Я повертаюсь. Я вже не буду стояти осторонь

17 грудня відбулася довгоочікувана подія: презентація роману Ліни Василівни Костенко «Записки українського самашедшого». Письменниця дала свою оцінку сьогоденню.

З Миколаєм завжди пов’язані подарунки. Колись пекли миколайчики. (…) Але я вам скажу, що цей «миколайчик» – він не дуже солодкий. (…) Та я свідомо на це пішла. Бо колись треба просто скинути з себе останні ілюзії і залишитися сам на сам із проблемою.

Насамперед хочу подякувати журналістам. Останні 10 років робота саме над цією книжкою мене весь час закидала на журналістську територію. Мені потрібно було дуже багато інформації від локальної тутешньої – до глобальної світової, мені потрібні були ви. Ви цього не знали, а я знала. (…) Я побачила, що без журналістів це суспільство пропаде. На сьогодні, думаю, вся ситуація тримається на тому, що ви не здалися. (…) Маю на увазі справжніх журналістів. Я подякувала вам не випадково. (…) Я недаремно в цій книжці написала: «От хто в нас є, так це журналісти – очі суспільства, яке спить».

Мені дуже шкода було свою рідну незалежну державу. Мені так не хотілося писати чогось про неї поганого (…) так хотілось не написати чогось прикрого, тому я стримувалася. А тут якраз прийшов міленіум, третє тисячоліття, ХХІ століття. Ви пам’ятаєте, як тоді говорили: Міленіум! Казали, що перейти нам цей рубікон, це так важливо. Тепер вже забули. Зараз у ХХІ столітті живуть так, як і у попередньому.

Ця книжка написана від чоловіка. Це не «жіночий роман». (…) Але я не навмисне. Це не епатаж. (…) Я подумала, як я почну цей роман. І виникла фраза перша. (…) Мій герой сказав мені: «Я завжди був нормальною людиною». Так почався «чоловічий роман». Я почала його писати, розгрібаючи світову інформацію і нашу українську. Одним словом, це сюрреалістичний Вавілон сучасного світу. (…) Від цього роману, від цього матеріалу відбрунькувався іще один – цього разу жіночий. Бо в мого героя є дружина. (…) Я з полегкістю паралельно писала ту другу книжку, але оскільки це вже жіночий роман, мені було легко. Тут мені було важко. (…) Своїх героїв – я їх всіх люблю. Причому вони написалися самі. (…) Вірші я пишу, проза – пише мене, а над статтями я працюю. Так от, ця проза написала мене. Ці люди мене вели, і моє завдання було лише в тому, щоб відкинути зайве.

Справжня людина не може витримувати того, що відбувається. Вона або бореться, або вішається, або нидіє. Мій герой не з тих, хто може животіти. І він, до речі, не з тих, хто вміє боротися… В мене герой – рефлектуючий інтелігент. Але є той, другий, – Лев, інвертований на пустелю, – його можуть всі незлюбити, бо він ставить дуже тяжкі питання. Може, то вже я, але не у своїй іпостасі жіночій. У нього не мінявся світогляд. (…) Чого ви думаєте, що світогляд – це лише щось теоретичне? Світогляд – це любов теж. Якщо людина щось любить, у щось вірить, то тоді буде міцний світогляд. (…) Я не люблю, коли у людей міняється світогляд дуже швидко. Це у нас так міняється світогляд у нашому парламенті. В’їхав на одній партії, поміняв світогляд – і вже поїхав на другій.

У нас вже скоро будуть 20 років незалежності. Рано чи пізно і літературознавство, і література, і взагалі історія будуть осмислювати – що це за період був, яку літературу дала незалежна Україна, яку літературу письменники дали незалежній Україні. (…) У нас є дуже талановиті люди, прекрасні письменники, молоді, ще молодші, старші… Але чомусь нашу літературу називають «укрсучліт». З чиєїсь дуже важкої і недоброї руки. Навіть, якщо хтось перший пожартував, хай жартує, але навіщо було підхоплювати? (…) В основі цього слова щось дуже неприємне, суче, недобре. (…) Правда, це ще називається постмодерн. Але я вам скажу, що посттоталітарне суспільство, постгеноцидне суспільство, постмодерн – все пост і пост, а пост – це після, а попереду що буде? (…) Мені здається, що вже треба вистрілити зі стартового пістолета і рвонути вперед, ніж підходити до фінішу із пост, із поразкою. Треба вийти на старт нам усім і думати про перемогу.

Чому мова стала політикою? (…) Мова – це інструмент спілкування, а у нас це фактор відчуження. (…) Погано я ставлюся до теперішньої ситуації. Вона огидна. І потім якби ж вони хоч би російською мовою говорити вміли. Коли я слухаю цей парламент, то тільки записую їхні балачки. (…) Словом, мова повинна бути виведена із площини політиканства, бо це навіть не політика, це політиканство.

А молоді перш за все я бажаю свободи. Свободи розкриття своєї індивідуальності, причому не в укрсучпроцесі, а в справжньому. (…) Тут я маю певні претензії до старшого покоління, хоча реально ні в чому ми не винуваті в тому сенсі, який спадок наступний молодь отримає. Але ж ми робили все, щоб такого не було, цього божевілля української ситуації.  Борешся, працюєш, а молодь приходить на ту саму ситуацію, або ще гіршу, як приходили ми (…) Кожне покоління переживає свій кошмар.

