Про «2000 метрів до Андріївки» неможливо сказати щось, чого не було сказано раніше. Друга номінація Мстислава Чернова на «Оскар», третій за рейтингом фільм на Letterboxd (соцмережа для фільмів) у вересні 2025 року та «фільм, який неможливо пропустити» за версією Financial Times.
В Україні роботу співпродюсерів Мстислава Чернова й Алекса Бабенка вже переглянуло понад десять тисяч людей, що забезпечило їй статус найкасовішого українського фільму цього року.
Тиждень поспілкувався з Алексом Бабенком, щоб дізнатися більше про його власний шлях у документалістиці, знайомство з Мстиславом Черновим та про те, чиїми іменами до нього говорить «2000 метрів до Андріївки».
— Що привело тебе в журналістику?
— Коли в Харкові почалась Революція Гідності, я побачив роботу журналістів «у полі» й вирішив, що мені це близько. Софія Бобок, яка зараз фотографує для Reuters і чиї батьки проводили в Харкові журналістські курси для школярів, порадила мені спочатку здобути базову гуманітарну освіту, а вже потім вивчати журналістику на магістерці.
Було два варіанти — Український католицький університет (УКУ) та Могилянка. Тоді в УКУ було всього кілька спеціальностей, не більш як вісім. Із гуманітарних спеціальностей були, по суті, лише історія, соціологія, соціальна педагогіка — і все. Я обрав історію, провчився чотири роки й вирішив продовжити шлях в УКУ [на журналістиці].
— Ти з самого початку хотів бути військовим журналістом?
— Ні, я ніколи не хотів бути військовим журналістом, та й досі не хочу. У 2013 році, коли мені було п’ятнадцять, мені не вистачило свідомості якось долучитися до війни, а от у 2022-му — вистачило. За рік до того я випустився з журналістики, і оскільки це єдина галузь, де я маю фах та навички, то вирішив приносити користь, розповідаючи про російські воєнні злочини максимально можливій кількості людей.
У мене хороша англійська, тож я одразу почав працювати з міжнародними медіа. Але досі не вважаю себе воєнним журналістом. Я — документаліст, який висвітлює війну. Тобто я дуже сумніваюся, що висвітлюватиму інші війни, коли закінчиться ця — якщо вона закінчиться.
— Коли почав знімати?
— На пʼятому курсі університету, майже одразу після вступу. Памʼятаю, мене одразу взяли журналістом у «Брутальний футбол», і там була можливість писати та фотографувати репортажі з матчів. Там я робив перші кадри, але здебільшого займався відео. Першою моєю відеороботою стала програма для «Радіо Свобода», коли ми їздили в Генічеськ на пʼятому курсі. Там я зробив першу відеоісторію, яку далі випустили на «Крим.Реалії».
— Виходить, «2000 метрів до Андріївки» – твоя перша серйозна документальна робота?
— У мене є досвід інших документальних фільмів, але це був досвід запрошеного оператора, який знімав декілька сцен. Але якщо розглядати як повний проєкт, то так, «2000 метрів до Андріївки» — це перший подібний досвід.
— Переглядаючи фільм, не могла не думати про те, як вам доводилося працювати з матеріалом. Ви не могли знати, що саме «принесуть» військові з натільних камер. Як ви працювали з отриманими записами?
— Ми не те щоб вирішили з ними працювати, а скоріше вирішили їх використати. Всі записи з GoPro, якщо не рахувати моєї та Мстислава, в якого була камера 360, були зроблені бійцями 3-ої ОШБ без нашої участі. Тобто це були просто записи бійців, про які ми вже знали, бо вони вже багато років викладаються на ютуб-каналі бригади.
Мстислав зрозумів, що це той матеріал, який буде корисним, і нам вдалося отримати дозвіл у бригади на використання цих файлів. Бригада нам їх передала, але як оператор і співпродюсер я не був дотичний до монтажу картини. Моїм завданням було домовитися з бригадою і зібрати всі ці файли. А вже переглядом і рішеннями щодо того, що потрапить [у фільм], займався Мстислав разом з Мішеллю Мізнер, монтажеркою фільму.
— До речі, а як ви почали працювати з Мстиславом?
— 3 березня 2023 року я востаннє заїжджав у Бахмут. У той день під артилерійським обстрілом втратив машину. Так вийшло, що тоді я працював із французьким колегою Семюелем Ґратакапом, наша машина стала в болоті й потрапила під російський артобстріл на вʼїзді в Бахмут.
