В інший час я запалюю лампади та все більше розмірковую про наших предків.
Я думаю про те, чого ми в них не навчились, і чого особисто нас ще життя не навчило, якщо наші діти сидять в укриттях, їдять поминальні цукерки… Але у садочках, під гуркіт генератора, їм досі крутять “Машу і мєдвєдя”. Мабуть, якось непропорційно ми настраждались, якщо таке є можливим на третьому році повномасштабного вторгнення. На одинадцятому році війни.
Я думаю про добрі історії для наших союзників. Певно, про малюків в укриттях я скажу. А про російські мультики промовчу. Соромно. Думаю про те, як розповідатиму людям з XXI століття історії з нашого українського XVIII століття – без електрики та з позиційною війною.
А ще – я пригощу їх цукерками, яких у нас вдома тепер повно. Забагато.