Знаєте, мене дуже прикро вражає поверховість літературознавчих осмислень. Не літературознавців, у нас є кілька блискучих літературознавців. (…) А тих осмислень, де творчій молоді, поетам, прозаїкам чомусь надається для життя творчого десять років. Шістдесятники, семидесятники, восьмидесятники, двохтисячники… так що – приїхали і злазьте, бо 2011 рік?! Так не можна. Бо один напише і згорить, на першій же книжці скисне, а другий – ні. (…)  Тобто, це феномен Рембо і Ґете. Так що треба, щоб нарешті перестали давати молоді десяток років для творчої реалізації. А як хтось, може, на безсмертя приречений? А в нас є дуже талановиті люди. Так що, розумієте, – свободи дихання – і, знаєте що, мабуть, вже якоїсь доброти в суспільстві.

Уже не можна витримати – всі всіх не люблять, всі всіх ненавидять, кожен піднімає на іншого хвіст, як отой скунс. (…) Я не хочу уточнювати, але в такій атмосфері не можна жити. А вам скажу, що якраз у середовищі шістдесятників (…) була любов і повага один до одного. (…) Зараз, буквально посмертно, буває так, що людина тобі з того світу передасть вітання… Це дуже важливо, коли любиш своїх колег. Знаєте, Бела Ахмадуліна,  яка так недавно пішла… Безконечно шкода, що вона пішла. Так в неї є такий рядок: «А я люблю товарищей своих». От я своїх товаришів люблю. І мої товариші одне одного любили. А зараз – що виходить? Власне, «укрсучліт» і виходить… Я бажаю молодим, щоб вони припинили все це і йшли далі.

Над чим я зараз працюю? Я завжди працюю. Наприклад, коли я віддала цей рукопис, я перечитала дві книжки віршів, які я за цей час написала, але не було часу прочитати. Знаєте, таке буває. Буває, робота тебе візьме і не відпускає. Це відповідальна робота – прозу писати. Колись мені сказав Валерій Шевчук, коли почув, що я пишу прозу: «А, тепер розумієте, це вам не віршики писати». І ви знаєте, це правда. Прозу страшно важко писати. Вірші пишуться паралельно. І я зрозуміла, що вірші – це лівою рукою. (…) Так що дві книжки віршів лежать готові. (…) І я дуже поспішаю дописати книжку документальну, експедиційну, чорнобильську книжку. Я з 1995-го року працювала в чорнобильській експедиції. Це геніальний колектив. Десь до 15-ти абсолютно безстрашних людей. Причому, це кандидати наук, доктор мистецтвознавства, є молоденький хлопець, якого я не хотіла брати з собою там, де є цезієві плями… йому ж не можна, йому ще женитися. (…) Це дивовижні люди. Це і кияни, це люди зі Львова, з Рівного. І за ці роки набралося дуже багато матеріалу, бо я собі так надиктовувала – на диктофон записувала. (…) Фантастичний матеріал. Не скажу, як називається книжка, але називається дуже весело. (…) Що ж настав час сміятися, а не нидіти.

Суспільство, яке весь час стогне, парламент, який весь час говорить про пенсії. (…) Так, треба цим людям допомогти, але майбутнє за молодими і треба дивитися, що далі буде, бо вони всі виїжджають. (…) Такі розумні, такі талановиті люди виїжджають, а ті товчуть: дала Юлія Тимошенко на пенсії, чи не дала. (…) Скільки можна?! Апарат державний повинен працювати, їх найняли, хай працюють без ніяких цих зойків. А головне те, що далі буде. Не пост, а далі…

Специфіка українського божевілля – як ХІХ століття закінчувалось, вона була, так і ХХ-те закінчувалось, і зараз я не бачу ніяких змін. Проблеми – це як божевілля, тільки що буйних виліковують, а тихопомішані – це вже невиліковно. (…) В мене таке враження, що сучасні проблеми – це тихопомішаність, яку важко вилікувати, але треба. (…) Знаєте, чого я боялася? Я знову ж таки боялася пошкодити своїй державі. (…) Я боялася написати щось не так. Незалежність нашу не можна втрачати. Але коли я побачила, (…) що ми її втрачаємо, що це моральна катастрофа, – і що не тільки винуваті вороги, а навіть часто й самі (…) патріоти, і навіть з вусами, – я розсердилась.

Мені дуже тяжко буває, коли справджуються мої прогнози. Мені так не хочеться, щоб вони справджувалися. Але ще в 1993 році в «Літературній Україні» була надрукована добірка моїх віршів. Там було написано – «І знов сидять при владі одесную. / Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую». Я попередила, чому я не буду присутня в цьому суспільстві якийсь час: «Не хочу грати жодної з ролей / у цьому сатанинському спектаклі». І також там було написано: «Декоративна незалежність ворушить вусами вві сні». В нас усі ці роки ворушила вусами декоративна незалежність. А дехто спав… дуже сильно спав. І там в мене був ще один тяжкий рядок – власне, вірш з одного рядка: «Покотили Україну до прірви». Це в 93-му році…

Коли щось передбачаєш, просто ти бачиш, що відбувається, і відверто собі про це кажеш. Але вголос мені не хотілося цього казати, і всі ці роки я промовчала. Я нікому не заважала, ви помітили. Я абсолютно не заважала ані літературному процесу, ані політикам, нікому. Але я дивилася і розуміла, до чого йдеться. Це дуже тяжкий стан. І оце, власне, результат: у цій книжці є частина цього результату, що я ці роки перемучилася і думала, до чого йдеться. Тепер дійшло вже. Вже дійшло. Треба це перебороти, бо втратимо Україну. Це абсолютна жорстка правда. Втратимо незалежну красиву країну. І треба також розуміти ті страшні речі, які робляться зараз у Москві, – (…) сутички національні, расові. (…) Нам треба утриматися над краєм прірви. (…) Я повертаюсь. Я вже не буду стояти осторонь.