Військові 93-ї бригади врятували життя мені, Семюелю й собі самим. Ситуація була така, що спочатку вони намагались відремонтувати переправу, бо їм потрібно було далі їхати виконувати завдання в Бахмут, але нас помітив ворожий дрон. По нас почала прицільно працювати артилерія; на ходу була ще одна машина — L200, пікап. З нами було здається, девʼять чи одинадцять людей у багажнику того L200. Ми разом із військовими виїхали з місця, і нас довезли до Часового Яру, де ми опинились без транспорту. Ми просто йшли вулицею Часового Яру і зустріли Євгена Малолєтку, Василісу Степаненко і Мстислава. Так я й познайомився з ним.
Далі ми довго не бачилися. Пізніше зустрілися 1 червня 2023 року в Києві, в День захисту дітей, коли Російська Федерація обстріляла місто. Тоді охоронець не встиг вчасно відкрити укриття, й загинуло троє людей, зокрема 9-річна дитина, а 16 осіб були поранені.
Тоді я вже почав публікуватись в Associated Press як стрингер (з англ. — позаштатний журналіст-фрилансер). Я робив здебільшого фотографії, і в той день я сказав Мстиславу, що за нагоди був би дуже радий у нього повчитися і попрацювати разом.
Через кілька місяців він запропонував спільну поїздку. На той момент я вже два місяці висвітлював роботу 3-ої ОШБ і працював безпосередньо з 2-м механізованим батальйоном, бійці якого стануть героями фільму. Тож я вирішив розповісти Мстиславу про цю історію, про цих хлопців. Познайомив його з Геричем — одним із бійців, який нам допомагав в організації. І далі ми, по суті, почали працювати над матеріалами.
— В одному з інтервʼю Мстислав сказав, що дуже хотів, аби глядачі після фільму не плакали, а виходили з кінозалу злі на росіян. І от мені цікаво: яку реакцію хотів би бачити ти?
— Я не думаю, що маю якусь іншу відповідь. Мені важливо бачити від людей розуміння і те, що цей фільм зроблений, щоб максимально наблизити досвід глядача до досвіду українських військових.
І те, що ми бачимо в фільмі, — це війна дворічної давнини. Зараз вона стала набагато небезпечнішою. І мені дуже хотілося б, щоб люди не йшли в якийсь траур чи сум і не намагались закритись від побаченого, а були готові взаємодіяти з цією реальністю.
— Коли знімаєш такі фільми, та й загалом перебуваєш на фронті разом з військовими — як вдається відновлюватися чи знаходити баланс між життям у тилу і на фронті?
— Це доволі відкрите для мене питання, на яке я досі шукаю відповідь. Точно варто робити перерви, бо що довше ти в зоні бойових дій, то більше в тебе стирається відчуття небезпеки. Ментально для мене це складно. Мені простіше бути там [на фронті], де світ і мотивація людей мені зрозуміліші, ніж у тилу. Ну і, власне, багато військових говорять так само.
Здається, що багато людей живуть своїм життям, і немає такої злученості, як у 2022 році. Є якась дистанція між тим, що відбувається на фронті, і тим, чим живуть люди в тилу. І дуже хотілось би через мистецтво і журналістику цю дистанцію зменшувати.
— Поговорімо про фільм. В одному з інтервʼю Мстислав згадував про драматургію, необхідну для побудови документального фільму, який запамʼятається глядачу. Як ви вибудовували структуру фільму, до чого вдавалися?
— Документальний фільм спочатку знімається, потім пишеться сценарій і відбувається монтаж. Уже коли є зібраний матеріал, тоді робота режисера, сценариста та монтажера полягає тому, щоб побудувати з цього наратив, цікавий глядачу.
На моєму етапі роботи ми як люди з камерою ніяк не втручались у процес. Наш максимум — це діалоги з військовими. І якщо є можливість побудувати наратив, то мені здається, що це варто робити, але це робиться вже після знімання фільму.
Так склалося, що документальні фільми дивляться набагато менше глядачів, тому мені здається, що до будь-якого документального фільму потрібно підходити з драматургічної точки зору.
— Протягом підготовки до знімання як ви планували свою організацію так, щоб не заважати військовим і не наражати на додаткову небезпеку себе та їх? Чи доводилось вибудовувати певну «хореографію» руху на місці?
— Тоді був розпал контрнаступу, і 3-тя ОШБ звільнила багато кілометрів території ще до того, як ми з Мстиславом почали працювати. Я спостерігав за їхньою роботою протягом всього літа, тому тут питання було більше в доступі та довірі, яку до тебе відчувають, щоб дати робити твою роботу.
