Бачив, напевно, усі наявні художні фільми про баталії в тому чи іншому сторіччі й завжди влучно міг порадити кіно під настрій. Слухав рок. Ризикуючи втратити роботу, їздив на Майдан під час Революції гідності. Мав гарний низький голос: «…Воины света, воины добра, охраняют лето, бьются до утра…»
Ця пісня є серед аудіозаписів на його сторінці в соцмережі й сьогодні. Про те, що він опинився по той бік окопів, я дізналася наприкінці січня. Написав про це сам, тоді вже перебуваючи в донецькому шпиталі. Я в той час була в передмісті «столиці ДНР» – у Пісках.
Уривки з його подекуди сумбурних листів жодним чином не покликані «олюднити»сепаратистів і аж ніяк не виправдовують його власної участі в конфлікті – участі чоловіка, долею якого нині опікується українська контррозвідка. Але в них власноруч зруйноване життя окремої маленької людини. Поступова зміна її поглядів. Та й просто деякі цікаві факти з побуту сепаратистів.
23 лютого
Привіт. Рік майже не спілкувалися. Ти як? Бачу, що у батальйоні якомусь… Я воюю на протилежному боці. Але, думаю, я військовий, ти військова – можемо, напевно, говорити на нейтральні теми?
Знаєш, я на початку квітня просто розчарувався у Майдані, у Правому секторі тощо… Тому з квітня тут.
Якось навіть у штрафбат потрапив за те, що базікав українською. Так я тоді українським полоненим – і соки, і сигарети хороші, і телебачення! Як міг намагався допомогти. А сам окопи рив.
А от ви мирних бомбите. Ну навіщо? По Маріуполю вдарили… Не думаю, що це ми: «Град» не дістав би. Коли миритися будете вже? Коли вгамуєтеся? Віддали би Донбас та й усе. Тут люди злі на вас за обстріли. Краще б ви у Києві лад наводили, бо жесть – бакс, газ, бензин. І вашим, кажуть, навіть не виплачують за поранення…
Читайте також: Життя у безправ’ї. Як сепаратисти тероризують мирне населення
Я дуже сподіваюсь, що до наступного квітня вже буде мир. Ви скинете Пороха, нормального оберете. Кордон зробите по старі кордони області.
Я зараз у лікарні: тиждень тому, під час штурму нового термінала, мене поранили ваші кіборги. Щойно до нас нових поранених привезли. Осколки у паху. Мрак. Одумайся, Лєр. Це війна. Мені теж все було пофіг, хоч і були контузії. Але куля – це жах. Це дикий біль. А якщо смерть? Чи без руки, без ноги залишитися? Чи осліпнути? І заради чого? Щоб Яценюк бабло гріб?
…Ну давай. Мир і дружба? Знаєш, якщо, не дай Боже, щось – я спробую тебе витягти.
Як з їжею у вас? Гаряче готуєте? Хоч щось смачненьке було на обід? Живі усі?
2 березня
Ти як? Ваші всі живі? Їсти маєте що? І чи не час вирушати додому? Лєр, вирішуй, хоч ти і противник – мені не байдуже. Хочу, щоб ти була жива-здорова. Якби у полон потрапила, зробив би все, аби тебе відпустили. Дав би по шиї і відправив би до Києва. Ти не маєш мерзнути в окопі незрозуміло заради кого і чого.
Це війна США та Росії. Ми у ній – м’ясо.
А я, блін, напевно, ніколи ані маму, ані Батьківщину не побачу…
19 березня
Лєр, я у Криму. Звільнився. Вітаю з весіллям – ви хороша пара. Ти як? Вибач, що не міг писати.
Додому тягне нереально, але поїхати не можу: розстріляють, напевно. Тільки зараз остаточно зрозумів, яким був ідіотом.
Читайте також: Чому на Донбасі так люблять «царів»
Як думаєш, якщо я перейду, є можливість, що не стратять, а дадуть шанс виправитися? Я не можу так жити. Не хочу більше, щоб мама мене соромилась. Я нею, матір’ю, клянусь, що не вбив нікого. 
Полоненим допомагав. Але все одно страшенно завинив… Я не знаю, що це було. Тупо як гіпноз на рік. Це просто жах – що я зробив, як я міг? Навіщо я Батьківщину зрадив?
Ідіот…
Я ще взимку хотів звалити звідти, тоді й написав тобі вперше. Але тут за українцями стежать п..ц як.
Чесно, стріляв у вересні. Тоді БТР підійшов. Терикон та злітна смуга нас відпрацювали спочатку, потім піхота з соняшників. Але я вже тоді знав, що рано чи пізно втечу, що не моє це. З «мухи» вистрілив убік. І то мене хвалили, бо всі інші всралися після арти.
Мамі моїй подзвони. Вона багато розповість.
30 квітня
Привіт. Як там? Швидше за все, незабаром мене відправлять у Ємен. На війну там. Фактично примусово. Ще трохи часу дали перепочити тут.
Не хочу до арабів. Додому хочу…
Блін. Бережи себе. А правда, що ви ніколи не здаєтеся у полон? Я просто ваших, добровольців, не бачив ніколи. Тільки ЗСУшників.
9 травня
Як не дивно, я досі у Криму. Взули, вдягли у цивільне. У ресторані безкоштовно годують як фронтовика. Дали кімнату, плюс 500 рублів на день. Ще 300 тисяч у зв’язку з пораненням і 25 тисяч зарплатня… Фрукти, море… типу реабілітації. Тільки я Батьківщину не продаю. Стоп, та що я пишу… Я ж її вже продав… Ех.
Читайте також: «Розстріляний як ворог ДНР»
Блін, я парад побачив в інтернеті… Захар, Моторола, Плотва – пісєц, брєжнєви! За що стільки пацанів загинуло? Наївних зазомбованих росіян-добровольців? Щоб у «ДНР» люди голодували, у ямах сиділи, а ці каталися й жирували як піночети? Бананова республіка…
Лєрчику, скажи чесно, а були хлопці, що до вас перебігали? Нам, сама знаєш, нічого не розповідають.
Тут щойно салют був. Народ бухає страшенно.
А я чомусь згадую свого старого друга – морпіха з Севастополя. Він за Україну воює. Кіборг. Його тут спільні знайомі час від часу згадують 
і все дивуються: як він міг?! А те, що в місцевих бізнес забирають, що росіяни все захоплюють – це їм пофіг.
13 травня
Сумую за звуком вибухів. Тягне воювати. Тягне до зброї. Як ти думаєш, якщо мені дозволять повернутися, – мені дозволять воювати за Україну? Якби ти знала, як я тобі заздрю. Ти вдома. Ти Батьківщину захищаєш.
Просто нестерпно тут. Дуже хочеться видертися з цього лайна. Але навіть якщо дивом вийде, як люди вдома ставитимуться до мене? І як я сам із цим житиму? Не уявляю.