Нам було важливо не заважати військовим. Ще до того, як опинитися в Андріївці, ми знімали як роботу медиків, так і роботу в командних пунктах. Рівень небезпеки там, звичайно, менший, але всі військові були сфокусовані на тому, щоб зберегти свій особовий склад, за яким вони спостерігають з дронів. Тому нашою задачею було документувати якомога краще, але водночас не привертати до себе уваги та не втручатись у процес.
Події розвивались дуже швидко, і ми намагались просто задокументувати якомога більше. Після загибелі «Гагаріна» поїхали на його похорон, який відбувся 14 вересня, а 16-го вже були в Андріївці.
Пізніше, коли Мстислав займався монтажем, у нього зʼявлялися більш конкретні, сфокусовані ідеї, але якогось розуміння, що нам потрібно отримати, не було. Ми просто вели героїв, поки нам дозволяв час. Наприклад, я ще багато разів їздив до Феді і його підрозділу знімати їх станом «на зараз», і декілька сцен із цього матеріалу увійшли до фільму, а деякі — ні. Тому не можу сказати, що це про вибудовування якоїсь хореографії; це більше про змогу постійно залишатись у контакті з героями, щоб не пропустити нічого важливого.
— Ти згадав про смерть «Гагаріна». Коли довгий час працюєш із людьми, неможливо не зблизитись з ними. Але коли втрачаєш близьку людину в бою, як при цьому й далі документувати ці події? Як розділяти (якщо можливо) професійне й особисте в умовах війни?
— Коли людина гине, вона гине. І якщо в тебе є до неї привʼязаність і теплі почуття, то ти, звісно, все це відчуваєш. Немає різниці, чи ти зустрів цю людину в житті, чи просто знімав її, живучи своє життя.
Людські взаємини залишаються людськими незалежно від того, чи є в тебе камера.
За п’ять чи шість місяців після смерті «Гагаріна» пропав безвісти «Фрік», а «Шева» та «Кобзар» загинули. І це було дуже важко — щотижня дізнаватись про смерть когось із людей, з якими я спілкуюсь, яких знімав, з якими був у посадках. У ці моменти, коли сидите разом в окопі, ви завжди думаєте одне про одного. І я маю розуміти, наприклад, де у Мстислава турнікет, щоб надати допомогу якнайшвидше, якщо його поранить.
І так само ти звертаєш увагу на військових навколо тебе, вчишся швидко довіряти людям, щоб у критичний момент знайти цю спільну мову і допомогти.
Робота над «2000 метрів до Андріївки» була зовсім іншим досвідом [аніж раніше]. Я довго підтримував контакт з людьми, бачився з ними не раз і не два і їздив до них, коли вони були у тилу.
Я записував інтервʼю з «Кобзарем» буквально за тиждень-два до його смерті, переписувався з ним буквально за кілька днів до загибелі, надсилав відео. Дуже важко втрачати цих людей, і для мене немає різниці, це персонаж фільму чи будь-яка інша людина, яку я знав.
— Є фільми, які влучніше втрапляють у зовнішню чи внутрішню аудиторію. Але, на мою думку, «2000 метрів до Андріївки» — це один із тих фільмів, який працює в обох напрямках. Що ти про це думаєш?
— Для багатьох глядачів за кордоном побачити війну в такому вигляді — новий досвід. Якщо український глядач плюс-мінус знайомий з матеріалами з GoPro камер, бо бачив таке на ютубі 3-ої ОШБ, інших бригад чи просто десь в соціальних мережах, то західний глядач часто вперше стикається з тим, що війну можна знімати ось так.
Я помічав, що для українського глядача досвід військових, який ми показуємо, — близька і зрозуміла історія. На Заході такого немає. Це не їхня країна, не їхня війна, хоч вони й можуть співпереживати нам. Також не всі західні глядачі розуміють, що українські військові — здебільшого добровольці. У фільмі усім, крім «Шеви», до 25 років. Це люди, які пішли на війну виключно за своїм бажанням. Тому на світових премʼєрах, де був, я бачив потрясіння аудиторії і розуміння, чим є російсько-українська війна.
— До речі, який досвід премʼєри за кордоном запамʼятався тобі найбільше?
— Найбільше — мабуть, Sundance. Це був дивовижний досвід побачити кіно, над яким ми стільки працювали, на великому екрані.
Я запамʼятав коментар спікерки на одній з панельних дискусій. В розмові з Мстиславом вона сказала: «Раніше я не могла усвідомити, що війна є такою, якою є». Подібну думку я потім чув іще багато разів у різних інтерпретаціях.
І для мене, з одного боку, цінно те, що за допомогою фільму ми змогли наблизити досвід військових. Тож навіть люди, які стежили за російсько-українською війною, зрозуміли її складність по-новому, побачили її очима української піхоти.
З іншого — війна 2023 року неймовірно відрізняється від війни 2025-го. Для нас є викликом показати її такою, якою вона є зараз. Проте я дуже слабо уявляю, яким чином можна потрапити так близько до військ Російської Федерації, як це вдалось тоді нам. Нам це вдалось, бо не було такої кількості дронів. Зараз це практично неможливо. Але все одно наші завдання залишаються тими самими.
Коли я починав займатися цією роботою, мені було дуже важливо показувати війну настільки близько, наскільки можливо. В Краматорську за 16 км від лінії фронту працюють заклади й громадський транспорт, люди живуть, в принципі, нормальним життям. А всього за 5–10 км усе зовсім змінюється.
Мені важливо знімати війну максимально близько, щоб показати, з чим стикаються люди, яких вона зачепила найбільше. І зараз це стає великим викликом, тому що дрони, дрони, дрони…Тобто, сіра зона збільшується. І ми шукаємо рішення, як це документувати.
— Час від часу чую думки, що зарано знімати художнє кіно про російсько-українську війну, поки вона триває. Що ти про це думаєш?
— Мені здається, це залежить від бажання і віри автора в те, чи має він що сказати. Мені поки що немає. Я не хочу витрачати свій час на художнє кіно, поки йде велика війна.
Думаю, що зараз час документувати і збирати історії, а для їх художнього осмислення буде період після війни. Але якщо хтось бачить історію і має сили розповісти її зараз, то це цілком нормально.
— Я не дуже люблю ставити це запитання, але все ж таки: як нам доносити правду про війну в той час, коли Росію повертають на кінофестивалі?
— Російська пропаганда ретельно й успішно працює десятиліттями. Ця робота почалась з Радянського Союзу й активно продовжується після 2014 року. Були дослідження про втручання Росії у вибори в Молдові, є докази цього. Працювати з цим дуже складно, і думати про це — не моє завдання.
Моє завдання — робити свої проєкти максимально якісно, згідно з журналістськими стандартами, щоб зберігати правду і транслювати її якомога більшій кількості глядачів. Це все, що ми можемо.
І я думаю, що час розставить усе на місця. Шлях «2000 метрів до Андріївки» ще триває, але якщо аналізувати — наприклад, «20 днів у Маріуполі» був сприйнятий світовою спільнотою набагато краще, ніж будь-який російський фільм про війну.
Цього року в Україні вийшло понад 15 документальних фільмів. Українські прем’єри були на фестивалі в Карлових Варах, у Копенгагені. Тобто, українське документальне кіно — не знаю, чи можна сказати «в розквіті», але робота триває, і фільмів стає більше щороку. Це дуже добре, і все, що ми можемо робити — це розповідати історії, будувати українську культуру і показувати її світу так добре, як ми можемо.
Боротьба з російською пропагандою — це набагато більш комплексне явище. І я думаю, що тут важливо розвивати своє, а не думати про те, які перешкоди створюватимуть росіяни.
— Ну і наостанок: що ти хотів би робити після того, як закінчиться війна?
— Після великої війни хотів би спробувати себе в художньому кіно. Але, як казав Віктор Франкл, першими в концтаборі помирали ті, хто думав, що їх звільнять до Різдва, тому я стараюсь фокусуватися на тому, що є зараз, і встигнути задокументувати якомога більше, поки триває війна.
Останні два роки також працюю над фотокнигою про юність на війні — ну, і ми продовжуємо роботу з Мстиславом. Для мене це найважливіше з того, що я роблю.
Історія «2000 метрів до Андріївки» для мене — це фільм, який я прожив як частину себе і робота над яким тривала близько півтора року. І весь цей час я був і залишаюсь на звʼязку з бійцями та їхніми сімʼями. І коли ми показали цей фільм на DOCUdays в червні сімʼям загиблих і побратимам, які залишилися в строю, для мене стала повністю зрозумілою цінність документального кіно. Нам важливо зберегти памʼять про всіх людей, яких ми зустріли на цьому шляху.